Нескорений з хутора Надія

– А ти знаєш, Петре, що на хуторі в Корецькому районі, поблизу села Харалуг живе людина, яка відбула найдовше в світі покарання за любов до своєї країни?

ПІД СВИСТ ЧЕКІСТСЬКИХ КУЛЬ

Чесно кажучи, досі я вважав, що таким “рекордсменом” був Данило Шумук, в “активі” якого – 34 роки тюрем і таборів. Сказав це Левку Григоровичу, а у відповідь почув:

– Шумукова одісея склалася із чотирьох етапів, перший із яких – ще за панської Польщі, він отримав за комуністичні переконання. Тоді як Курчик своє 32-літнє мучеництво за Україну вистраждав за один раз.

Я був вражений. Навіть славнозвісний Нельсон Мандела відбув менше ув’язнення за боротьбу проти режиму апартеїду! І твердо вирішив: хай там як – обов’язково навідаюсь до українського Мандели, як подумки охрестив Миколу Курчика. І от рівно рік тому – 24 серпня 2008 року – вирушив у село Харалуг, поблизу якого – на хуторі Надія – й жив Микола Якович.

Зізнаюсь як на духу – одна думка непокоїла мене: чи живий – чи застану свого Маделу вдома, адже в День Незалежності, гадав, наш герой, вочевидь – нарозхват!

Яким же було моє здивування, коли після кількагодинних блукань поліськими дорогами врешті-решт узрів і жаданий хутір, і його господаря, котрий порався біля овечок.

Невже цей худорлявий невисокий чоловік і є той в’язничний рекордсмен, про якого мені розповідав Левко Лук’яненко? -думав я. Тоді, чому він удома? Адже його місце сьогодні на найвищих трибунах, серед найширшого вкраїнського загалу, бо він вистраждав, вимучив, виблагав у долі й Господа Бога цей день. Чому ж тепер, коли справа, за яку він віддав половину свого життя, восторжествувала, і Україна стала самостійною, соборною і незалежною державою, він у день народження цієї держави одиноко сиротіє на своєму хуторі Надія і замість вітань і слів подяки за власну звитягу і тридцятилітнє подвижництво слухає шум дерев та “гомін” овечої отари?

Чомусь згадались рядки із Біблії: “Горе тобі, Ієрусалиме, місто, що зневажає праведників своїх і побиває камінням пророків своїх…”

… Надією безіменний хутір, куплений у німця-колоніста одразу після революції, назвала мама Миколи Яковича -Софія Андріївна. І назва прижилася серед довколишніх селян передусім завдяки старшому синові Курчиків – Миколі. Звідтоді, як він вступив спочатку до “Пласту”, а потім – в ОУН, хлопець не втомлювався цитувати слова Дмитра Донцова: “Українцям нема на кого НАДІЯтися в боротьбі за власну долю. Вони – єдина НАДІЯ і порятунок для самих себе”.

А ще він з’ясував у того ж Донцова, що воля здобувається не лише зброєю, але й знаннями. Тому не втомлювався робити щоденні десятиверстові “прогулянки” в сусідні Великі Межиріччя, де вчився хай і в польській, зате – повній (себто – середній) школі.

Та навчання нагло обірвав прихід Червоної армії на Західну Україну. Одного дня хлопці в малинових кашкетах прямо з уроків завантажили пластунів Межиріцької школи на автівку і вивезли в невідомому напрямку. Єдиним, кому вдалося врятуватися з того пекельного рейсу, і був Микола Курчик. Коли вантажівка з бранцями повертала на лісовій дорозі, він стрибнув за борт полуторки і під свист чекістських куль побіг у гущавину лісу.

Так Микола вперше за свої 16 років опинився на нелегальному становищі.

Аж тут – знову війна. На цей раз – Гітлера зі Сталіним.

– Попри горе й страх, які завжди несе війна, усі відчували наближення чогось нового, незвичного, – згадує Микола Якович.- Може, через те, що ми ще кілька років тому жили по сусідству з німецькими колоністами і знали їх доброзичливе ставлення, всі чомусь були впевнені, що Гітлер – менше зло для України, аніж грузин Джугашвілі. А коли після 30 червня – Дня проголошення Акта про Незалежність України у Львові в Межиріччі вивісили жовто-сині прапори, ми повірили – Україні бути! Звідки нам було знати, що атрибути вкраїнської держави з’явились у нас не завдяки, а всупереч волі гітлерівців?

