Спогади сина першого душпастиря УПА, дисидента, Євгена Симоновича

Євген Михайлович Симонович Вашій увазі пропонуються відеоспогади сина першого душпастиря УПА («Поліська Січ») отця Михайла Симоновича, дисидента і громадсько-релігійного діяча Євгена Михайловича Симоновича. У відеоспогадах Євген Михайлович розповідає багато про УПА «Поліську Січ» та її засновника Тараса Бульбу-Боровця. Все це він пам’ятає особисто, позаяк будучі підлітком разом зі своїм батьком православним священником, брав участь в якості прислужника-кілейника, у богослужіннях, молебнях, панахидах та посвяченні прапорів для УПА «Поліська Січ».  Окремо згадує про сотника Сиголенка, що був львівським євреєм на імя Сигал Хаїм, і якого радянська влада звинуватила у масових вбивствах євреїв на Поліссі. Євген Симонович ділиться своїми враженнями про братовбивчу війну, в протистоянні ОУН(б) з іншими українськими національно-визвольними угрупованнями. А також про свою участь в українському підпіллі 1947-48рр., та наступні репресії за це у сталінських концтаборах.


До відео додаємо біографію Євгена Михайловича, з книги «Родовід Симоновичів».

Євген Михайлович Симонович народився 29 липня 1929 року в селі Войткевичі (нині село Кам’яне Рокитнівського району Рівненської області) першою дитиною в сім’ї студента Варшавського університету Михайла Олександровича Симоновича (1906-1969 pp.), який через три місяці після народження сина був висвячений на священика.

Мати – Ольга Іванівна Симонович, уроджена Волощук (1907-1979 pp.), закінчила приватну жіночу духовну гімназію в Дермані на Волині (нині Здолбунівського району Рівненської області).

У Євгена Симоновича два брати: Олександр (1930 -1998 pp.) і Микола – 1945 р.н., та три сестри – Галина, по одруженні – Калініна, 1934 р.н., Ірина, по одруженні – Ляхіна, 1939 р.н., і Людмила, по одруженні – Шнайдрук (1950-1993 pp.).

Молодому священику Михайлу Симоновичу часто міняли призначення на нові парафії, що змушувало його з сім’єю часто переїжджати. Із села Войткевич у березні місяці 1930 року сім’я Симоновичів переїхала в село Гриву (Камінь-Каширського району Волинської області – село знищене московсько-радянськими окупантами), а в липні того ж 1930 року – в село Орехово (Малоритського району Брестської і області), в червні 1931 року – в село Ольмани (Столінського району теж Брестської області). У всіх цих селах Євген Симонович був ще малий і запам’ятав тільки один епізод із села Ольмани. А саме: як його з меншим братом вночі, замотаного в кожух, через вікно викинули в садок з хати, яка горіла. На другий день хати вже не було, але в садку на деревах були дуже смачні печенігруші і яблука. Це сталося восени 1933 року.

В січні 1934 року Євген Симонович з батьками переїхав у село Борове (Рокитнівського району Рівненської області). В Боровому пройшли його кращі свідомі дитячі роки. Там він в 1935 році пішов у перший клас польської початкової школи. При Польщі в той час була бов’язкова для всіх семирічна освіта. А в таких селах, як Борове, де не було семирічки, а тільки чотирикласна початкова школа, всі учні, які не мали наміру чи змоги вчитися далі, змушені були ходити, незалежно від успішності, по одному року в 1-й і 2-й класи, по два роки в 3-й клас і по три роки в 4-й клас, щоб загальний термін навчання у школі був 7 років.

Євген Симонович, який мав намір вчитися далі, і в 3-й, і в 4-й класи ходив тільки по одному року, закінчивши в 1939 році Боровську польську початкову школу.

З приходом радянської влади у вересні 1939 року всі учні польських шкіл були переведені на 2 класи назад, мотивуючи тим, що вони не вивчали української та російської мови. Отож Євгену Симоновичу довелося ходити вдруге в 3-й і 4-й клас, але вже української початкової школи в селі Борове, яку він на відмінно закінчив у 1941 році.

