Рецензія на книгу завідувача відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею, співробітника Центру досліджень визвольного руху (надалі – ЦДВР) Ігоря Марчука “Отаман «Тарас Бульба»: між міфом і реальністю: монографія, Львів, Літопис УПА, 2022 рік.
У вступній частині до своєї монографії І.Марчук складає подяку за консультації у написанні її низці істориків, особливу увагу серед яких привертають його колеги з ЦДВР, вчену раду якого очолює, доктор історичних наук, декан історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка, Іван Патриляк. Це – редактор “Історичної Правди” Ігор Бігун, керівник Архіву ЦДВР Андрій Усач та народний депутат від “Європейської Солідарності”, кандидат історичних наук, член вченої ради ЦДВР Володимир В’ятрович, [1;10] яких об’єднує, якщо не вкрай негативне, то, принаймні, упереджене ставлення до постаті засновника УПА Тараса Бульби-Боровця.
Так, Ігор Бігун в одній з дискусій на сторінці “Український визвольний рух — ОУН та УПА” в соцмережі “Вконтактє”, називав збройне формування поліського отамана не інакше, як “бандитським”: ”Банда Бульби-Боровця до Української повстанської армії стосунку не має” [2]
Архіваріус ЦДВР Андрій Усач навіть після визнання борцями за незалежність України Т.Бульби-Боровця і його збройних формувань УПА “Поліська Січ”, Українська народно-революційна армія (далі УНРА) Законом України “Про правовий статус та вшанування пам’яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті” поширював на всіх можливих для нього інформресурсах тезу про отамана-“колаборанта”, що мовою совєтської пропаганди звучить, як “прєдатєль родіни, пособнік націстов». Ось одне з його висловлювань: “У мене не викликає сумнівів, що «Поліська січ» була колабораційним формуванням. Звісно, її командир – Тарас Бульба-Боровець намагався грати в свою гру, але в тих умовах «Поліська січ» була створена з ініціативи та санкції нацистської адміністрації, і виконувала потрібні їй завдання”.[3] Колишній голова, а нині член вченої ради ЦДВР, кандидат історичних наук Володимир В’ятрович також постійно намагається приписати УПА Тараса Бульби-Боровця причетність до злочинної діяльності. У своїх книгах “Друга українсько-польська війна” (2011, 2012) він силкується довести, що польську різанину в 1943 році на Волині започаткували саме його відділи, хоча жодним наказом чи хоча б повноцінним повідомленням про подію із зазначенням місця, часу та імені керівника акції свою позицію не аргументує.[4;105-106] [5;136-138] Незважаючи на моє заперечення цього твердження у книзі “Засновник УПА (1941-1943). Непрочитані сторінки життєпису Тараса Бульби-Боровця,[6;175-196] Володимир В’ятрович продовжив його поширювати, уже перебуваючи на посаді Голови УІНП, зокрема, у телепередачі “Розсекречена історія. Волинь. Що призвело до польсько-українського конфлікту?” на телеканалі UA-Перший. [7] Ба більше, Український інститут національної пам’яті на чолі з Володимиром В’ятровичем, який розробляв урядовий законопроект “Про правовий статус та вшанування пам’яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті” відмовив представникам УПА “Поліська Січ” і Української народно-революційної армії, якими командував Тарас Бульба-Боровець, йменуватися борцями за незалежність України. [8] Лише завдяки тому, що на розгляд Верховної Ради України було подано альтернативний законопроект, розроблений народним депутатом Юрієм Шухевичем, і відхилено урядовий, вояки УПА “Поліська Січ” і УНРА визнані борцями за незалежність України.
Після цієї невдачі з позбавлення права бути борцями за незалежність України поліського отамана та його військових формувань розпочалась нова дискредитаційна кампанія, за яку взявся співробітник ЦДВР Ігор Марчук. З 2016 по 2018 рік він надрукував низку статтей, зокрема «Поліська Січ» Тараса Боровця”, [9] “Створення «Поліської Січі» – без легенд і пафосу”,[10] Отаман Тарас Бульба-Боровець: pro et contra. [11] У 2016 році він разом із дружиною випустив брошуру під назвою “Поліська Січ”. [12]
Варто зазначити, що у своїх публікаціях І.Марчук оновлює на імені поліського отамана тавро совєтської пропаганди – “агент німецької розвідки”, ставить під сумнів заснування ним Української повстанської армії (навіть назви його статтей, як ви, певне, помітили, не містять повної назви збройного формування Українська повстанська армія “Поліська Січ”, а лише територіальну прив’язку “Поліська Січ”), намагається переконати читачів, що вся діяльність Т.Бульби-Боровця — це піар, міфотвореня та анархія.
На Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 75-річчю УПА “Поліська Січ” 2016 року в Житомирському національному університеті імені Івана Франка, в публікаціях на сайті Громадської ініціативи “Поліська Січ” я називав хиби його досліджень.[13] Але майже усіма моїми зауваженнями він знехтував. Тексти статтей переніс до монографії майже без змін, лише доповнив її частиною недрукованих досі матеріалів та ілюстрацій. Тому повторювати їх тут з метою, що вони будуть враховані у майбутніх його роботах немає смислу. Однак варто показати, якими методами користується апологет бандерівської течії в українському національно-визвольному русі в нібито науковій розвідці про їхнього політичного опонента.
Одразу скажу, якщо в дотеперішніх публікаціях І.Марчук ще ховався за маскою незалежного дослідника, цитував вислів римського історика Тацита “Sine ira et studio” (Без гніву та упередження),[9] то в монографії він уже цю маску скинув. Бо абсурдно звучали би ці слова поруч із назвами видавництва, заснованого об’єднанням колишніх вояків УПА під проводом ОУН Степана Бандери, яке за 50-ліття своєї діяльності жодного доброго слова не сказало про поліського отамана, а також фундаторів монографії Головної управи товариства Української повстанської армії в США імені генерала-хорунжого Романа Шухевича “Тараса Чупринки”.[1;7]
Як сказано в резюме монографії І.Марчука, у ній “Всебічно проаналізовано політичні погляди, економічну, військову й розвідувальну діяльність повстанського ватажка. З’ясовано, чи був він насправді засновником Української повстанської армії”.[1;4] Але, як це дивно, у книзі відсутні розділи, присвячені анонсованим “політичним поглядам” отамана, його “розвідувальній діяльності”. Ось повний їх перелік: “Розділ 1. Історіографія бульбівського руху. Розділ 2. Від підприємця до підпільника один крок. Розділ 3. “Поліська Січ”. Розділ 4. “Дивна війна” отамана “Тараса Бульби”. Розділ 5. Між двома вогнями”. Розділ 6. Тарас Боровець на чужині”. [1;384] Отже, як бачимо, І.Марчук навіть не ставив перед собою завдання всебічно аналізувати ці моменти. Тож наголос на “всебічності аналізу поглядів та видів діяльності” у резюме без присвяти в монографії їм окремих розділів, очевидно, зроблений ради красного слівця.
Уважне знайомство з книгою свідчить, що її автор про політичні погляди отамана та розвідувальну діяльність згадує вряди-годи і то в специфічному контексті. Наприклад, у вступній частині він пише про Т.Бульбу-Боровця, як “державника у прямому значенні слова”.[1;10] Однак на 384 сторінках монографії він так і не розшифровує, що має на увазі під цим означенням, та які дії чи висловлювання поліського отамана свідчать про це. Можна лише здогадуватися, що своєрідним аналізом політичних поглядів Т.Боровця є згадка, вслід за низкою дослідників, у розділі “Від підприємця до підпільника один крок” про симпатії того до колишнього вояка Петлюри, який стояв на позиціях Самостійної України, про виконання завдань уенерівської розвідки зі збору доказів Голодомору 1932-1933 років, [1;26] про намагання створити у Рівному націоналістичне та православне українське видавництво, школи з українською мовою навчання, [1;31] про поставлене йому якесь завдання уенерівцями перед переходом німецько-совєтського кордону у 1940 році. [1;43] Тут слід зауважити, що, замовчуючи, хто від УНР, коли і яке завдання ставив Т.Боровцю, І.Марчук зосереджує всю увагу на паралельному завданні німецької розвідки, яке нібито одержав майбутній поліський отаман від начальника оперативного відділу Армії УНР в екзилі Аркадія Валійського, згідно з не раз друкованими свідченнями Івана Литвиненка на допитах в органах МГБ. [1;42] Зрозуміло, що й на цей раз жодного доказу виконання Т.Боровцем німецького завдання І.Марчук не називає, але це не заважає йому вкотре, услід за совєтською пропагандою, кинути на поліського отамана тінь “агента німецької розвідки” і цим завершити “всебічний аналіз його розвідувальної діяльності”.
