«Дворушниця»

Це лише один із епізодів з життя мужньої жінки, вчительки з Рівненщини, секретарки Тараса Бульби-Боровця Галини Петренко-Кухарчук, який я спробував реконструювати на підставі кримінальних та агентурних справ. Він – мої квіти на її могилу напередодні її 95-річчя.

Галина схопилась від стуку у сінешні двері. Навпомацки натягла на себе сукню і дослухалася, як господиня хати перепитувала наполегливих прибульців, що їм треба у такий пізній час. Зачувши, як під натиском нічних гостей двері відчинилися, Галина стала шукати сірники, аби засвітити каганець. Тільки-но зблиснуло у кімнаті світло, як одразу хтось загупотів попід вікнами до вхідних дверей і переказав тим, хто розпитував господиню, про помічений рух у хаті. Двері прочинились і до вітальні, яку власниця будинку здавала для проживання Галині, зайшло двоє чоловіків. У молодшого був напоготові автомат. А в старшого випирала збоку на ремені кобура від парабелума.

• Пробачте, пані вчителько, що розбудили,-почав старший і одразу примостився біля столу та запросив сісти навпроти Галину.
• Нічого,  я за війну звикла до нічних несподіванок.
• Вас, здається, Галиною Петрівною величають?
• Так.
• А звідки ви?
• З Топчі.
• О, то ви місцева? Дивно, а в мене ви значитеся як східнячка…
• Може, тому, що я віднедавна живу у Топчі. Мене мало хто знає.
• А де ви раніше жили?
• У Людвиполі, Маренині…
• Під час війни?
• Так.
• А що ви там робили?
• Теж учителювала…
• І не були зв’язані ні з якою організацією?
• Була секретаркою в Бульби-Боровця.
• І це вам отаман доручив тепер більшовизувати наших дітей?
• Чому більшовизувати. Просто вчити їх бути освіченими людьми.
• Може, скажете ще, що ви не виконуєте настанов вашого райвідділу освіти з прославляння більшовицької партії.
• Настанови можна теж по-різному виконувати.
• Тоді покажіть мені вашу навчальну програму.

Галина відчинила шафу і витягла її зі стосика зошитів.

Гість неквапливо став перегортати сторінки документа:

• Ось, будь-ласка: організувати концерт до 29-ї річниці великої жовтневої соціалістичної революції. Хіба це не більшовізація наших дітей?
• Навіть готуючи такий концерт, можна для відчіпного з дітьми вивчити одну-дві рекомендовані пісні чи вірші, але віддати перевагу українським пісням, що славлять рідний край. Можна захопити дітей іскрометним гумором, що назавжди залишиться у їхніх серцях.
• Ну, це ще чи вдасться вам так, як ви тут красиво розмальовуєте.
• А як ви радите рятувати наших дітей від більшовизації?

За столом запала глибока мовчанка.

• Гаразд, робіть так, як сказали, а ми перевіримо,- завершив розмову нічний гість.

Більше він до Галини заявлявся. Але до Коловертівської початкової школи, якою вона завідувала, зачастили інспектори, методисти районного відділу освіти, стали викликати вчительку на виробничі, методичні наради і шпетити за обмаль агітаційно-пропагандистських плакатів, за формалізм у проведенні виховних годин, та совєтських свят, за відсутність під час викладання навчальних матеріалів зв’язку з сучасними життям.

Та чим частішими були нагінки, тим спокійніше стала їх сприймати Галина. Однак її буквально ошелешила записка, яку приніс під вечір сільський виконавець. У ній було вказано: завтра вранці негайно прибути до райвідділу МГБ.

«Отже, про нічний візит їм відомо»,- зробила сумний висновок вчителька. Попередила виховательку, що її не буде завтра у літньому шкільному таборі, і попуткою вранці поїхала до райцентру.

Начальник відділу Міністерства держбезпеки зустрів її з удаваним співчуттям:

• Слишалі, Галина Петровна, у вас какіє-то нєпріятності на работє?
• Усяке буває, – парирувала вчителька.
• Так вот, чтоб у вас нічєго плохого нє случалось, ми рєшілі вам помочь,-демонстративно намагався розчулити Галину емгебіст.
• Але ж ви за мене не будете з дітьми займатися?
• А развє ваші нєпріятності от дєтєй?- став конкретизувати предмет розмови спецслужбіст.
• !?