Якраз в той час Євген Симонович сформувався як особистість. Цьому сприяли батькове виховання та патріотичні книжки дідового брата Михайла Вікторовича Симоновича, які Євген знайшов у баби Люби на горищі і прочитав їх.

Батько Євгена був дуже працьовитий, вимогливий до себе і до інших, справедливий, рішучий великий патріот України, чого вимагав і від своїх дітей, виховуючи в них самостійність, рішучість у діях, чесність, працьовитість, скромність, вміння дотримувати свого слова й обов’язку, відданість своєму народу й Україні.

Сказані одного разу батьком слова: “Синку, щоб ти ніколи не мав особистих ворогів”, Євген запам’ятав на все життя. Вони були йому дороговказом в оцінці як своїх власних вчинків, так і вчинків друзів.

З 4-го класу Борівської початкової школи Євген Симонович усвідомив на все життя, що він є українець, що його прапор синьо-жовтий, а герб – тризуб, що гімн його народу і Батьківщини (який вивчив напам’ять) – “Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля…”. А ще затямив, що український народ – поневолений і віками бореться за свою незалежність, а тому місце своє змалку почав шукати в цій боротьбі.

З перших днів війни 1941 року на теренах Українського Полісся сформувалася “Поліська Січ” – перші збройні сили України в період Другої світової війни, які організував і очолив Тарас Бульба-Боровець, кращий друг і побратим батька Євгена Симоновича.

Будучи палким патріотом України, отець Михайло Симонович виконав запрошення Тараса Бульби-Боровця і з дня заснування “Поліської Січі” став її січовим священиком, ретельно виконуючи всі душпастирські обов’язки військового священика.

Штаб “Поліської Січі” був розташований в місті Олевськ Житомирської області, куди часто доводилося виїжджати священику Михайлу Симоновичу. Він, як прислужника-кілейника, брав із собою старшого сина Євгена.

Євген Симонович не тільки брав участь у богослужіннях, молебнях, панахидах, посвяченні прапорів, прийнятті присяги, але проїжджав машиною із січовиками у повній бойовій готовності через ліси, села, вбрід через річку Уборть. Якщо в лісі на машині були виставлені тільки кулемети, то, проїжджаючи через села, з’являвся синьо-жовтий прапор і лунали бойові патріотичні пісні. Люди виходили з хат і радо, вітали своє українське військо. Євген бував у штабі “Поліської Січі”, слухав палкі промови Тараса Бульби-Боровця, харчувався в офіцерській їдальні. І хоч це все було короткочасне, але незабутнє.

П’ятий клас Євген Симонович почав у восьмирічній школі села Селище біля Людвиполя (нині смт Соснове Березківеького району Рівненської області) у вересні 1941 року, де провчився, разом зі своїм братом Олександром до зимових канікул.

На канікули поїхали брати додому в село Борове. Після Різдвяних свят у 1942 році батько віз кіньми синів знову на навчання. Але по дорозі, біля села Бобер, їх перестріли совітські партизани. Відкликали батька і, розпитавши, куди, чого їде, сказали: “У нас по Случ граница. Здесь советская власть, а за рекой бандеровская. Если вы поедете туда, там вас бандеровцы убьют. А если вы приедете живы и невредимы, то как мы ещё на вас посмотрим”.

Після такого попередження батько сказав: “Ось так, хлопці, ваша учоба закінчилась”. I повернув коней назад.

Після цього Євген з Олександром ще трохи вчились у містечку Рокитне, але ні 5-го, ні 6-го класу не закінчили – на перешкоді була війна.

На канікулах та у вільний від навчання час Євген Симонович пас худобу, виконував різні сільськогосподарські та домашні роботи, а у свята й неділі прислуговував батькові в церкві.