Водночас він старанно обминає документи, які детально розкривають політичні погляди поліського отамана. Очевидно, що в таких випадках І. Марчук включає механізм самоцензури на догоду замовникам та спонсорам видання. Так, не раз цитуючи кримінальну справу писаря УПА “Поліська Січ” Миколи Таргонія у розділі книги “Поліська Січ”, він різко включає гальма, як тільки січовик починає мову про бачення Тарасом Бульбою-Боровцем та його побратимами майбутнього політичного устрою України, місця і ролі у ній представників різних національностей. Тож, аби було зрозуміло, чого так боїться автор, гадаю, варто навести тут уривок зі свідчень побратима поліського отамана: “Перебуваючи в загоні в оточенні керівного складу бульбівців, я сприйняв їхні погляди, а також погляди самого «Бульби» на методи боротьби за Самостійну Україну, на майбутній державний устрій в Україні та інші політичні питання. Погляди, які принципово відрізнялися від поглядів прихильників Степана Бандери, засилля яких було в ОУН. Наприклад, якщо з національних питань прихильники Бандери висували націоналістичний лозунг: «Україна – для українців»…, то Бульба дотримувався погляду, що всі національності можуть жити на території майбутньої Самостійної України, але вони, крім українців, будуть обмежені у політичних правах. Він не раз говорив мені, що у майбутній Самостійній Україні на керівних державних посадах будуть лише українці. Інші ж національності можуть займати посади лише в торгівлі, промисловості, науці і сільському господарстві. Далі. З питання майбутнього державного устрою у Самостійній Україні також були принципові розбіжності. Якщо прибічники Бандери стояли за встановлення на чолі майбутньої Самостійної України диктатора, як, наприклад, Гітлер в Німеччині, то Бульба висував ідею створення буржуазно-демократичної республіки на зразок Америки». [14;43зв.-44]
Обминаючи промовисті характеристики політичних поглядів Т.Бульби-Боровця, І.Марчук вдається до пошуку таких фактиків, які би підривали до нього довіру, виставляли у непривабливому світлі. Зокрема, змальовуючи картину проголошення Акту незалежності України в містечку Рокитному на Рівненщині 24 липня 1941 року, він переповідає спогади одного з місцевих мешканців, згідно з якими, українська громада м.Рокитного вручила Т.Бульбі-Боровцю хліб і сіль. А тоді нібито з’явилась єврейська громада з хлібом і сіллю. Але отаман зупинив її словами:”Від жидів і комуністів вітань не приймаю”. [1;67] Не коментуючи цитованих рядків, І.Марчук по суті солідаризується з натяком, що отаман був антисемітом, сіяв міжнаціональний розбрат. І це в той час, коли особистим перекладачем у того був єврей Хаїм Сигал (Кирило Сиголенко), коли в господарській частині Олевського гарнізону УПА “Поліська Січ” працювало шість євреїв шевцями, три – гарбарями, один – перукарем, дві єврейки — прачками;[1;95] коли нарада старшин УПА“Поліська Січ” рішуче засудила німецьку військову адміністрацію, яка поставила за мету залучити січовиків до розстрілу євреїв в Олевську;[15;181] коли в розробленому ним першому в українському національно- визвольному русі опору часів Другої світової війни “Законі Українського Партизана” висловлювалась шана представникам різних національностей, які проживають в Україні, та звучало суворе попередження тим, хто вирішить посягнути на їхнє добро: “Хто примусово реквізує від цивільного населення (без огляду на те, якої воно національності) які-будь речі, як: харчі, одяг і т. п., той не є українським партизаном, а звичайним злодієм і грабіжницьким бандитом».[16;11] Однак Марчука подібні факти не цікавлять. Йому куди більше подобаються ті, які відгонять смаженим. Так, у розділі “Дивна війна” отамана “Тараса Бульби” він переказує, певне, для характеристики ставлення бульбівських відділів до польської національної меншини уривок зі спогадів розвідника спецзагону НКВД “Побєдітєлі” Боріса Крутікова, у якому той у пух і прах розносить дисципліну в бульбівському відділі “Кармелюка”, а також розповідає про свою участь як свідка у пограбуванні польської родини і згвалтуванні дівчини з цієї сім’ї.[1;130] Дарма, що в цих спогадах не вказано ні часу, ні місця події, ні імен жертв та злочинців, з якими був поруч партизан-енкаведист, але для Марчука цього досить, аби Т.Бульбу-Боровця та його збройні формування прив’язати до ініціаторів антипольських акцій на Волині.
Слід сказати, що використання методів совєтської енкаведистсько-гебешної пропаганди – це один із прийомів апологетів ОУН(Б), який вони використовують для характеристики політичних опонентів.[17] До цього ж арсеналу належать і подвійні стандарти при оцінці одного й того ж явища залежно від об’єкта дослідження. Наприклад, І. Марчук у своїй рецензії на двотомник польських дослідників українсько-польського протистояння на Волині Семашків пише: “Як основне джерело упорядники використали повідомлення-реляції поляків, що підриває довіру до багатьох відомостей, уміщених у цій праці. Спогади – річ дуже суб’єктивна, тому історики звертаються до них як до допоміжного джерела”.[18;171] Як бачимо, коли йде мова про використання спогадів іншими дослідниками, то Марчук зауважує — це річ “суб’єктивна”, “підриває довіру”. А коли сам використовує спогад, який ще й хибує точністю, то це, для нього, очевидно, найпереконливіший факт, бо жодного коментаря до нього не подає.