Але це прозріння до Миколи, як і більшості українців, прийде пізніше. Поки що він із радістю спостерігав, як поставала з небуття українська держава, як піднімався з колін віками гноблений і упосліджений український народ. Повсюди творили українські управи, молодь масово записувалась у козацькі коші. Записався у загін імені Холодного Яру й сімнадцятирічний Микола, та керівник районної управи, наткнувшись на прізвище Курчик, твердою рукою викреслив його.

– Ти, Колю, потрібен нам на просвітницькій ниві – безапеляційно заявив він збентеженому юнакові.

Майже два роки сіяв вічне, добре й розумне Микола Курчик у Харалузькій школі, за яку правила простора колишня клуня німецького колоніста. У селі ще й досі згадують, як любила тамтешня дітлашня вчителя. Та й Микола несподівано для себе полюбив викладацьку роботу. Навіть думав присвятити освітній ниві усе своє життя. Та недарма мовиться: є час для рала, а є – для меча. Наприкінці сорок третього року прийшов час узятись за кріса і для вчителя із хутора Надія: за наказом Командира УПА Тараса Чупринки (Романа Шухевича) вся Західна Україна мала перетворитись на суцільний військовий табір.

ЯК ВЕРНИВОЛЯ ЧЕРВОНОАРМІЙЦЕМ СТАВ

Верниволя – таке псевдо після складання присяги вояка УПА отримав вчитель із хутора Надія. А там – бої, бої, бої…

Після одного бою з чекістами життя Миколи Курчика пішло під укіс. Нарвавшись на загін НКВС в околицях Харалугу і зрозумівши, що сили нерівні, командир боївки СБ Верниволя наказав своїм воякам відступити і розпорошитись. Та бути поряд із рідною хатою і не зайти додому хоч води попити здалося Верниволі таким безглуздям, що він, не довго думаючи, завернув на рідний хутір.

Лиш зняв одяг і військову амуніцію, яку батько завбачливо сховав у комору, як у двері постукали.

– Командир мобилизационного отряда! – назвався один із непрошених гостей і, глянувши на Миколу, скомандував: – Собирайся – на фронт пойдешь!

Так із командира боївки Служби Безпеки УПА він перетворився на “красноармєйца Курчіка”.

Та на відміну від десятків тисяч західноукраїнців, яких, згідно з наказом батька-Сталіна, неозброєних і ненавчених після мобілізації одразу ж кидали на фашистські дзоти, Бог помилував Миколу: поки новобранець із хутора Надія проходив військову підготовку у Василькові, війна закінчилась. Тим не менше, солдатський шлях рядового Курчика проліг у Берлін, звідки на той час масово демобілізувалися фронтовики.

Микола з дитинства добре володів німецькою мовою, тож за бажання будь-якої миті з червоноармійця міг перетворитися на безпаспортного німця, яких хмарами товклося по Берліну. Та згадка про батьків не дозволяла Миколі навіть і думати про втечу.

Ситуація змінилася після листа з дому, в якому батько повідав Миколі, що його товариша, теж мобілізованого під час війни в Червону армію, нещодавно силоміць повернули зі служби і публічно судили в сільському клубі, давши 10 років тюрми – за перебування в УПА. Яків Антонович ніби сигналізував сину: тебе чекає те саме. Отож рятуйся, як можеш!

Рятуватися вирішили втрьох, позаяк, крім Курчика, УПівське минуле мали ще два його товариші по службі. Тікати вирішили в американську окупаційну зону – в одного з утікачів, Василя Бондарця з Тернополя, були родичі в Канаді.

Микола Якович і досі не може збагнути, як про їхній задум стало відомо співробітникам “СМЕРШу”?

– Вочевидь, у стінах американської місії перебував радянський шпигун чи людина, завербована совітами, бо як тільки трійця українських утікачів переступила поріг американської місії, туди миттю примчали співробітники відділу “смерть шпигунам”.