Весною 1943 року сім’я Симоновичів виїхала з небезпечного Борового в містечко Рокитне. І тільки в жовтні 1943 року батько Євгена о.Михайло Симонович одержав призначення на парафію в село Доротичі (тепер приєднане до міста Сарни Рівненської області), куди і переїхав із сім’єю.

В селі Доротичі і м. Сарни пройшли хоч нелегкі, але кращі юнацькі роки Євгена Симоновича. Там він у 1944 році поступив у Сарненську середню школу № 1, де провчився з 7-го по 10-й клас.

У школі Євген Симонович одержував похвальні грамоти як відмінник навчання, а в 1948 році одержав атестат зрілості. Він дуже любив займатися фотографіями, і з 1946 року на канікулах їздив велосипедом по сусідніх селах, де багато фотографував. Тим самим допомагав батькові в утриманні великої сім’ї. У 1947 році в селі Чудель Сарненського району він налагодив зв’язки з українським національним підпіллям, щоб хоч чимось допомогти патріотам України, які в тяжких умовах боролися за визволення свого знедоленого народу.

В 1948 році, по закінченні середньої школи, Євген Симонович склав вступні екзамени у Львівський державний університет ім. І.Франка, та до 1 вересня не було його ні в списках зарахованих, ні в списках незарахованих. І тільки після початку занять вивісили додаткові списки тих, хто не пройшов по мандатній комісії. У них було і прізвище Євгена Симоновича. Причина була тільки одна: він зазначив в автобіографії, що він є сином священика. Євген зрозумів, що не скрізь і не всім можна казати правду.

Переписавши тільки автобіографію, у якій він уже був не син священника, а син “бухгалтера облдотребсоюзу”, 3 вересня 1948 року Євген Симонович був зарахований в Чернівецький державний університет на механіко-математичний факультет. Він з радістю, незважаючи на матеріальні нестатки, заглибився в науку. Та ненадовго.

4 лютого 1949 року вночі Євгена Симоновича арештувало Сарненське КДБ в селі Доротичі у батьківській хаті, куди він приїхав на зимові канікули. Його доля під час слідства, на суді та після суду нічим не відрізнялася від сотень тисяч інших репресованих.

Дії КДБ відомі. Але оскільки з VII покоління Симоновичів- чоловіків він сидів тільки один, то про деякі факти хочеться розповісти детальніше.

Вночі його привезли в Сарненську тюрму “прєдварітєльного заключєнія”. Це була не тюрма, а справжня душогубка. Камера приблизно2,5 мх1,5 м, ів ній 13 чоловік, а параша 14-та. Всі стіни глухі (вікна нема), від конденсату мокрі – течуть, двері на коридор з кормушкою і “волочком”. Про повітря годі говорити – витертий сірник навіть не загоряється, кисню нема зовсім. Довелося звикати стоячи спати, бо не тільки лягти, але й сісти не було де. Допити тільки нічні.

Євген дві доби адаптовувався, не їв і не спав. А на третю, виснажений від допитів, безсоння, кисневого та харчового голодування вперше прийняв тюремну їжу. Це миска картопляного лушпиння, звареного на воді, і кусочок глевкого хліба. В таких умовах він пробув два тижні, а потім його перевезли в Рівненську внутрішню тюрму, де умови утримання були аналогічні. Слідство продовжувалось у Рівному, його вели слідчі Жорнов, Шустов, Шаманов та інші.

6 квітня 1949 року Євгена Симоновича разом ще з трьома хлопцями – Маковецьким Степаном Архиповичем, Радьком Петром і Данильчиком – судив трибунал військ МВС в м.Рівне за ст.ст. 54-Іа, 54-11 Кримінального Кодексу УРСР. Суд виніс вирок; 25 років позбавлення волі з утриманням у виправно- трудових таборах і 5 років “пораженія в правах”.