Певна річ, що цілого комплексу документів з повноцінними фактами, які би заперечували вигадку партизана-енкаведиста Крутікова і свідчили би про державну позицію Т.Бульби-Боровця у питанні про ставлення до польської меншини на Волині, І.Марчук у своїй монографії не наводить. Чому? Бо це, бачте, вигідно вирізняє позицію поліського отамана від позиції його опонентів з ОУН (Б), прихильність до якої автор демонструє на кожному кроці. Це, зокрема, лист Т.Бульби-Боровця до гауляйтера України Еріха Коха, написаний після знищення нацистськими головорізами 15 грудня 1942 року села Озірці Людвипільського району, де зазначається: «В селі Озірцях було 90 процентів польського населення. Однак тому, що воно входило до складу населення України, я вважаю за свій обов’язок стати в його категоричній обороні. Ми не будемо толерувати пролиття ані одної краплини безневинної крові громадян України, без огляду на їх національну приналежність».[19;119-120]Це й повідомлення польського дослідника Вінцента Романовського про те, що поліський отаман суворо ставився до проявів бандитизму, з якого би боку вони не проявлялися. Коли в лютому 1943 року в його рідному селі Бистричі місцеві любителі легкої наживи пограбували польського коваля Шенгера, він упіймав злодіїв і скарав їх на смерть. [20;120] Це й лист Т.Бульби-Боровця до крайового проводу ОУН під керівництвом Степана Бандери, написаний одразу після початку антипольських акцій 25 березня 1943 року, де сказано: «Організація в останніх днях відкрила для українців ще один фронт – польський. Пішли в рух сокири, віхоть. Вирубуються та вивішуються цілі родини і випалюються польські оселі. «Сокирники» вирубують та вивішують ганебно безборонних жінок і дітей, а польський боєвий актив поховався по лісах і організується в контрударні банди, які починають відплатні акції на українському населенні. Поле їх діяльності куди більше від нашого. Отже, такою роботою українці тільки роблять послугу для СД раз, а по-друге, представляють себе в очах світу як варварів. Треба рахуватися з фактом, що цю війну, напевно, виграє знов Англія, і таких панів «сокирників» та вішателів з паліями потрактує як агентурних слуг гітлерівського людожерства, а не чесних борців за свою волю і людей з державного будівництва. Держави будуються завойовницькими, або визвольними походами фронтової боротьби, а не варварськими методами масакри навіть ворожого безборонного населення. Польська загроза для нас – одна з найменших, і ми можемо зовсім сміло відложити боротьбу з Польщею на останній план. Коли ми сьогодні так гостро виступаємо проти варварських методів, які німці стосують проти нас, то чим же ми пояснимо перед культурним світом такі ж самі свої «подвиги».[21;172-173]
Ігор Марчук також “випадково” пропустив у своїй монографії ще один комплекс документів, що стосуються об’єднавчих переговорів Т.Бульби-Боровця з представниками ОУН(Б), які яскраво характеризують поліського отамана як державника на відміну від його опонентів. Це вже названий вище лист отамана до крайового проводу ОУН під керівництвом Степана Бандери від 25 березня 1943 року, Відкритий лист до членів Проводу ОУН(Б) від 4 сепня1943 року, [22;5-6зв.] звернення Головної команди УНРА до проводу ОУН Бандери і Головної команди УПА від 24 вересня1943 року,[23;25-27] нарис О.Шуляка “В ім’я правди”,[24] спогади самого отамана “Армія без держави”[25;249-254] та Романа Петренка. “Слідами армії без держави”.[26;179] Усі названі джерела, за винятком спогадів Р.Петренка, розповідають про, справді, державну позицію Т.Бульби-Боровця, яка полягала у створенні Української народно-революційної ради, до якої би входили представники різних політичних партій і течій в національно-визвольному русі, що ведуть боротьбу за самостійну Україну. [24; 20,21] [21;175][22;5] [23;27] Цей орган, сформований на принципах міжпартійного порозуміння і вираженні волі найширших верств населення, мав би виробляти спільну політику, призначати головнокомандувача УПА, намічати головні збройні акції. Однак бандерівці відкинули цю пропозицію і вимагали від Т.Бульби-Боровця беззастережного підпорядкування політичному Проводові їхньої партії, яку вважали єдино правильним “організатором і керівником визвольної боротьби українського народу”.[27;179] [28;304]Отаман як справжній демократ не погодився з такою вимогою, бо, за його ж словами, правдивий революціонер-державник не може підпорядковуватися проводові партії, “яка починає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого палення їхніх осель”.[22;6зв.] Після цього Головна команда УПА під проводом ОУН (Б) у зверненні “Українці” 20 травня 1943 року закликала: «Женіть від себе різних атаманчиків-анархістів та недобитків всяких політичних груп і партій, що хочуть з наказу НКВД чи гестапо розбити Український революційний фронт!»[29;153]
Обминувши у своїй монографії висвітлення позицій сторін на переговорах Т.Бульби-Боровця з представниками ОУН(Б) щодо об’єднання всіх політичних сил у боротьбі за самостійну Україну, І.Марчук підбирає фактики, які би хоч якось аргументували звинувачення засновника УПА в “отаманії та анархізмі”. Сторінки його монографії рясніють цитатами зі звітів бандерівських ватажків, де збройні відділи поліського отамана постають лише розбишаками-дикунами. Так, він подає уривок з травневого 1943 року звіту бунчужного “Нещасного”, який діяв на Березнівщині й Людвипільщині, де сказано: “Тут оперирують також бульбівці, лише коло горілки. Люде з Совпи заявляють:”Просто допоможіть нам що-будь, бо вони просто жити не дають. То знають, що п’ють, грабують та сплять, а то ще й хто обізветься — поб’ють”.[1;160] Цитує частину повідомлення коменданта запілля ВО “Заграва” Костопільського надрайону за серпень 1943 року: “Бульбівці займаються тільки тим, що гонять і п’ють самогон та граблять дядьків”. [1;164] Водночас він “забуває” згадати, що у збройних відділах Бульби-Боровця існувала сувора відповідальність вояків за порушення дисципліни. Згідно із “Законом Українського Партизана” від 15 вересня 1942 року, “Всякого роду зловживання на тлі реквізицій та грабування цивільного населення, незалежно від того, якої воно національності, підлягають карі смерті”.[30;13] Він також мовчить про те, що Головна команда Української повстанської армії Бульби-Боровця спеціальним наказом категорично заборонила всім воякам УПА вживати будь-які алкогольні напої та зобов’язала жандармерію боротися з цим явищем навіть серед населення.[31;49] Зрештою, подаючи у монографії дані про сотні роззброєних бандерівцями бульбівців та уривки з протоколів допитів останніх, І.Марчук не називає жодного прізвища вояка, якого би було полонено у нетверезому стані.
Але якщо в змалюванні дисципліни у збройних формуваннях Т.Бульби-Боровця І.Марчук виступає ще у ролі критикана та колекціонера смаженини, то в оцінці результатів бандерівської кампанії з роззброєння бульбівців він займає позицію циніка і навіть провокатора.
Так, він подає дані Головної команди УНРА, згідно з якими, “від 18 серпня до 24 вересня [1943 року] відділи УПА та місцеві боївки СБ ОУН(б) затримали понад 100 учасників УНРА, поранили 11 і знищили 5 командирів (серед них В.Ковальського (“Муху”)). Вилучили чимало різного майна”. [1;168]
Як своєрідний підсумок до кампанії бандерівців із роззброєння бульбівців він наводить без коментаря повідомлення районного провідника ОУН(Б) Ковша за вересень 1943 року: “Населенню дуже не подобається наша боротьба з бульбівцями… Вони кажуть, що замість разом бити німця, то вони б’ються між собою. Більша половина населення Шубкова симпатизує бульбівцям… Наш конфлікт з бульбівцями дуже зле впливає на населення, а тим більше, що вони ведуть ворожу проти нас роботу. Се дуже нам шкодить, тому треба прийняти всі можливі міри для найскорішого і цілковитого покінчення з ними”. [1;172] А через сторінку також друкує і уривок з відозви УНРА під назвою “Українці” від 11листпада 1943 року, у якій звинувачується УПА під проводом ОУН(Б) у “мордуванні жінок і дітей, паленні хат, шомполуванні і вішанні невинних людей”. І додає коментар: “Справді, ті листівки, які розповсюджував штаб УНРА восени 1943 р. свідчили про доволі агресивну й невідповідну реакцію отамана на події, що відбувалися з його людьми. Так, він не хотів пролиття братньої крові, але власні амбіції заважали правильній оцінці своїх спроможностей”.[1;174]
Тобто, не коментуючи повідомлення райпровідника ОУН(Б) Ковша, І.Марчук, по суті, погоджується з тим, що вихід з міжусобної боротьби не в міжпартійній злагоді, не в поєднанні зусиль у боях проти спільних ворогів, а в “найскорішому і цілковитому покінченні” з політичними опонентами, які своїми критичними виступами підривають авторитет партії.
Водночас у своєму коментарі до відозви УНРА, яка з’явилась з критикою бандерівців після їхніх антипольських акцій, вбивства низки командирів УНРА, арешту і побиття шомполами дружини Т.Бульби-Боровця, І.Марчук називає її “агресивною й невідповідною реакцією”. Тобто, для нього фізичне вбивство борців за Україну, невинних людей, жінок і дітей з боку УПА під проводом ОУН(Б) – це нормальне явище, а публічний словесний протест з боку УНРА проти подібних злочинів – це “агресивна й невідповідна реакція”(!?).