Галина потроху стала розуміти на що він натякає.

• Ми можєм по-душам поговоріть с вашім руководством, і у вас нє будєт нікаких проблем,- діловито оформив свою пропозицію емгебіст.
• Але ж я маю чимось віддячити вам за це?
• Пустякі. Наша главная задача – чтоби слажєнно работал совєтській госапарат, просветитєльско-воспітатєльний в том чіслє. Для етого надо просто чащє общаться с намі, воврємя вскривать проблєми і ми будєм іх бистро ліквідіровать. Ви жє, навєрноє, знаєтє, что наші врагі нє дрємлют дажє в наш мірний час, создают банди, организовівают дівєрсії, врєдят развітію страни. Возможно, вам пріходілось відєть етіх лєсних «гєроєв»? Ми вас просім, єслі такоє случітся, позвонітє ілі письмєнно сообщітє, а ми сдєлаем свою работу. Для бєзопасності називайтєсь і подпісивайтесь условним імєнєм «Тамара». Вот і всьо.

Тепер Галина зрозуміла, до чого хилить начальник райвідділу МГБ.

-Гаразд, я подумаю. – І піднялася зі стільця…

– Галіна Петровна, что здєсь думать, ви жє учітєльніца – опора совєтской власті. Ми на вас полагаєм большіє надєжди. Нє подводітє нас.

Галина повернулася додому з роздвоєними почуттями. Картала себе за малодушність, нерішучіть у розмові з емгебістом. Лишень через кілька днів заспокоїлась і вирішила нічого до райвідділу МГБ не повідомляти. Тим паче, що ніхто з лісу її більше не турбував.

Та спокійне життя перервала серпнева вчительська конференція. На ній уся увага була прикута до персональної справи Галини. Керівник Межіріцького райвно Савченко з трибуни конференції кричав, що причину поганого виховання учнів Коловертівської школи слід шукати у минулому  її завідувачки Галини Петренко-Кухарчук. Вона в навчально-виховній роботі керується вказівками бандитів, а не органів радянської влади.

Атаку на молоду вчительку посилив секретар Межиріцького райкому КП(б)У Чуфаров. У результаті на конференції було оголошено про звільнення Галини з роботи.

Проте Галина вирішила не здаватись. Як тільки головний її викривач Савченко перейшов на роботу до Рівненського району, вона, скориставшись цим моментом, влаштувалась на посаду вчительки Великоклецької школи. Та буквально через кілька місяців новопризначений завідувач райвно Богаєвський накинувся на Галину з тими самими звинуваченнями: «Нам відоме ваше бандитське минуле! Вам не місце в учительському середовищі, а там, де бродять білі ведмеді».

Галина зрозуміла, що шлях до школи закрито. Повернулася у Топчу до батьківської хати, городу, саду, яким не могла дати раду підупала на здоров’ї після ув’язнення трьох синів мачуха. Та під час копання картоплі Галину знову повідомили про виклик, але вже до обласного Управління МГБ.

Тут уже не вдавалися до дипломатії:

– Інтєрєсная історія у нас с вами, Галіна Пєтровна, виходіт,- дещо філософськи почав бесіду майор управління.- Оказиваєтса, ми стоім по ранніх сторонах барікади? Слухі о вашєм бандітском прошлом подтверділісь. А ми считалі, что ви честним трудом помогаєтє утверждать совєтскую власть.

-Справді, я виховувалась у родині петлюрівського старшини, який з дитинства мене вчив любити рідний край, Україну, все робити для того, аби ми мали власну державу. Тому закономірною була моя допомога повстанцям.

– Но ви жє понімаєтє, что за ето надо отвечать по всей строгості совєтскіх законов?

-Так, розумію…

-Ето хорошо. Но совєтская власть гуманная, і ми можєм дать вам єщо одін шанс іскупіть свою віну путьом чєстного раскаянія і сотруднічєства с намі.

– Знаєте, мені не просто розкаятися у своїй боротьбі за самостійну Україну, адже за неї загинули мій чоловік і батько, багато друзів засуджено. Серед них – двоє моїх братів. З ними я до цих пір листуюся. Я також багато настраждалася. Мені дуже боляче йти проти моїх поглядів і ставити під удар тих повстанців, які вціліли до нинішнього дня. Але, незважаючи на внутрішній біль, я даю згоду співпрацювати з органам держбезпеки.