На місце призначення – Колима, в “Берлаг“, куди брали тільки здорових, Євгена Симоновича везли не етапом, а вагон-заком, як великого злочинця, з пересилки на пересилку. А саме: а Рівного в Дніпропетровськ, потім – Харків (там був найдовше), Куйбишев, Челябінськ, Новосибірськ, Іркутськ, Комсомольськ-на-Амурі, бухта Ваніно, Магадан і кінцева – спецтабір на т.з. точці Д-2 (нині місто Мяунджа Магаданської області, Росія). Туди його привезли весною 1950 року. Там він працював на будівництві та заготівлі лісу. Робочий день – 10 годин, голод і холод. Не всі табірники перезимували першу зиму Євгену Симоновичу весною 1951 року при комісовці медична комісія поставила діагноз: дистрофія, цинга і туберку легенів. Організм був настільки виснажений, і не тільки фізично, а й розумово, що він не міг пригадати своєї домашньої адреси. Будучи першим математиком у школі, не міг перемножити 4×6 і т.д. При повній дистрофії та ще при відкритій формі туберкульозу в спецтаборі з терміном покарання 25 років – жодної надії на життя. Що робити? І Євген сам собі дає відповідь: “Боротися не на життя, а на смерть!” “Мені родини, свободи і України не бачити, а тому для чого жити? Щоб працювати на ворогів і в цій праці загинуть? Ні! Я виконаю будь-яке смертельне завдання друзів, кинусь на “запретку” і прощай життя. У стані таких емоцій Євген Симонович на роботі підняв сокиру на свого бригадира (прізвище Солін), який зневажив і пхнув його. І тільки заступник бригадира Володимир (прізвища не пам’ятаю), який стояв поруч, врятував становище – вирвав сокиру в Симоновича, а конвой відразу, на 48- градусному морозі надягнув йому залізні наручники. Після цього інциденту Симоновича перевели “днювальним” у свій барак. У тому бараці був інвалід, колишній доцент Львівського державного університету, здається, на прізвище Левицький (точно не пам’ятаю), якому Євген розказав про свої наміри та плани. На що одержав відповідь: “Пане Генек, ви ще потрібні будете Україні. Тож лишіть цю думку. Це ніколи ве пізно зробити. Пийте кальцій-хлорат. Я його вже бочку випив…” Фактично пан Левицький своєю підтримкою у той час врятував життя Євгену Симоновичу. За що він потім дякував йому.

Щоб позбутися непокірного “зека”, табірне начальство в кінці 1951 року відправило Євгена Симоновича в сусідній табір селища Арек, а потім на Арес. На Ареку, де була велика електростанція, він працював на укріпленні дамби, а на Аресі – у вугільній шахті та на цегельному заводі. Хвороби прогресували, завелись нові (хронічна ангіна, жовтуха та інші), постійна підвищена температура. Практично працювати він вже не міг, а тому від роботи відмовився. Почали, як “отказчика’, “лікувати” періодично то карцером, то БУРом (барак усілєнного рєжіма), а коли зовсім знемігся – відправили в табірну лікарню селища Кадахчан. Там лежав двічі. Перший раз з туберкульозом легенів, а другий раз на жовтуху, якою в лікарні і заразився.

Після цього на Аресі його комісували і, як непридатного для роботи в шахті, в 1954 році відправили в табір селища Оротукан. Там він майже не працював, був або на лікарняному, або в карцері за відмову від праці. Що таке карцер? І яка різниця між карцером на Аресі і на Оротукані? Термін утримання і їжа ті самі. Сім діб, 0,5 літра води і 200 грамів хліба на добу, крім того на 4-й день миска гарячого супу-баланди. А утримання різні.

На Аресі: камери карцера-одиночки2,0 мх1,0 м, стіни, стеля і підлога бетонні, тільки параша дерев’яна і, крім неї, нічого більше немае. Температура залежно від пори року і настрою “надзіратєля”. Зимою вода в камері замерзає. Євген Симонович сидів там якраз на Різдвяні свята, зимовий одяг (тілогрійку) на 3-й день у нього забрали. Після семи діб у карцері без сну, в холоді і голоді дистрофік Євген Симонович втратив не тільки фізичне володіння собою, але й психічне: не реагував на події, важко впізнавав особистості своїх друзів і т.д.