Слід сказати, що в цьому коротенькому коментарі І.Марчук не розшифровує, які саме “амбіції заважали” Бульбі-Боровцю “правильній оцінці своїх спроможностей” щодо недопущення “пролиття братньої крові”. Проте багатьом відомо, що поліський отаман стримував частину молодих і гарячих старшин штабу, готових до відповіді “засліпленим братовбивцям вогнем і мечем”.[25;257,270] Тож, як бачимо, І. Марчук, докоряючи Бульбі-Боровцю в “амбіціях”, які “заважали правильній оцінці своїх спроможностей” перевертає усе догори ногами.
Якщо говорити про “всебічний аналіз економічної діяльності” Т.Боровця, то він зводиться до переказування І.Марчуком з деякими подробицями не раз друкованої історії його трудового шляху від чорнороба до власника гранітного кар’єру. Новим у розділі є хіба що цитування сільськогосподарських порад зі статті майбутнього поліського отамана “Господарюймо по-новому”, надрукованої в часописі Рідний голос”, що виходив у місті Луцьку 1934 року. [1;31]
Найбільше уваги у своїй монографії І.Марчук приділив “всебічному аналізові… військової діяльності” Т.Бульби-Боровця. Їй присвячено розділи “Поліська Січ”, “Дивна війна” отамана “Тараса Бульби” та “Між двома вогнями”.
Розповідь про УПА “Поліська Січ” він починає з нечуваного досі “відкриття”: “вона не була” “першою легендарною українською чисто національною військовою одиницею часів Другої світової війни”, як це твердить у своїх спогадах Т.Бульба-Боровець. [1;57] За переконанням І. Марчука, “це спростовує низка джерел. Як свідчать документи, 22 червня, у перший день німецько-радянської війни вибухнуло повстання в районі Сокаль-Поздимир-Радехів. Там почав діяти загін із 200 повстанців, які були родом із навколишніх сіл. Він захопив містечко Лопатин, протримався там 16 годин, а потім відійшов на територію Волинської обл., де 25 червня заволодів райцентром Берестечко, [який утримували більше доби до підходу німців]”.[1;57]
“Виступ повстанців Перемишлянського р-ну Львівської обл. Розпочався 23 червня. У лісах поблизу дислокувався бойовий відділ оунівців, що налічував 87 бійців. 28 червня після кількох боїв їм удалося [спільно з вермахтом] захопити містечко Перемишляни…
Уже 1 липня 1941 р. у Львові й околицях розповсюджено звернення Івана Климова ([лейтенанта Євгена]Легенди) із закликами про створення Української національної революційної армії…
У Крем’янці 9 липня 1941 р. створено загін української армії, а за 3 дні розпочався процес реєстрації старшин, підстаршин і рядових вояків, які хотіли служити в її лавах. 14 липня створено штаб та опубліковано звернення про обов’язкову реєстрація до 20 липня усіх старшин українців, які служили в українській, польській і російській арміях”.[1;58]
Слід сказати, що всі наведені тут цитати, за винятком про місто Крем’янець, узято з книги Івана Патриляка “Військова діяльність ОУН(б) у 1940-1942 роках”. У квадратних дужках мною відновлено фрази, які Марчук вилучив з оригінального тексту, очевидно, поправляючи доктора історичних наук. Ну, і вже геть знехтував його висновком про вищеназвані тут відділи. Вважаю, що його треба подати, аби було зрозуміло, як І.Марчук поводиться зі здобутками науковця: “… Наявність наказів, статутів і відозв ще зовсім не означають успіх при створенні реальних військових формувань. Тож, тепер нам належить з’ясувати, чи мали спроби організації УНРА щонайменше реальне втілення? Наприклад, отаман Т.Бульба-Боровець при характеристиці бандерівської УНРА послуговувався словами: блеф, провокація, відірваність від реалій, розрахунок на німецьку допомогу. Т.Боровець, який у 1943 р. назве свою “Поліську Січ” Українською народно-революційною армією, однозначно стверджував, що УНРА в 1941 р. існувала тільки на папері та в гарячих головах оунівських провідників. Безумовно, можна погодитися з тим, що в розумінні цілісної, скоординованої, численної і належно підготованої бойової сили УНРА не існувало в реальному житті”. [32;219]
Як бачимо, своє “відкриття”, що УПА “Поліська Січ” “не була “першою легендарною українською чисто національною військовою одиницею часів Другої світової війни” І. Марчук базує на зіставлені її з бандерівською Українською національною революційною армією, якої “не існувало в реальному житті”!!!
Очевидно, розуміючи, що таке його порівняння надто натягнуте, і далеко не на користь УНРА, він береться довести, що й УПА “Поліська Січ” також, якщо й не “паперове” збройне формування, то “у сучасному розумінні” воно було не більше “піхотного батальйону, який мав власний штаб і діяв на теренах Олевського р-ну Житомирської обл. із кінця серпня 1941 року”. [1;86]
Тож, гадаю, варто прослідкувати, як із “відділів УПА, розташованих у північно-західній Україні та південній Білорусі”, кількість яких у вересні 1941 року “доходила до 10 000 душ”,[33] І.Марчук робить кілька сотень.
Найперше він безапеляційно відкидає входження до складу УПА “Поліська Січ” народної міліції Сарненської (Володимирецький, Дубровицький, Клесівський, Рафалівський, Рокитнівський та Сарненський райони, за тодішнім німецьким адмінподілом) та Олевської округи (Лугинський, Олевський, Словечнівський райони), які підпорядковувалась Т.Бульбі-Боровцю як коменданту цих округ.[34;20] Але про те, що поліському отаманові підлягала народна міліція свідчить наказ по УПА “Поліська Січ” №2 від 17 липня 1941 року, в третьому пункті якого сказано: “Вся організована в селах і містах народна міліція складає резерв “Поліської Січі” і повинна бути готова перебувати (залишатися) кожну хвилину там, де їй буде наказано”.[1;63] Про поліцію (міліцію) як окремий підрозділ УПА «Поліська Січ»» розповідав на допитах голова Олевської райуправи Борис Симонович: «Так, в Олевську була організована Боровцем районна поліція, на чолі якої він поставив якогось Дежнюка – західняка.
Запитання: – Кому підпорядковувалась поліція в Олевському районі?
Відповідь: – Очолював роботу поліції в Олевському районі, як я вже вище вказав, Дежнюк, який підпорядковувався безпосередньо Боровцю. Від нього одержував усі вказівки, що стосувалися діяльності поліції…”[34;24]
До речі, сам І.Марчук посилається на довідку УКГБ Житомирської області за 1965 рік, де сказано: “Всього учасників “Поліської січі” тих, що служили чи допомагали їй, у Житомирській області обліковано у післявоєнний період біля 325 осіб…”[11]. Слід сказати, що всі вони входили лише до поліції УПА “Поліська Січ”, а не до однойменного спецзагону. Їхні відділи стояли по селах і в самому Олевську. На сьогодні поіменно встановлено 131 особу вихідців Олевського, Лугинського районів Житомироської області та із самого обласного центру, які працювали в поліції УПА “Поліська Січ” або обіймали посади в олевських міській та районній управах. [35;158-181] Про те, що УПА «Поліська Січ» складалася, окрім спеціального загону (рухомих або «літаючих куренів»), ще й і з міліції (поліції) на місцях не раз наголошує у своїй книзі спогадів «Армія без держави» Тарас Бульба-Боровець. [25;147,148]
Аргументовано доводить існування в УПА «Поліська Січ» окремого підрозділу «українська поліція «Поліської Січі» доктор історичних наук Сергій Стельникович. Виокремлення його науковець пояснює тим, що кількість бажаючих вступити до бульбівського формування переважала німецький дозвіл 1000 осіб. [36;129-130]
Характеризуючи оцінку І.Марчуком кількісного складу УПА «Поліська Січ», кандидат історичних наук Олександр Дарованець писав: «Слід зазначити, що вона (оцінка, – І.О.) стосується лише регулярних відділів «Поліської Січі» і не торкається сільських боївок, які відігравали роль резерву та поліційних станиць». [37;5]
Однак цими науковими висновками І.Марчук без пояснень нехтує у своїй монографії.