– А тєпєрь ізложітє пісьмєнно вашє раскаяніє і обязатєльства перед нашім управлєнієм.

Галина писала, закреслювала і знову починала своє нібито каяття. Адже в голові було одне, хоч би трохи вирвати свободи, аби мачусі допомогти гідно дожити відпущені Богом дні після тих страшних ударів, якій завдали їй суди над синами Євгеном, Всеволодом та Ростиславом.

Беручи покаяльну бомагу, майор задоволено усміхнувся:

-Надєюсь на етот раз ви болєє отвєтствєнно подойдєтє к виполнєнію нашіх задач.

Галина кивнула і подалась до виходу. По дорозі вже обмірковувала, як скласти перший свій «донос». У пам’яті спливли яскраві зустрічі п’ятирічної давнини у штабі Бульби-Боровця із симпатичним мельниківським сотником «Максом», який згодом разом зі своїми вояками залишив Рівненщину і десь зник. Галина описала їх з подробицями, ніби все відбулося щойно.

Через кілька місяців вона майстерно описувала догляд за хворим керівником боївки ОУН «Даньком», який зник у невідомому напрямку. А ще через кілька місяців доповідала про нібито зустріч у Річеччинському лісі з уже вбитими під час чекістських спецоперацій бандерівцями «Хмелем», «Ясеном», «Недолею», «Явором».

Майже півтора року свободи вирвала Галина в емгебістів, водячи їх за ніс. Однак на початку 1950 року фальшивість  її доносів розкрили. В постанові про арешт начальник другого відділення відділу 2-Н Управління МГБ Рівненської області майор Брушковський зазначав: «Пєтрєнко-Кухарчук Галіна Пєтровна, будучі враждєбно настроєнной к совєтской власті, в 1942-1943 годах прінімала актівноє участіє в бандах украінскіх націоналістов, в которих дєйствовала под організаціонной клічкой «Бесталанна». В 1946-1947 учєбном году Пєтрєнко-Кухарчук, будучі учітєльніцей, вступіла в прєступную связь с главарьом банди «Лис»-«Васілієм», получала от нєго націоналістічєскіє лістовкі і по єго заданію разваліла учєбно-воспітатєльний процесс в Коловєртской начальной школє Мєжіріцкого района, за что в августє мєсяце 1947 года била снята с работи учітєльніци. В 1947-1948 году Пєтрєнко-Кухарчук дважди прівлєкалась к сєкрєтному сотруднічєству с органамі МГБ, но она, будучі убєждьонной націоналісткой, продолжая дєловиє связі с бандітамі і в первую очєрєдь с бандглаварьом «Грішей», стала на путь дєзінформаціі, двурушнічєства і провокаций. В своіх спєціальних докладах інформіровала органи МГБ о действіях в 1949 году бандітов в то врємя, когда еті бандіти задолго до етого билі ліквідіровани органамі МГБ, а часть із ніх вимишлєна самой Пєтрєнко-Кухарчук».

Після семи місяців слідства емгебісти вимагали для Галини 25 років виправно-трудових таборів. Однак Особоє совєщаніє при МГБ СССР вирішило, що для перевиховання української вчительки совєтській пенітенціарній системі досить і 10 років.