Хочеться ще розповісти про один випадок перебування Євгена Симоновича в карцері на Оротукані.

Там камери карцера більші, із двоповерховими нарами і дерев’яною підлогою, на яких можна було спати. В один день, в одну камеру посадили 9 чоловік (5 побутовиків і 4 політв’язні). У всіх причиною для карцерного режиму була начальник санчастини Болдирева, у якої було маленьке дитя. І ось, щоб не дати їй спокою ні вдень, ні вночі, побутовики придумали щодня комусь травмуватися. На що “надзіратель” змушений буде викликати начальника санчастини Болдирєву.

1-й      день – склали план дій.

2-й      день – один з побутовиків (прізвища не пам’ятаю) зашив собі рота і скрізь на обличчі, на носі і вухах понашивав ґудзики. Викликана начальник санчастини Болдирева забрала його.

3-й день – побутовик Кулаков попросив, щоб його мошонку великим цвяхом прибили до поперечної вертикальної дошки нар. Начальник санчастини Болдирєва, яка попробувала обценьками витягнути цвях, сказала “Ето не женская работа. Я такіх операцій нікогда не делала”. Наглядач теж не зміг витягнути цвяха, щоб звільнити Кулакова. Погодився це зробити мадяр, хлопець спортивної структури, який також сидів у камері. Але при умові, що його після того випустять з карцера. Так і було: він цвях витягнув, і Болдирєва забрала їх обох.

На 4-й день принесли всім по мисці гарячої баланди. Але з посудом двох ложок не повернули. Один з побутовиків їх проковтнув. Викликана Болдирєва не вірила і забрала його на рентген. В камеру він вже не повернувся – його поклали на операцію.

На 5-й день усі, хто хотів, мали різати собі животи. Один з побутовиків, швець за спеціальністю, якось проніс у камеру шевського ножа. Він сильно порізав живота одному молодому побутовику на його прохання, і розрізав живіт собі. Наш політв’язень Степан Когут із Львівщини сказав, що сам буде різатись. І він спустив собі кров на животі. Але викликана Болдирєва двох забрала, а Когута, як з несерйозною травмою, лишила. Євген Симонович і ще один молодий політв’язень з Львівщини відмовились різатися. їм досить було тільки дивитись на ту картину. Одного з розрізаним животом, який стікав кров’ю і був без свідомості, винесли на носилках. До кінця терміну карцера – 7 днів – з дев’яти досиджували тільки три політв’язні (два галичани і один поліщук).

Начальник табору Безплохотний після карцеру, як і всіх, викликав на бесіду Євгена Симоновича, який знав, що начальник – українець. А тому вів з ним відверту розмову, як українець з українцем. Це, безперечно, вплинуло на начальника позитивно, і він на другий день порекомендував своїй підлеглій начальнику санчастини Болдирєвій направити Євгена Симоновича в лікарню.

В табірній лікарні Євгену Симоновичу зробили операцію, але дуже некваліфіковано, а тому вона нічого не дала. Після виписки з лікарні завезли знову на Орутукан, а звідти в Магадан на пересилку. Там поклали у стаціонар, дали інвалідність з рекомендацією вивозу на материк.