Основну увагу він зосереджує на тому, що нібито спецвідділ або, за німецьким визначенням, “особливий поліцейський загін” “Поліська Січ”, [38;172] який мав право на важке озброєння, переміщення навіть за межі області, дозвіл на створення якого Бульба-Боровець одержав від командування 213-ї німецької охоронної дивізії 8 серпня 1941 року,[39] ніколи не налічував 1000 осіб.[1;85]
Найперше за допомогою усіляких маніпуляцій та домислів він силкується довести, що у спецзагоні не було трьох куренів. Зокрема, твердить, що перший Клесівський курінь сотника Армії УНР Володимира Комара — це курінь, яким “практично командував поручник “Омельянів”(?!)[1;86] Як же він встановив це? Може, існує наказ про передачу першого Клесівського куреня сотника Комара поручникові “Омельяніву”? Ні. Навпаки, існує наказ Головної команди “Поліської Січі” №19 від 10 вересня, де сказано: “За бойову і відмінну організацію роботи у бойових операціях за м. Олевськ і за ліквідацію всіх московсько-більшовицьких і регулярних банд на Олевщині — затверджується… командир першого Клесівського куреня сотник піхоти – Комар Володимир Дем’янович у ранзі сотника піхоти”. [40;218-219]Про існування Клесівського куреня (загону) свідчить уродженець села Сехи тодішнього Клесівського району, червоний партизан Іван Табаковський: «Як тільки влітку 1941 року у наше село Сехи прийшли німці, незабаром після приходу німців із райцентру містечка Клесів (захоплений німцями 9 липня 1941 року, –І.О.) приїхали якісь представники німецької влади (слід зауважити, що сталінські слідчі саме так називали українців, які у перші роки війни обіймали посади в українських управах, – І.О.), зібрали жителів села на збори і запропонували вибрати старосту сільської управи…
До того часу, як було проведено збори у селі, у нашому селі німецько-українські націоналісти з мешканців села організували так званий загін «Поліська Січ» і цей загін розміщувався у сусідньому селі Вири і був призначений для боротьби із совєтськими партизанами…
З організацією цього загону січовиків Гіс Філарет виконував обов’язки старости села з постачання загону продуктами харчування і речами, тобто проводив збір у селі від його мешканців продуктів харчування, а потім заготовлені продукти доставляв у село Вири у загін січовиків. Гіс Євген тим часом здійснював керівництво селом і одночасно був заступником командира сотні загону січовиків, яким тоді командував житель містечка Клесів на прізвище Комар».[41;54-56] Про те, що перед серпневим 1941 року наступом на Олевськ на Клесівщині був неповний курінь УПА “Поліська Січ”, який стояв гарнізоном у лісі біля села Вири і постійно зростав за рахунок нових добровольців, пише у своїх спогадах “Армія без держави” Т.Бульба-Боровець. [25;127]
Про участь куреня УПА «Поліська Січ» під командою сотника Комара у поході на Олевськ розповідає на допиті колишній січовик, житель села Вири Василь Євгійчук: «Приблизно у вересні 1941 року (насправді це було не пізніше початку наступу на Олевськ 11 серпня 1941 року,- І.О.) я був викликаний у м. Клесів де також у цей час було зібрано багато чоловіків Клесівського району, і тоді ж перед нами виступив літній чоловік, прізвища, імені та по батькові якого я не знаю, але пам’ятаю, що він носив бороду, у своїй промові він сказав нам, що всі скликані для того, щоб вступити у повстанську армію «Поліська Січ» з метою надання допомоги німцям у веденні боротьби проти більшовиків… Після цього усіх нас повели у напрямку міста Олевська…
Запитання: – Хто був вашим командиром, коли ви перебували у «Поліській Січі»?
Відповідь: – Моїм командиром був Комар”. [42;249-250,252]
Окрім того, поручник “Омельянів” — автор “Хроніки “Поліської Січі”, яку рясно цитує у І.Марчук, ніде свій курінь не іменує першим Клесівським, бо сформував його з двох сотень: 180 козаків міста Рокитного та довколишніх сіл, до яких долучив “40 козаків з Січі на Посьолку” та ще 10 добровольців з околичних сіл райцентру Клесів. Третьою стала Людвипільська сотня, яка долучилася до куреня 14 серпня 1941 року у селі Кам’янка Олевського району на Житомирщині.[39] Як бачимо, курінь “Омельяніва”, де більшість складали мешканці Рокитнівського району, мав би називатися Рокитнівським, як і інші курені, що формувалися за територіальним принципом, або, принаймні, змішаним. Але І.Марчук волюнтаристським методом перейменовує його на перший Клесівський, “відсторонює” сотника В.Комара від посади командира куреня і “доводить”, що ніяких двох куренів Клесівського і Рокитнівського або змішаного в спецзагоні УПА “Поліська Січ” не було, а був лише один — перший Клесівський.
Аби ні в кого не виникло сумнівів, що УПА “Поліська Січ” “у сучасному розумінні це був піхотний батальйон”, І.Марчук доказує, що Клесівський та Людвипільський курені на кінець серпня 1941 року могли мати “максимум 700 вояків”, які з “вересня були скорочені з різних причин до 300-400”. [1;85] Для цього він посилається на свідчення штабного писаря “Поліської Січі” Миколи Таргонія, надані під час допиту контррозвідкою СМЕРШ 1944 року, згідно з якими, “Поліська Січ” у листопаді(!!!) 1941 року, тобто перед своїм розпуском, налічувала 700 учасників, яких цього ж місяця “німці планували скоротити до сотні”.[1;84] Але, як бачимо, дані Миколи Таргонія стосуються не кінця серпня 1941 року, а листопада, коли, згідно з твердженням І.Марчука, у “Поліській Січі” мало би бути 300-400 вояків. Проте цю неув’язочку він ліквідовує із завидною вправністю фокусника: “Ймовірно, М.Таргоній мав на увазі т.зв. склад за списком “Поліської Січі”, тобто всіх, хто записався до лав цього формування під час його існування”.[1;84] Аби це шило не так сильно вилазило з мішка, І.Марчук хапається за дані ще одного січовика, уродженця села Бистричі Дмитра Мельника, який на допитах смершівців також твердив, що у “Поліській Січі було понад 600 вояків з Людвипільського та Рокитнівського районів.[1;85]
Коли ж Марчуку було зроблено зауваження, що він вдається до маніпуляцій, вихоплюючи з шести свідчень односельців, лише одне, замовчуючи інші п’ять, які діаметрально протилежні, відтак у монографії з’явилося ще три: 1.“Михайло Лисанець “вважав, що цей загін нараховував півтори тисячі учасників… Його односельці 2.Кіндрат Байчура й 3.Кирило Глущук теж стверджували, що “Поліська Січ” мала вісім сотень і нараховувала аж півтори тисячі осіб”.[1;85] Однак за межами монографії лишилися покази Івана Лисанця, який говорив, що до “Пліської Січі” “входило понад 1000 осіб”[43;10зв.] та Василя Ткачука, за даними якого “Поліська Січ» складалася із шести чи семи сотень, що мали по 180-200 осіб”.[44;22] Однак всі ці дані І.Марчук парирує із завидною кмітливістю віртуоза. Мовляв, “окремі січовики називали й іншу чисельність цього загону”. Тобто 5 із шести односельців — це окремі, а один із шести — це загал. (!?)
