Польські історики, дослідники подій на Волині у 1939-1944 роках в один голос твердять, що там злочини творили українці (ОУН(Б) та створена ними УПА), а поляки були тільки жертвами. Тобто, ні про яку симетрію у протистоянні не 
може бути й мови.
Щойно у видавництві Українського католицького університету побачила світ книга «Українські жертви польських вбивств під час німецько-польської війни 1939р.(вересень-жовтень)» (упорядник кандидат історичних наук, викладач кафедри історії Гуманітарного факультету УКУ Андрій Яремчук), де вміщено результати академічних досліджень по Волині, які опираються на широку джерельну базу: архівні дані, зокрема, метричних книг про смерть жертви та її причину, відзначаються критичною оцінкою усноісторичних свідчень, що включає відсів сумнівних даних. Ці результати можна співставити результатами білянаукових досліджень Владислава і Єваи Семашків, викладених у двотомнику «Геноцид, вчинений українськими націоналістами над поляками Волині 1939-1945», які опираються переважно на усноісторичні свідчення (часто одиничні), що належать переважно учасникам конфлікту з одного (в даному випадку польського) боку, базуються на чутках припущеннях, мають якраву тенденцію, зокрема, перекладання вини за вбивства з однієї категорії людей на іншу (як правило, на політичних опонентів).
Як видно з поданої тут таблиці, в яку зведено дані книги Андрія Яремчука та книг Семашків, у девяти повітах тодішнього Волинського воєводства вони більш-менш співставні. В чотирьох переважають українські жертви, в пяти – польські. Разюча різниця кількості жертв виглядає у Луцькому, де польських нібито більше у понад сім разів та у Любомльському, де польських жертв нібито більше у понад 18-23!!! рази.
Водночас насторожує неспівмірність поіменно встановлених українських і польських жертв. Так, ураїнські дослідники встановили поіменно 206 із 318 жертв, що складає майже 68 відсотків від загального числа українських жертв, а польські лише 104 із 1036-1136, що складає лише 10 відсотків польських жертв. Дивує також «точність» підрахунків польських жертв у Любомльському повіті: 359-459(!?). Тож давайте з’ясуємо, чому такі диспропорції. Відкриваємо книгу Семашків «Геноцид…» на сторінці 531, де мова іде про злочини у невстановлених місцях Любомльського повіту і читаємо: «У вересні 1939р. після вторгнення Червоної армії місцеві українці, оргізовані в банди, три дні розправлялися з поляками у волості Пулемець, вбиваючи маси біженців, вояків ВП (Війська Польського, – І.О.), офіцерів, підофіцерів, осадників. Загалом тут загинуло 300-400 осіб». Слід сказати, що такий підрахунок зробив один(!!!) звітодавець, який, очевидно, на місці жертв не рахував, тому нікого з убитих не опізнав і не дізнався, яка доля такої кількості трупів. Цікаво, що могили, де похоронені вояки ВП, які полягли в ці дні в боях з Червоною армією, волинянам відомі. Вони зберігаються і доглядаються донині. А от де похоронені вбиті «українськими бандами» 300-400 «біженців, вояків ВП, офіцерів, підофіцерів, осадників», ніхто з десятків старожилів волості Пулемець опитаних мною та іншими краєзнавцями, не знає і не чув про таке вбивство. Тобто ці польські жертви виссані з пальця звітодавцем. Подібна інформація про нібито вбивство українцями 27 неідентифікованих біженців та вояків Пінської флотилії в книзі Семашків наводиться в статтях про села Лисняки та Запілля Любомльського повіту.
Ще один «незаангажований» інформатор із середовища вояків 27 Волинської дивізії піхоти АК розповідає про нібито вбитих місцевими українськими селянами біля 100 польських втікачів восени 1939 року поблизу села Навіз. Зрозуміло, що про таку подію старожили не чули ні сном, ні духом, а відтак про захоронення їх також не знають. Хоча кожному, хто сюди завітає, можуть показати могили, де покоїться набагато менше вояків Війська Польського, які полягли тут у бою з червоноармійцями.
Цей же інформатор розповідає про ще майже 100 мешканців колонії Пеньки та села Доросині, яких місцеві українські селяни у вересні 1939 року нібито втопили в торфових ямах, привязуючи великі камені до шиї. Про таку жахливу екзекуцію з боку своїх односельців, місцеві старожили, звичайно, нічого не чули, місць захороненя жертв не знають.
Зигмунт Могила-Лісовський, майбутній вояк 27 Волинської дивізії піхоти АК, очевидно, син власниці маєтку Романівка біля Тихотина у волості Щурин у свої неповні 11 років нібито став свідком, як 50 вояків Війська Польського в їхньому маєтку склали зброю перед червоноармійцями. Але місцеві українці перехопили ініціативу, повязали жовнірів ВП, поклали на підводи, відвезли до річки Стохід і там втопили. Правда, місцеві старожили твердять, що вояків Війська Польського все-таки відвезли до найближчої станції Переспа, а не втопили.
Як бачимо, ці кілька фактів свідчать, що у підрахунках Семашків більшість польських жертв дуже сумнівні, аби про них говорити, як про встановлені. Поіменно ж встановлена кількість українських і польських жертв польсько-українського протистояння у 1939 році, як не крути, демонструє симетрію. А попередні результати дослідження подій на Волині у 1941-1944 роках вказують на те, що вона збереглась і в цей період.