З кращих колимських табірних друзів хочеться назвати хоч декілька: Адамчук Арсен Костянтинович, Борисюк Борис Михайлович (помер у Луцьку), Васько Олександр Петрович (син священика із Закарпаття). Грабовецький Микола Степанович, священник (помер і похований в Луцьку), Доманський Володимир Іванович Іванчук Петро Григорович і Іванчук Тимофій Григорович – два рідні брати, Купчак Михайло (талановитий розвідник УПА зі Снятина Івано-Франківської області), Марганець Григорій Михайлович (із Снятина), Потаповський Василь Васильович (син православного священика), в УПА був розвідником, дуже талановита, хороша, чесна, порядна людина. Після звільнення з таборів був хористом-регентом архієрейського хору Свято-Троїцького кафедрального собору міста Луцьк. Багато писав віршів. Ось його думка на папері про родовід:

«Генеалогія – важливий довідник
для кожного,
пo-суті, роду.
Це стимулятор з віку в вік,
опора й міць свого народу…
»,

Сидоришин Петро (засуджений неповнолітнім за приналежність до церкви адвентистів сьомого дня – т.зв суботників), Тищенко Михайло Феодосійович (вірний друг автора Євгенія Симоновича, і не тільки по Колимських таборах, але і на свободі – разом зустрічали проголошення Незалежності України в Києві і підтримують хороші зв’язки дотепер, 2004 року), Шалів Михайло Семенович (1922 р.н., дуже віруюча людина, проживає в м. Луцьк).

В Харкові на пересилці Євген Симонович сидів в одній камері з полковником Кропицьким (ім’я та по-батькові не пам’ятаю) з Москви, Героєм Радянського Союзу, інвалідом війни, на якій втратив одну ногу і руку. За антирадянську агітацію його засудили до 25-ти років IT Л і 5 років “поражєнія в правах”, а за всі заслуги перед “родиной” йому, як герою, зяяли 8 років, але залишилось досиджувати 17 років.

Ось так дякували комуністи своїм захисникам.

Влітку 1955 року етапом на пароплаві “Фелікс Дзержинський” з Магадана Євгена Симоновича вивезли в бухту Ваніно на пересилку, а звідти поїздом в Омськ і в табір селища Захламено, недалеко від Омська. В Захламено був в інвалідській бригаді, яка працювала на різних підсобних роботах, лежав у лікарні на території табору.

У травні 1956 року, після перегляду справи військовим трибуналом, Євгена Симоновича звільнили з таборів, і він поїхав до своїх батьків у місто Костюковичі Могильовської області (Білорусь). Це була велика несподіванка і радість не тільки йому, але і батькам, які нарешті зізналися, що в них не п’ятеро дітей, а шестеро.

В Костюковичах у батьків Євген довго не жив. Його манила Україна, а мета – навчання. Підлікувався трохи і влітку поїхав на Україну. В Рівному поступив у технічне училище на арматурника-бетонника, щоб мати хоч будь-яку спеціальність і перевірити себе, чи зможе ще вчитися. В училищі він здружився зі своїм двоюрідним братом Олександром Анатолійовичем Волощуком, з яким на все життя стали найкращими друзями.

Євген Михайлович зі своїм паспортом, із спецвідмітками в ньому та своїм минулим у той час не мав права не тільки вчитись, але й проживати в Рівному та в Західних областях України. А тому, «по-партизанськи» закінчивши на відмінно технічне училище № 4 в Рівному і трохи попрацювавши на Рівненському залізобетонному заводі, в 1957 році за комсомольською путівкою поїхав на Донбас, де працював у місті Шахтарськ Донецької області у тресті «Житлобуд». Після одержання чистого (без поміток) паспорта, в березні 1958 року розрахувався з роботи в Шахтарську і повернувся на Рівненщину.

З метою в перспективі поступити в залізничний інститут, Євген Симонович влаштувався у квітні місяці 1958 раку на роботу в “Дорбудтрест” станції Рівне (буд. дільниця 5, місто Здолбунів), де в той час організовувалася група підготовки до вступу до Всесоюзного заочного інституту інженерів транспорту.

У 1958 році Євген Симонович, навчаючись у військовій 24-ій школі сержантського складу медслужби в місті Славута (Хмельницька область), підготувався й успішно склав вступні іспити і вступив на будівельний факультет названого вище вузу в Москві. Закінчив також військову школу, одержав звання молодшого сержанта і військову спеціальність “санітарний інструктор”.