Те, що у момент роззброєння в листопаді 1941 року спецзагін УПА “Поліська Січі” нараховував набагато більше вояків, ніж 300-400, свідчать дані, наведені чи не через недогляд самим І.Марчуком. Так, він подає розповідь одного з учасників “Поліської Січі” з книги Р.Петренка “Слідами армії без держави”, згідно з якою, напередодні роззброєння “одного вечора полк.П.Смородський з сотн.Сиголенком зібрали всі документи, кращу зброю, що була замкнена в шафі… і все це вивезли та закопали в околиці Олевська.”[1;94] Він також цитує покази на допиті працівника штабу УПА “Поліська Січ” Павла Буковського, в яких той наголошує, що сам “здав біля 700 гвинтівок, один станковий кулемет, два ручних кулемети… Пістолети та нагани ніхто не здавав”.[1;95]
Окрім того, І.Марчук зазначає, що за спогадами Т.Бульби-Боровця, “в Олевську найдовше залишалися командир сотні поручник І.Чертенков із 10 підстаршинами та певною кількістю козаків. [1;97] Тож, як бачимо, ці факти свідчать, що навіть після вересневої 1941 року реорганізації і звільнення зі служби багатьох недисциплінованих вояків [45] на момент ліквідації спецзагону “Поліська Січ” 16 листопада цього ж року у ньому налічувалося далеко не 300-400 вояків, як твердить І.Марчук, а, принаймні, удвічі більше. Чи мо січовики носили по 2 гвинтівки, а дехто ще й по нагану та кулемету?
Тепер щодо поширення діяльності УПА “Поліська Січ” лише “на теренах Олевського р-ну Житомирської обл. із кінця серпня 1941 року”. Одразу варто зазначити, що хроніка боїв січовиків, яку подає у своїй монографії І.Марчук, спростовує таке його твердження. Так, 20 вересня 1941 року сотня “Сердитого” разом з німецькою сотнею вела бій з червоними партизанами в селі Борове Лельчицького району Білорусі; 11 жовтня сотня Чертенкова, посилена командою кулеметників Ломоноса, здійснила рейд в околиці сіл Перга, Лахвичі Лельчицького району та Люксембург Єльського району Білорусі; 14 жовтня відбувся ще один рейд на Овруч Житомирської області; 15 жовтня — марш підстаршинської школи на село Войтковичі, що у Білорусі. [1;97]
Вершиною таких “досліджень” І.Марчука, певне, треба вважати цитату з надиктованого Тарасом Бульбою-Боровцем 8 листопада 1944 року одного з перших начерків “Історії Української повстанчої армії”, де сказано, що до розпуску УПА “Поліська Січ” 16 листопада 1941 року “вся до цього часу пророблена робота йшла на користь німців”. [1;9] Правда, інших не таких огульних, а набагато конкретніших оцінок поліським отаманом діяльності УПА “Поліська Січ”, які містяться, наприклад, в “Креді революції” (1946) чи в “Армії без держави”(1981), він не наводить. Чому? Очевидно, тому, що в них нема нічого такого, що кидало би на отамана та на його збройне формування тінь колаборантів – прислужників німців. Що там, якщо й іде мова про співпрацю з німцями, то лише про партнерську, де нема поступок українськими національними інтересами. Бо хто скаже, у чому полягає користь німців від присвоєння вулицям імен українських державних діячів?[25;159] Чи від публікації у газеті “Гайдамака” просвітницьких статтей з історії українського державотворення?[46] Чи від виховання потреби збройно виборювати власну державу з власним урядом і військом, яка хай і в мініатюрному вигляді, але своїми діями демонструє прихильне ставлення до українства?[47] Очевидно, така робота “Поліської Січі” цікавить І. Марчука менше всього. Тому він її у своїй монографії обходить десятими дорогами.
Жодного позитиву він не бачить і в партизанській тактиці Української повстанської армії та Української народно-революційної армії Т.Бульби-Боровця, яка полягала у боротьбі з німецькими окупантами невеликими, добре вишколеними відділами, що мала назву “з-під землі та під землю”.[21;253] Оцінює її не за критеріями ефективності (законспірованості, несподіваності, дошкульності удару, мінімумі втрат), а лише за критерієм “масштабності бойових дій”.[1;108] Тобто, з позицій бандерівської концепції: “створювати свої збройні загони на зразок регулярної армії” і діяти “масштабно”, [48;8] яку критикували бульбівці, наголошуючи, що “гарнізони” у селах — це відкриті мішені для окупантів та підстава для репресій мирного населення. [21;225]
Лише негативний результат, на думку І.Марчука, мали переговори Т.Бульби-Боровця, які той вів із червоними партизанами-мєдвєдєвцями та представниками німецької окупаційної влади. За його словами, “радянські партизани практично без бою одержали тактичну перемогу. Вони закріпилися на території, підконтрольній УПА(ТБ), створили агентурну мережу, провели розвідку в середовищі бульбівців, з’ясували командний склад і бойову спроможність, навіть виявили місце проживання дружини Т.Боровця. Їм вдалося схилити на свій бік місцеве польське населення і використати його в подальшій боротьбі проти українських націоналістів(?!) [1;131] Варто зауважити, що в своїй книзі «Засновник УПА (1941-1943)” в розділі «Що дала “лісова дипломатія” я спробував заперечити тим, хто такої ж думки. Однак І. Марчук не спромігся хоч якимось аргументом спростувати ці докази. Натомість знову повторює основні постулати істориків В.Дзьобака [49;126-127]та Ю.Киричука, [50;7] які знецінюють діяльність поліського отамана. Тому ще раз коротко нагадаю свої аргументи: у 1942 році територія Рівненщини була повністю підконтрольна німецькій окупаційній адміністрації. У жодному з районів влада не належала УПА Т.Бульби-Боровця, яка на той час перебувала у підпіллі, тобто в лісі. Отже вести мову про те, що поліський отаман допустив на “підконтрольну” йому територію червоних партизанів-медведєвців, означає перекладати відповідальність з хворої голови на здорову. З таким же успіхом можна докоряти і бандерівцям, бо, як зазначає Володимир Косик у своїй книзі «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», «у квітні 1942 р. організовано перші дві групи самооборони, якими командували відповідно Сергій Качинський-Остап та Іван (насправді Григорій І.О.) Перегійняк-Довбешка. Влітку було створено численні інші збройні групи. Тоді ОУН Бандери вже мала в розпорядженні більше 600 бойовиків, що могли стати ядром майбутньої повстанської армії».[51;237] Чи то тільки для перебирання на себе першості у створенні УПА годилися такі бандерівські відділи, а не для блокування спроби медвєдєвців «схилити на свій бік місцеве польське населення», не кажучи вже про рішучу відсіч їм? Отже, якщо називати винних за проникнення на Полісся диверсантів-розвідників Медведєва, то головною має бути німецька військова адміністрація, а вже тоді у рівній мірі повстанці Тараса Бульби-Боровця та бандерівські боївки.