Довідка.   Петренко-Кухарчук Галина Петрівна народилася у грудні 1924 року у місті Корці Волинського воєводства у національно свідомій вчительській родині. Батько був старшиною Армії УНР, представником Центральної Ради у Новоград-Волинському повіті. У 1934 році закінчила Бистрицькогутську початкову школу, у 1937-му – Людвипільську семирічну, а у 1939-му – школу Українського педагогічного товариства у Львові. Здобула фах учителя.  Після цього ще закінчила курси крою, шиття та кулінарії. З осені 1939 року до осені 1941 року працювала вчителькою у школі села Велика Совпа Людвипільського району. Потім вчителювала у Людвиполі та селі Маренин цього ж району. На початку 1942 року забрана бандерівцями зі школи у село Губків, де проходила співбесіди з керівником Сарненської округи ОУН(Б) «Лісова пісня» Іваном Литвинчуком («Дубовим»), вивчала декалог націоналіста, створювала жіночу сітку ОУН у Межиріцькому, Березнівському, Людвипільському і Корецькому районах під організаційними псевдонімами «Безталанна», обіймала посаду обласної провідниці ОУН(Б) з жіночих справ. У березні цього ж року разом із іншими активістками ОУН(Б) організувала шевченківське свято, за що одержала подяку від «Дубового». Проте ще на святі таємно одержує від батька записку з вимогою прибути додому, де зустрічається з Тарасом Бульбою-Боровцем, який забирає її в УПА під своїм командуванням. Тут діє під псевдонімами «Безталанна», «Косинка», «Галка», «Оля» та «Дзвінка» до кінця 1943 року, виконує обов’язки секретарки та зв’язкової з особливих доручень. У червні 1943 року на хуторі Застав’я неподалік від Людвиполя вінчається із Василем Петренком – командиром розвідки партизанського загону під командуванням Сидора Ковпака, який після батькової агітаціїї  утік від червоних партизанів. У вересні 1943 року поранена під час бою з польськими та червоними партизанами. Після ліквідації УНРА восени цього ж року повертається додому у село Топча Межиріцького (нині – Корецького –І.А.) району, куди переїхали батьки на проживання. У 1944-1945 роках працює у господарстві батьків. У 1945 році народила дитину, яка померла у 1946 році. У1945-1946 навчальному році вчителює у селі Іванівка (Янівка) Межиріцького району, а в 1946-1947-му – завідує Коловертською початковою школою цього ж району. Влітку 1947 року під тиском Межиріцького райвідділу МГБ дає фіктивну згоду на співробітництво під псевдонімом «Тамара», а вже з 28 серпня цього ж року припиняє будь-які стосунки з емгебістами. Водночас бандерівський діяч «Лис»-«Василь» збирав на неї компромат для ліквідації як представниці східної України, яка виконує на західній Україні завдання совєтської влади. Однак, дізнавшись, що має справу зі «своєю людиною», ставить їй завдання нехтувати спеціальними виховними моментами під час навчального процесу. На серпневій методичній конференції зідувач Межиріцького райвно та секретар Межиріцького райкому КП(б)У критикують її за «бандитське минуле», «керівництво у своїй роботі вказівками бандитів, а не совєтської влади» і усувають з посади. У лютому 1948 року знову влаштовується на посаду вчительки у Великоклецькій школі Межиріцького району. Однак уже у квітні цього року новий завідувач райвно пригадує старі звинувачення і заявляє про немождивість працювати в освіті людині з «бандитським минулим». Після цього самочинно покидає школу і повертається додому. У жовтні 1948 року під час допиту в управлінні МГБ  їй знову пропонують стати секретним співробітником під псевдонімом «Троянда», від якої не відмовляється, аби лишитися на свободі. Однак доповідні подає лише про загиблих та вигаданих підпільників та тих, які  переховуються у безпечних місцях. Другого березня 1950 року заарештована управлінням МГБ Рівненської області, а 16 грудня цього ж року Особим совєщанієм при МГБ СССР засуджена на 10 років виправно-трудових таборів. Достроково звільнена з ув’язнення 17 липня 1956 року. Повернулася на батьківщину. Працювала до виходу на пенсію в місті Рівному в їдальні, яка належала Львівській залізниці, оскільки вчителювати їй на території СССР було заборонено. Ребілітована прокуратурою Рівненської області 25 березня 1992 року. У 2006 році втратила зір. З 2009 року одержувала довічну державну іменну стипендію як політв’язень. Померла 21 лютого 2016 року. Похоронена на кладовищі «Молодіжне» міста Рівного (76 квартал, 5 сектор, 10 ряд, 9 місце).

АУ СБУ Рівненської області.-Спр.П-7689 (Петренко-Кухарчук Галини Петрівни).-Арк.1,7, 13-15,16-21, 29-36,44-46,74зв.,84зв.-85,87,87зв.,111,175,177,179,250,257; ГДА СБУ  Ф.-65.-Спр.9134. «Агентурна справа «Поліська Січ» .-Т.2 Ч.ІI. – Арк.173-179, 181, 182;Розпорядження Президента України №110/2009-рп.