– Щойно три радянські солдати, перестрілявши офіцерів, залишили розташування своєї військової частини, – заявили вони. – Згідно з союзницьким зобов’язанням, убивць слід передати в руки радянських військових властей.

І як не переконував Курчик з товаришами, що нікого вони не вбивали, янкі були невблаганніі: США надає притулок усім, крім карних злочинців.

Це сталося 21 січня 1947 року, а через тиждень Військовий трибунал радянської окупаційної зони в Берліні оголосив юному Курчику свій вердикт – розстріл.

Смерть не страшить, коли ти старий, немічний, а коли молодий, повен сил і здоров’я, а за вікном буяє весна, кожна жилка, кожна клітина твого тіла волає – жити! Жити будь якою ціною! І хто знає, чи віднайшов би двадцятитрирічний в’язень Саксенгавзена Микола Курчик сили й мужності протистояти цій звабній жазі життя, якби від німця-охоронця не дізнався, що в камері, в якій він дожидав смерті, сидів його земляк… Степан Бандера.

– Після цієї звістки я не лише подолав власний відчай, я навіть відмовився підписувати прохання про помилування, -згадує Микола Якович. – Я прийняв рішення піти з життя чесно, із гордо піднятою головою. Незрима тінь провідника, який до мене перебував у цій камері, допомогла мені прийняти таке рішення.

– Та радянська влада пошкодувала для мене й кулю, замінивши покладені судом 9 грамів свинцю на 25 років суворого режиму, – не знати, жартує, а чи каже серйозно мій співрозмовник.

МАГАДАН, ВОРКУТА, НОРИЛЬСЬК…

Радянський концтабір 1958р - фото Миколи Курчика

Після року перебування в Саксенгазені, через увесь Радянський Союз його етапували в Кінгір – майбутній Джезказган. Далі були Магадан, Воркута, Норильськ і участь у відомому тепер повстанні.

Я слухаю його і не йму віри: Микола Якович розповідає про свої поневіряння, називаючи не лише точні дати і назви тюрем і пересилок, але згадуючи імена й прізвища людей, з якими мимохідь зустрічався чи сидів у камерах за довгі-довгі роки неволі.

– Гострий зір і чітка пам’ять – це найважливіша зброя політкаторжанина, – пояснює він. – В умовах, коли нема ні ручки, ні паперу, розрахунок був саме на них.

Табірне побратимство українців які зломали систему Сталіна

Іще звернув увагу – його мова жвава, чиста, барвиста! І сам він – підтягнутий, чистий, охайний. Така ж чистота й охайність у хаті, на подвір’ї. Я був не просто здивований -вражений: майже вісімдесят п’ять літ людині!

Думаю: звідки це все у нього?

– За 32 роки ув’язнення не було дня, щоб я не поголився або заматюкався! – пояснює він. – І це не тому, що я такий “інтелігент”. Просто у мене були прекрасні вчителі, які власним прикладом доводили – і за гратами можна і треба бути людиною: адвокат Бандери – доктор Горбовий, Давиденко-Антонович, Володимир Романюк, у подальшому – патріарх Володимир. Пізніше, компанію мені складали Василь Кук, Левко Лук’яненко, Василь Стус. Ми жили такою міцною й дружною “діаспорою”, що нас остерігалися не лише кримінальні елементи, а й табірна адміністрація.

Українці святкують Різдво Христове навіть в сталінських концтаборах. 1957р

Свідчення того – і друга “вишка” Курчика. Після знаменитого Норильського повстання, за яке Микола Якович отримав рік у критій тюрмі в Іркутську, його з друзями перевели на золоторудну копальню “Холодну”, в якій ще спокутували провину перед царем-батюшкою декабристи. Ось туди, на “перековку” й кинули групу українців – організаторів Норильського бунту.

Чим закінчилась та “перековка”? Новим повстанням, за яке Микола Курчик й був “представлений” до другої найвищої своєї тюремної “нагороди” – розстрілу.

Та доля й цього разу “пощадила” Курчика: розстріл замінили новим “четвертаком”.

– Що відчули, коли вам присудили чергові 25 літ суворого режиму? І чи думали, що не лише їх відбудете, а й доживете щастя пожити в незалежній Україні? – питаю в Миколи Яковича.