Тепер щодо “створення агентурної мережі, проведення розвідки в середовищі бульбівців, з’ясування командного складу і бойової спроможності”. Інакше, як голослівною тирадою, це назвати не можна, оскільки її автори не вказали імені жодного червоного агента, який проник у середовище бульбівців. А якщо переговори якоюсь мірою дозволили з’ясувати командний склад і бойову спроможність бульбівців, то, вважаю, вони в такій самій мірі дали можливість дізнатися про командний склад і бойову спроможність медвєдєвців. Віддавати перевагу стороні (у даному випадку червоним партизанам), якій досягти поставленої мети на переговорах “не вдалося”,[1;131] означає штучно її вивищувати, а іншу так само щтучно принижувати. Хоча Т.Бульбі-Боровцю на переговорах з медвєдєвцями, незважаючи на негативну оцінку їх з боку І.Марчука, В. Дзьобака та Ю.Киричука, вдалося врятувати від страти побратимів по боротьбі священика Павла Травку із села Балашівка та Сергія Попругу із містечка Березне.[52;36] А укладене на них перемир’я дозволило не тільки йому, але й бандерівцям вишколити перші збройні відділи на території дії червоних.[53]
Як і в попередньому розділі “Поліська Січ”, так і в наступних “Дивна війна” отамана “Тараса Бульби”, “Між двома вогнями” І.Марчук намагається применшити кількість вояків УПА і УНРА та число їхніх збройних акцій. Так, операцію зі знищення 4-8 совєтських парашутистів-диверсантів наприкінці липня 1941 року біля села Мале Вербче народними міліціонерами Степанського району, де чи не головну роль відіграли бульбівці Петро Соловей, Юхим Будько, Григорій Корнійко, Олександр Худоба зі своїм братом [54;41зв.,46] та Володимир Боришкевич,[55] він повністю приписує членам ОУН(Б) та неіснуючій, як вище було зазначено, бандерівській УНРА.[1;59]
Жодним словом у монографії не згадаю про акцію боївки УПА Бульби-Боровя під командою Оверка Ковбара зі знищення групи червоних партизанів на хуторі Підгірник біля села Казимірка тодішнього Степанського району весною 1943 року[56], про наскок у цей же час групи бульбівців під командою Петра Солов’я (“Махна”) на продовольчі склади села Мале Вербче.[55;24зв.,84] Водночас І.Марчук укотре наголошує на тому, що в мемуарному описі Т.Бульбою-Боровцем Шепетівської операції 19 серпня 1942 року присутній вигаданий персонаж Микола Довбня, і що він не “виявив жодного документа, який би підтверджував атаку партизанів на Шепетівку у серпні 1942 року”.[1;113] Але, зауважте, не згадує, що розповідь отамана базується на основі даних реальних людей, одним із яких був сотник Анатолій Кабайда, що виконував секретні завдання Головної команди УПА в штабі есесівців генерала Гальтермана в Києві.[25;205] Марчук також обходить мовчанкою аналітичний документ розвідвідділу групи армій «Південь» від 17 липня 1943 року, де дається характеристика нападів “банд”, які відбувалися до цього часу. Ось про що в ньому йде мова: «Інколи мали місце випадки, коли банди свідомо щадили життя німців. Так, наприклад, персонал військово-продовольчого складу в Шепетівці перебував під вогнем тільки до тих пір, поки не був підпалений склад. Командир підкреслив, що він веде боротьбу не проти окремих солдатів, а лише хоче паралізувати підвезення та постачання німців».[57;3] Хто хоч трішечки знайомий із діяльністю бульбівських збройних відділів, той знає, що саме вони керувалися у боротьбі з окупантами такими принципами. Зокрема, в «Армії без держави» у розділі «Як трактувати ворогів» можна прочитати: «Головними нашими ворогами являються не мобілізовані вояки регулярних армій Німеччини та Росії, а нацистська та комуністична партії і їх злочинна служба безпеки та партійні війська НКВД та есесівці».[25;195]
Коли І.Марчук веде мову про кількісний склад збройних відділів УПА і УНРА, то, очевидно, що керівною у цьому плані для нього є книга одного з чолових Організації українських націоналістів (бандерівців) Миколи Лебедя “Українська повстанська армія”, в якій мова іде аж про 150-300 бульбівців.[58;41] У результаті “наполегливих досліджень” І.Марчук також зупинився майже на тих самих цифрах “150-350”.[1;130] І це в той час, коли існує низка документів, які доводять, що відділи поліського отамана були щонайменше у кілька разів більшими. Так, у довідці, складеній командирами червоних партизанів для начальник Українського штабу партизанського руху Т.Строкача сказано: «Після розгрому «Олевської січі» Тарас Боровець із загоном 300 осіб пішов у ліси і дислокувався у районі сіл Карпилівка і Борове (15-20 км. південніше від Рокитного). Перебуваючи у вказаному районі, Боровець поширив свій вплив на навколишні населені пункти Людвипільського, Костопольського та Степанського районів, і в 1942 р. його загони зросли до 700 осіб».[59;42] В інформації шефа поліції і СД з окупованих територій Сходу від 19 березня 1943 року сказано: «У районі Сарни-Костопіль діє сильна банда Бандери під проводом українця Боровця, який є одночасно референтом партизанів у центральному проводі ОУН-Бандери (зрозуміло, що Бульба-Боровець не був референтом центрального проводу ОУН Бандери, – І.О.). Сильна банда із приблизно 1000 чоловік ні в якому разі не шкодить місцевому населенню, а спрямовує свої акції виключно проти німецьких служб і установ».[60;126] Наступне німецьке повідомлення про ситуацію на Волині у травні 1943 року твердить, що «у лісах Костополя і Сарн, по той бік річки Случ стоять повсталі націоналістичні загони отамана Тараса Боровця, відомого на прізвисько Тарас Бульба. Шефом його штабу є якийсь Кривоніс (кличка). Тарас Бульба має у своєму розпорядженні понад 2000-2500 добре озброєних чоловіків, які живуть в недоступних лісах». [60;212]
Колишній вояк УПА-УНРА Антон Жданюк зазначає: «Я в 1943 році попав до Бульби. Десь під літо… Був я в сотні «Мухи»… (Володимира Ковальського, – І.О.)У сотні було близько 200 чоловік. А ще чоловік 50 кавалерії”.[61;111-112] Ще один учасник УНРА Андрій Матика свідчив на допиті в органах НКГБ про відому йому бульбівську сотню “Кармелюка” (Григорія Коломійця, – І.О.).[62;134-135]
З низки джерел відомо про підпорядкування Головній команді УПА-УНРА мельниківської сотні “Волинця” (Олександра Яценюка).[24;27] [63;72,164] Архіви свідчать про діяльність на території Степанського району відділу сотника Петра Балаховця (“Ящірки”)[64;12] та окремої боївки Оверка Ковбара . [64;71] Також документи архівів підтверджують діяльність у Межиріцькому районі чоти УНРА Володимира Шевчука (“Жбурляя”), [65;221-222] а в Корецькому районі – чоти Панаса Карася (“Прача”)[65;211-212] Курінний УПА Максим Скорупський у своїх спогадах “Туди де бій за волю” згадує бульбівську чоту “ Думи”, яка охороняла госпіталь у селі Топча Корецького району.[66;176]
Зрештою, мені вдалося переважно на підставі архівних документів встановити імена понад 1000 учасників бульбівського руху і опублікувати короткі відомості про них у книзі “Бульбівці” в 2020 році.[35;158-398] Але що вони для І.Марчука у порівнянні з “непомильно” цифрою 150-300 бандерівського провідника.
Було би несправедливо не сказати, що у монографії І.Марчука є посутні зауваження до спогадів Т.Бульби-Боровця. Одне з них стосуються антипольського виступу у містечку Степань у вересні 1939 року, який отаман помилково приписав учасникам “Українського національного відродження”, сплутавши імена відродженця Костянтина Шумлянського з організатором повстання Василем Шумлянським.[1;29-30] Ще одне стосується дати перейменування УПА “Поліська Січ” на УПА[1;103-104]. Є й інші справедливі зауваги, що стосуються точності зображення подій у книзі спогадів отамана “Армія без держави”. Монографія І.Марчука містить деякі досі неопубліковані архівні документи, окремі маловідомі подробиці з життя отамана, зокрема, й ті, які його характеризують позитивно. Маю на увазі, розповідь з посиланням на розвідку доктора історичних наук Ярослава Антонюка про допомогу Т.Бульби-Боровця у виправданні побратима по боротьбі Олега Штуля, якого закордонна агентура КГБ намагалася представити серед української діаспори як свого агента ще з часів переговорів бульбівців з медвєдєвцями. Однак усе це не міняє головної спрямованості книги на дискредитацію діяльності борця за незалежність України Тараса Бульби-Боровця, применшення його заслуг, замовчування його ідей, які нині допомагають нам громити рашистів у розв’язаній ними війні. Маю на увазі — міжнаціональну злагоду, міжпартійне порозуміння та державну поставу низки чолових Збройних Сил України, чого добивався поліський отаман від учасників національно-визвольного руху в роки Другої світової війни і різко засуджував вождизм та партійний егоїзм.