Після цього мав подвійне навантаження: робота на виробництві та заочне навчання в інституті.

На початку 1959 року він переїжджає в місто Рівне, де працює робітником у будівельному управлінні № 22, в будівельному управлінні № 23, на авторемонтному заводі № 113.

В 1961 році Євген Михайлович Симонович одружується з Ольгою Олександрівною Грановською, а в червні 1962 року стає батьком першого сина Тараса.

В тому ж 1961 році його перевели з Московського ВЗІІТу на 4-й курс Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту, повний курс якого закінчив у 1965 році, одержавши диплом інженера-будівельника.

Після закінчення інституту Євгена Симоновича перевели на інженерно-технічні роботи – спочатку майстром у БУ № 22, а потім – виконробом в БУ № 26 міста Рівне на будівництво басейну. В будуправлінні № 26 у 1969 році одержав трикімнатну квартиру по вул.Відінській, в Рівному.

З 25 січня по 10 вересня 1971 року працював виконробом у колгоспі “Зоря комунізму” Рівненського району, а з 7 жовтня 1971 року но 22 червня 1972 року – в Гощанському міжколгоспбуді – також виконробом.

Підозра щодо невірності любої дружини привело Євгена Симоновича до рішучої дії 18 липня 1972 року. Він, порадившись тільки з дітьми на могилі свого батька, залишив дружину зі старшим сином Тарасом, а з двома меншими дітьми, в чому стояли, виїхали на попутній машині з Рівного в Луцьк. Наступного дня – 19 липня – він уже влаштувався на роботу в Луцьке будівельне управління “Житлобуд-1″ майстром і одержав холостяцький гуртожиток. В Рівному не знали, куди поїхав, а в Луцьку при влаштуванні на роботу не знали, що приїхав з двома малими дітьми.

Нелегко було на перших порах в гуртожитку втрьох спати на одному ліжку. А тим більше з 1 вересня 1972 року, як діти пішли у школу – Оксана в 1-й клас, Богдан – у 3-й клас. Та це було недовго. Адміністрація, довідавшись, що в гуртожитку живуть діти, запропонувала негайно виселитися. Після цього не кращі умови були на приватній квартирі в селі Теремно під Луцьком з однієї маленької кімнати без жодних вигод.

Та Бог змилувався, і люди допомогли.

На зборах всі одноголосно проголосували, щоб молодому майстру Євгену Симоновичу дати позачергово квартиру. Не пройшло й 10-ти місяців, як він з дітьми перебрався у прекрасну однокімнатну квартиру зі всіма вигодами в новому будинку по вул.Щусева, 18. У той час він уже працював виконробом, отож і матеріально було легше.

В місті Луцьк Євген Симонович працював тільки у двох державних організаціях: в БУ “Житлобуд-1″ (з 19.07.1972 р. по 04.08.1975 р.) і в БУ “Житлобуд-2″ (з 22.08.1975 р. по 02.08.1991 p.). Обидва управління одного тресту. А працював на різних роботах: майстром, виконробом, бригадиром, диспетчером і після одержання інвалідності – сторожем.

В серпні 1985 року одержав двокімнатну квартиру в Луцьку по проспекту Грушевського, де і живе дотепер.

На пенсію Євген Михайлович Симонович вийшов 24.10.1985 року і, незважаючи на те, що був інвалідом 2-ої групи, продовжував працювати.

Поряд з основною роботою Євген Симонович брав активну участь у громадській роботі, в ідеологічній боротьбі українського народу за своє визволення. Особливо в період національно-патріотичного піднесення починаючи з 1989 року. Він один з перших поставив питання на Волині про відродження УАПЦ (Української Автокефальної Православної Церкви). Був обраний 31 травня 1990 року першим головою громади УАЛЦ. Довго боровся за повернення громаді Хресто-Воздвиженської церкви в м.Луцьк, яка була першою на Волині зареєстрована як церква УАПЦ. У ній був і першим старостою. Одночасно організував оргкомітет по утворенню Волинського Крайового Братства св.ап.Андрія Первозванного, яке й було створено 22.09.1990 року. З грудня 1992 року по 12 серпня 1994 року був його головою. В той час Братство розвивалось, міцнішало, реєструвались все нові та нові парафії УАПЦ, Братство систематично випускало газету “На варті”, харчувало інвалідів, хворих та престарілих самотніх у безплатній їдальні і т.д.