– Те, що рано чи пізно Україна стане незалежною, в тому я ні на мить не сумнівався, – зізнається він.- А коли познайомився з Левком Лук’яненком, який майже з математичною точністю доводив, що Союз, як імперія, розпадеться і Україна стане вільною, зрозумів, що подібна перспектива – справа десятка років. Та скажу чесно – не вірив, що доживу до того часу. І справа не в песимізмі чи зневірі. Просто я дуже добре знав, що таких, як я, комуністичний режим живими не залишає.

Але чи то сам режим затріщав по швах, чи нелюдська система ГУЛАГу почала давати збої, але він вижив, от уже дійсно – всім смертям назло!

Якби мерці з харалузького і всіх навколишніх цвинтарів повставали з могил, це не викликало б такого фурору, як його поява на хуторі Надія. Що за інших казати, коли рідний батько, побачивши сина на порозі, зомлів, тож довелось по фельдшера бігти!

Хоч здається, не в кайданах, а все ж – не на волі!- наче про нього мовлено. Миколі Яковичу хоча і дозволили жити на рідному хуторі, та з 18 години вечора до 6 ранку він зобов’язаний бути вдома – такі були умови адміністративного нагляду. А ще треба було щоп’ятниці бігти в райцентр – відмічатися в тамтешнім відділі міліції.

– Коли до влади прийшов Андропов, я майже фізично відчув, як переді мною знову розкриваються двері зони, – згадує він. Аж тут трах-бах – перебудова! Гласність!

Чи вірив він у те, що все страшне в його житті – позаду?

– Ні, не вірив, – каже, – бо знав: як не буде вовк трави їсти, так не буде соціалізму “с чєловєчєскім ліцом”, як хотів Горбачов!

У цьому український Мандела вкотре переконався у вікопомні серпневі дні 1991 року. Що за чудасія! Довкола хутора – якісь дивні грибники ходять. У руках кошики, а з-під одягу рації, табельна зброя випирає.

Наружка! – майнуло в голові. – З якого б це дива? Увімкнув радіо і все зрозумів – ГКЧП. Переворот!

Ну а потім були пам’ятні події 24 серпня 1991 року. Коли Леонід Кравчук зачитував Акт Про державний суверенітет України, він, 67-літній чоловік, якому смерть двічі дивилася в очі, уперше в житті заплакав.

– Переконаний, за такий хай навіть день варто було жити, боротися і не лише гибіти по тюрмах, а й умерти за колючим дротом! – каже він.

– Про що ви мрієте? – запитав наостанок свого Манделу.

– Щоб я був останнім українцем на землі, який власною волею заплатив за те, щоб Україна була вільною.

Зліва на право: Євген Курчик, Петро Воробей і Микола Курчик

Я б хотів, щоб ці слова Миколи Яковича почули всі українці. А ще я хотів би, щоб хоч раз у своєму житті на хутір Надія прийшли наші політики. Прийшли без почту, телекамер і охорони, як приходить заблукалий подорожній на світло далекого віконця. Посиділи б на призьбі, послухали б неквапливу дідову розповідь. Може, тоді й відкрилась би їм та велика таємниця, яку Микола Курчик осягнув ще в юності і яка поки що схована від більшості наших політиків і можновладців: як можна любити Україну просто так – без-ко-рис-но? Без посад, без крісла, без дивідендів у вигляді приватизованих за копійки заводів і фабрик, любити цілодобово, круглорічно, а не раз на чотири роки перед виборами?

… Я полишав хутір Надія надвечір. Знову, як і дорогою сюди, дві думки гризли моє серце: що ж ми за народ такий! Зводимо пам’ятники й меморіали на честь загиблих героїв, а живих – не шануємо, зневажаємо.

Щоб перервати невеселі думки, вмикаю радіо. Диктор бадьорим голосом зачитує довжелезний список тих, кого возвели -присвоїли звання Героя, кому – заслуженого, хто став орденоносцем. Прізвищ багато, та Курчика серед них немає. Виходить, мали рацію древні римляни, стверджуючи, що країна потребує героїв лише у час небезпеки, в усі інші часи вони їй непотрібні…
_______________
Фото-відео цієї експедиції викладено тут.

• Нравится
• Tweet
•