Поява книги І.Марчука свідчить: декому і досі дуже муляє те, що у свідомості українців формується образ Тараса Бульби-Боровця як людини мудрої, далекоглядної, ідеї якого єднають нас у війні з ворогом. І вони вирішили нав’язати суспільству свій нібито науковий образ безхребетної людини, вилучивши з нього стержневу частину.
Іван Ольховський.
1.Марчук І. Отаман «Тарас Бульба»: між міфом і реальністю: монографія, Львів, 2022.
2.Бігун І.//“Вконтакте”, “Український визвольний рух — ОУН та УПА”, 2 січня, 2015 року.
3.«Поліська січ»-колаборанти чи борці за державність?//Громадське радіо, 27 вересня 2016 року. Режим доступу: https://hromadske.radio/podcasts/intervyu/
poliska-sich-kolaboranty-chy-borci-za-derzhavnist.
4. В’ятрович В. “Друга Українсько-польська війна 1942-1947, Київ, 2011.
5. В’ятрович В. “Друга Українсько-польська війна. 1942-1947. Видання друге, доповнене, Київ, 2012.
6. Ольховський І. Засновник УПА (1941-1943). Непрочитані сторінки життєпису Тараса Бульби-Боровця Київ, 2015.
7.Розсекречена історія. Волинь. Що призвело до польсько-українського конфлікту? //Телеканал UA-Перший, 16 жовтня 2016 року. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=SWJPhZzi8A8
8. Законопроект Кабінету міністрів України “Про правовий статус та вшанування пам’яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті”. Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54648
9.Марчук І. «Поліська Січ» Тараса Боровця”. Режим доступу: http://marchuk-test-ob.blogspot.com/2016/04/blog-post_13.html
10.Марчук І. Створення «Поліської Січі» – без легенд і пафосу. Режим доступу: https://web.archive.org/web/20170315133651/http://www.cdvr.org.ua/content/
11.Марчук І. Отаман Тарас Бульба-Боровець: pro et contra. Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/08/14/152779/
12.Марчук І., Марчук Н. “Поліська Січ”, Рівне, 2016.
13.Ольховський І. Спроба аналізу структури та кількісного складу УПА “Поліська Січ”// Громадська ініціатива “Поліська Січ”, 21.11.2016р. Режим доступу: https://www.http//poliskasich.org.ua/?p=847; Ольховський І. Троянський кінь Всеукраїнського фестивалю «Олевська республіка»// Громадська ініціатива “Поліська Січ”, 21.11.2016 р. Режим доступу: http://poliskasich.org.ua/?p=862
14. АУ СБУ в Рівненській області, спр.18778, т.1.
15. ГДА СБУ, ф.65. Спр.9133, т.І, ч.ІІ.
16. ЦДАВОВУ.-Ф.3837.-Оп.1.-Спр.9.
17. Ольховський І. Галичан нагодували гебешною тухлятиною // Громадська ініціатива “Поліська Січ”21.11.2016 р.-Режим доступу: https://www.http//poliskasich.org.ua/?p=486; Ольховський І. Сотник УПА «Поліська Січ» Кирило Сиголенко (уроджений Хаїм Сигал): правда, домисли, фальсифікації. Частина перша-шоста http://poliskasich.org.ua/?p=890, 893, 899, 901, 904, 906.
18.Марчук І. Siemaszko W., Siemaszko Е. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939 – 1945. T. 1-2. – Warszawa, 2000//Український визвольний рух. Зошит 2, Львів, 2003.
19.Лист Т.БульбиБоровця до Еріха Коха від 27.12.1942 р.// Повстанський рух отамана Та раса БульбиБоровця. Дослідження, спогади, документи. Рівне,1998.
20.Grzegorz Motyka. Ukrainska partyzantka 19421960, Warszawa, 2006.
21. Сергійчук В.Тарас Бульба-Боровець. Документи. Статті. Листи, Київ,2011.
22.ЦДАВОВУ, ф.3833, оп.1, спр.107.
23.ГДА СБУ, ф.65. Спр.9133, т.ІІ, ч.ІІІ.
24.Шуляк О. В ім’я правди, Ротердам, 1947.
25.БульбаБоровець Т. Армія без держави, Вінніпег,1981,328с.
26.Петренко Р. Слідами армії без держави, Київ,2004.
27.Постанови Третьої Конференції Організації Українських Націоналістів Самостійників Державників (ОУНСД) 17-21 лютого 1943 року//Часопис “Ідея і чин”, №2, 1943, с.2.
28. Жданович О. На партизанському фронті//На зов Києва,Торонто-Нью-Йорк,1985.
29.ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 931.
30.ЦДАВОВУ.-Ф.3837.-Оп.1.-Спр.9.
31.ЦДАГОУ. Ф.1. Оп.70. Спр.992.
32.Патриляк І.Військова діяльність ОУН(б) у 1940-1942 роках,Київ,2004.
33.Як повстала і за що бореться УПА?//Земля і Влада, №1, червень, 1943 року.
34. АУ СБУ в Житомирській області, спр.,10666-оф.
35.Житомиряни//Ольховський І.Бульбівці, Київ, 2020, 400с.
36. Стельникович С. Український національний рух опору Тараса Бульби-Боровця: історичний нарис, Житомир: Полісся, 2010, 392с.
37.Дарованець О. Повстанський рух Тараса Боровця // Новини Рокитнівщини, 25.08.2016р.
38.Косик В.. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1942-1943),т.3, Львів,1999.
39. Омельянів пор. Хроніка “Поліської Січі”//”Гайдамака” №2 від 21 вересня 1941 року.
40.ГДА СБУ, ф.65. Спр.9133, т.І, ч.ІІ.
41.ДАРО. – Ф.Р-2771.-Оп.2.-Спр.-2582.
42.ГДА СБУ.- Ф. 5. -Спр. 67436. – Т. 3.
43.ДАРО,-ф.Р-2771,-оп.2,-спр.-5446.
44.ДАРО,-ф.Р-2771,-оп.2,-спр.-5447.
45.Дорошенко, ад’ютант. Реорганізація “ПоліськоїСічі”//Гайдамака №2, 21 вересня 1941 року.
46.Хто ми такі?//Гайдамака, №5, 12.10.1941р.; №6, 19.10.1941р.; №7, 26.10.1941р.
47.Оголошення Ч.4, п.5 про дозвіл приватної власності та підприємництва//Гайдамака, №2, 21.09.1941р.; Оголошення Ч.5, п.3 про десятивідсотковий державний фонд зерна//Гайдамака, №2, 21.09.1941р.
48.ОУН і УПА у 1943 році. Документи, Київ, 2008.
49. Дзьобак В. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941-1944 рр.), Київ, 2002.
50.Киричук Ю. Тарас Бульба-Боровець: його друзі і вороги, Львів, 1997.
51.Володимир Косик. Україна і Німеччина у Другій світовій війні, Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993.
52.ГДА СБУ, ф.65. Спр.9133, т.2, ч.ІІ.
53.“Холодний Яр” – колиска боївок ОУН(б) на Поліссі. Режим доступу: http://poliskasich.org.ua/?p=34
54.АУ СБУ в Рівненській області, спр.5492.
55.АУ СБУ в Рівненській області, спр.4504, вся справа.
56.АУ СБУ в Рівненській області, спр.,10209, вся справа.
57.ЦДАВОВУ. Фонд КМФ 8. Оп.2. Спр.494.
58.Лебедь М. УПА. 1946.
59.ЦДАГОУ. Ф. 1. Oп. 23. Спр. 930.
60.Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах, т. 3, Львів, 1999.
61.Жданюк А. Пам’ятного 1943-го//Повстанський рух отамана Тараса Бульби-Боровця. Дослідження, спогади, документи, Рівне,1998.
62.ГДА СБУ, ф.65, спр, 9134,т.2, ч.ІІ.
63.Верига В.Втрати ОУН в часі другої світової війни, Торонто, 1991.
64.АУ СБУ в Рівненській області, спр.18305.
65.ДАРО,ф.Р-30,оп.2,спр.15.
66.Скорупський М. Туди, де бій за волю, Київ,1991.