Понад два з половиною роки минуло з того часу, як на сайті «Поліська Січ» було опубліковано матеріал «Сталінські слідчі та прокурор вимагали розстрілу писаря УПА «Поліська Січ» Миколи Таргонія». Розповідь була побудована на основі кримінальної справи упівця. Закінчувалась вона тим, що після відбуття 10-річного строку ув’язнення, який замість розстрілу Особоє совєщаніє присудило Миколі Таргонію, він був примусово поселений у село Явлєнку Ленінського району Північно-Казахстанської області, де станом на 31 травня 1956 року працював столяром колгоспу «Новий путь», був одруженим, виховув дитину. У публікації зазначалося, що подальша доля родини Миколи Таргонія невідома.
І ось на нашу пошту надійшли листи–подяки від його сина Сергія та дочки Валентини. На наше прохання пан Сергій надіслав розповідь про батькову долю після ув’язнення та кілька знімків із сімейного архіву. Гадаємо, багатьом буде цікаво дізнатися про неї особливо напередодні 45-річчя з дня раптової смерті мужнього повстанця-січовика.
«Мій батько Таргоній Микола був звільнений з ув’язнення у 1954 році і направлений на поселення у село Явлєнка (Північний Казахстан) без права на виїзд. Там він одружився з російською німкенею Аліною Шрот, яка теж була депортована з Кавказу до міста Кизляр. Під час війни у віці 15 років її відправили до трудармії валити ліс на Уралі, звідки вона втекла, за що одержала 6 років в’язниці. Наприкінці 1945-го була амністована і відправлена до Явлєнки. Тут шансів вийти заміж у неї не було. З німкенею ніхто не хотів одружуватися. Це саме було і в батька. За «бандерівця», який відсидів 10 років, також ніхто не хотів виходити заміж. У них нічого не залишалося іншого, як пов’язати долю одне з одним. У 1955 році у них народився я, Сергій, у 1957 році – дочка Наталія, а у 1963 році – Валентина. Працював батько у радгоспі бригадиром теслярів. Його дружина, наша мама досконало володіла російською мовою, тому працювала секретар-друкаркою в райвиконкомі і водночас була під наглядом НКВД. Батько побудував дерев’яний будинок, як на Батьківщині. Довго батьки жили без документів. Я пам’ятаю, як на початку шістдесятих років, коли отримали паспорти, то вони плакали від радості, бо тепер можна було виїхати, куди хотіли.
У 1968 році ми переселилися у місто Каскелен, що за 20 кілометрів від Алма-Ати. Мама влаштувалася працювати секретар-друкаркою у великий будівельній організації, а батько, не маючи будівельної освіти, працював тут же інженером. 23 червня 1974 року помер просто на роботі від серцевого нападу.
Батько був великим патріотом України. До останнього свого дня виписував українські та польські газети. Я добре пам’ятаю, як він змушував мене читати і перекладати журнал «Перець». Подарував мені «Кобзар». Його я читаю й досі. Іноді намагаюсь зрозуміти, що він відчував, коли робив ті чи інші помітки в книзі. Він завжди робив позначки у книгах, які читав. Особливо постраждала книга «Сильні духом» Дмітрія Медведєва. Розвідника Миколу Кузнєцова батько називав останньою сволотою, адже через нього було розстріляно багато невинних людей. Батько казав, що він сам був учасником цих подій, а водій Кузнєцова – Микола Струтинський – його однокласник.
Навіть відбувши покарання, батько не боявся висловлюватися свої політичні погляди. У мене навіть збереглася чернетка одного листа до політичного оглядача Юрія Жукова, де він висловлював свої зауваження щодо нерішучості дій світового співтовариства стосовно агресивної політики Ізраїлю на Близькому сході.
У 1995 році ми отримали листа з України від батькового друга Юзика Ковальского, з якого дізналися про книгу Тараса Бульби-Боровця «Армія без держави». Він писав, що під час війни до них у село приїжджав Боровець з моїм батьком. Обидва були у військовій формі, вербували людей до армії.
Я знайшов аудіокнигу «Армія без держави» прослухав і прийшов до висновку, що у Бульби-Боровця і у мого батька погляди на життя були схожими. Боровець не став мстити бандерівцям за дружину. Подібний випадок трапився і з батьком. Мені було 7 років, коли він возив мене в Україну. Там зустрічався з друзями. На вантажній машині виїжджали на річку. І я був з ними. Випили за зустріч, стали згадувати минуле, навіть назвали прізвище чоловіка із сусіднього села, який написав на батька донос.
Історія банальна. У батька була дівчина Ядя (Ядвіга-полячка). Він хотів з нею одружитися, але на неї накинув оком інший. Він і написав на батька донос. Поки батько сидів у тюрмі, донощик з нею одружився.
Після випитого чоловіки розгорілися і до батька: «Миколо, поїхали, розберемося». Батько тоді сказав: «Хлопці, там сім’я, діти, у нас теж свої діти. Нас потім посадять, і наші діти будуть рости сиротами». Після цього всі заспокоїлися. Думаю, батько серед них був авторитетним.
Ще часто згадували, як батько повернувся додому, адже про нього родина майже нічого не знала із 1941-го по 1943-й рік. Вважала загиблим. Першим зустрів його молодший брат Михайло. Побіг веселий до матері з криком: «Мамо, чорт прийшов!» Адже батько був у німецькій формі. Він мені одного разу говорив, що доводилося носити німецьку форму. «Так треба було. Підростеш, і я тобі розповім, ким я тоді був». Але не встиг.
Сам я відслужив в армії, одружився. З дружиною, сином, дочкою, жили в достатку, поки СССР не розвалився. У Казахстані почались націоналістичні неподобства. Молоді п’яні казахи стали натовпами ходити вулицями, провокувати бійки з людьми європейської зовнішності. Після цього я прийняв рішення виїхати. Так опинився в Німеччині, у місті Ольденбург. Тут працюю автомеханіком. Наша мама померла у Німеччині 13 грудня 2014 року у віці 86 літ.
Моя сестра Наталія по чоловікові Кондратюк проживає у Казахстані, у місті Талгар. Має двох синів. Працює економістом. Друга сестра Валентина по чоловікові Битюцька проживає у Казахстані, у місті Каскелен. Має сина і дочку, працює викладачем англійської мови».
1.Микола Таргоній. Довоєнне фото.
2.Микола Таргоній з дружиною Аліною (до заміжжя Шрот).
3.Могила Миколи Таргонія у місті Каскелен (Казахстан).
4.Вчителі: Микола Таргоній і, ймовірно, Адам Воловодик.
5.Микола Таргоній (крайній ліворуч) разом із штабом Бульби-Боровця. Осінь 1942 року.
6.Родина Миколи Таргонія (на знімку крайній праворуч) зліва направо: дружина Аліна, дочки Наталія і Валентина та син Сергій.