Євген Симонович був делегатом всіх перших соборів УАПЦ, а потім УПЦ КП (Київського Патріархату), в тому числі всіх трьох соборів по вибору патріархів: Мстислава, Володимира і Філарета.

Крім участі в релігійно-просвітницькому житті суспільства, він брав активну участь у всіх політичних акціях, починаючи з ланцюжка Львів-Київ у 1989 році, хоч сам не належав до жодної політичної партії. Не пропускав жодної поїздки в Київ, у тому числі і на день проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року, де був чотири доби разом з волинянами, яких приїхало з Луцька 8 автобусів.

За час праці в Рівному та Луцьку Євген Михайлович одержав багато подяк, грамот, цінних подарунків, премій за сумлінну працю і за раціоналізаторські пропозиції як від світських організацій, так і від релігійних. Зокрема, має Грамоту Благословення від 18.11.1990 року, підписану першим патріархом УАПЦ в Києві святійшим Мстиславом, Благословенну Грамоту «З нами Бог», підписану святійшим Філаретом, Патріархом Київським і всієї Руси-України, Року Божого 1999, місяця лютого, в день 16, та Грамоту Українського Православного Братства святого апостола Андрія Первозванного від 11 грудня 1999 року, підписану і вручену в Києві головою Братства Олександром Гудймою.

Заради дітей і з метою збереження сім’ї Євген Симонович на початку 1981 року запропонував своїй дружині Ользі Олександрівні Симонович протягом двох років переїхати до нього в Луцьк, забути все недобре минуле та почати нове сімейне життя на новому місці – жити для дітей, а потім і онуків. Ольга Олександрівна охоче погодилась на таку пропозицію. Навіть домовилась у міськвно стосовно роботи в Луцьку. Але не тільки за два, а й за три роки не змогла виконати своєї обіцянки. І тоді виникло питання про розлучення. Вони толерантно, за взаємною згодою, без будь-яких претензій одне до одного – без суду 6 квітня 1984 року розлучились.

Євген Михайлович ніколи не налаштовував дітей проти матері, а навпаки, посилаючись на 5-ту Заповідь Божу, вимагав поваги й пошани до матері. Ольга Олександрівна відповідала взаємністю. А тому діти ставилися з однаковою пошаною і любов’ю як до батька, так і до матері.

Ще понад шість років після офіційного розлучення Євген Симонович прожив у Луцьку без жінки і тільки 19 травня 1990 року одружився вдруге з Серафимою Леонідівною Камінською, уродженою Сібіковською, коли вже всі діти були дорослі і самостійні.

Євген Симонович дуже любив фотографувати. Він навіть у табірних умовах на Орутукані і в Омську підпільно робив фотографії. А на старість дякуючи братам Василю Васильовичу та Миколі Васильовичу Потаповським – синам священика – став пасічником-любителем. Вулики з бджолами тримав проти своїх вікон другого поверху – на даху одноповерхової прибудови при 9-поверхівці.

Тепер Євген Симонович з дружиною проживає м.Луцьк.

Дивіться також по цій темі:
Отець Михайло Симонович – перший душпастир УПА
70-чя Олевської Республіки та УПА “Поліська Січ”
На Волині презентували книгу документів про Бульбу-Боровця

Долучайтесь до сторінок ГІ “Поліська Січ” в соціальних мережах ВКонтакт і Facebook, та підписуйтесь на канал YouTube.


Опубліковано у НеПідшите | Теґи: , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.
Comments:

Напишіть відгук