“Холодний Яр” – колиска боївок ОУН(б) на Поліссі.

Громадська ініціатива “Поліська Січ”, в серпні 2011р, здійснила історично-пошукову експедицію до місця де відбувся перший вишкільний табір старшин, для боївок ОУН(б), під назвою “Холодний Яр”. Все це вдалося завдяки Степану Сидоровичу Бакунцю (Олександру Шмалюху), в батьківській господі якого відбувався цей вишкіл, на хуторі Нетуша поблизу села Тинне, Сарненського району, на Рівненщині.  Вишкіл відбувався від жовтня 1942р., по січень 1943р. Молодим юнаком Степан Сидорович попросився до команди Григорія Перегійняка, який став сотником першої  боївки ОУН(б), під псевдо “Коробка”.  А першою бойовою акціїєю боївок ОУН(б), вважається операція сотні “Коробки” в м.Володимирець, де українські партизани розбили німецьку залогу з їх союзниками польськими поліцаями і відділом РОА. Вже весною 1943 року боївки ОУН(б) переймають назву Українська Повстанська Армія, під якою з 1941 року діяли загони “Поліської Січі” Тараса Бульби-Боровця. 

Поліська Січ, Бульба-Боровець, Олевська Республіка


Ветеран УПА, надав багато цікавої інформації, яка фіксувалась на фото і відео техніку. А для опису надав книгу-спогади “За Україну”, яку, на його прохання, написала його землячка  СВИЩЕВСКА НАДІЯ МИХАЙЛІВНА. Саме до біографічної праці Надії Михайлівної, додаються фото і відео матеріали пошукової експедиції і зібраних відео-інтерв’ю.

Надія Свищевська

Обкладинка книги-спогадів ветерана УПА Бакунця-Шмалюха

Олександр Шмалюх

“Не можна не сказати правду про Холодний Яр. Звичайно, не всім подобається та правда, що відбулась тут у тисяча дев’ятсот сорок другому році. Це був початок визволення України”.

Так починається добре збережений запис у невеличкому зошиті, який чекав свого часу протягом багатьох років. Це сповідь колишнього вояка УПА, патріота, людини, яка з юних літ безмежно любила свою Україну і протягом воєнного лихоліття боронила, мріючи про її незалежність. З часів боротьби він змушений змінити своє справжнє прізвище, бо при більшовицькому тоталітарному режимі його вважали “зрадником”, “націоналістом”. А доля випала нелегка. Після закінчення війни відбував покарання у таборах.

Немає у записах сільради с.Тинного людини із прізвищем Шмалюх Олександр Сидорович, там він вважається загиблим. Живе до цього часу Олександр під прізвищем Бакунець Степан Сидорович, бо після повернення з таборів його попередили: їдь у світ, щоб про тебе не чули і не відали, бо все одно жити спокійно не дадуть. Ось так і живе Степан Сидорович в іншому селі іншого району. І не може тримати цю таємницю тільки у собі. Так я дізналася про ще одного простого сільського хлопця, який віддано любив і захищав Україну , наближаючи сьогодення. Приходять до літнього чоловіка у довгі безсонні ночі болючі спогади про юність, обпалену війною, де у випробуваннях гартувалась нескореність.

Низький уклін Вам, Степане Сидоровичу і всім, хто боронив рідну землю від ворогів. Це наша історія, і на ній повинні виховуватися нові патріоти.

                                                              Серця кров і любов –
Все тобі віддати в боротьбі!
За Україну, за її волю,
За честь і славу, за народ
М.Вороний

Пізня осінь 1942 року. В народі кажуть, що в таку пору земля вкриється якщо не листом, то снігом. Саме перед Покровою до хати зайшов незнайомий чоловік. Будиночок стояв неподалік лісу, тому подорожніх траплялося багато: зимою відігрітись, а влітку напитися прохолодної джерельної води з колодязя та спитати про дорогу. Невдовзі, обмінявшись кількома словами, поспішали кожен у своїх справах. Сьогоднішній незнайомець був середнього зросту, дебелої статури, з привітним виразом обличчя. Він попросив напитися води, посидів, про щось пошепки довго розмовляв з матір’ю: розпитував про здоров’я її та чоловіка. Дітей у сім’ї було п’ятеро: троє більших, менша сестра і наймолодший брат. Незнайомець розповідав про війну, багато говорив про Україну, про поета Тараса Григоровича Шевченка. Сидів довго, попрощався після обіду і зібрався іти , пообіцявши навідатися через кілька днів:

–        А у нас був гість, – повідомила Федора чоловікові, коли той переступив поріг хати. Казав, що хоче привести до нас квартирантів.

–        Що вони тут будуть робити? – плутався у здогадах Сашко. Хіба, може, ліс різати? Та матері спитати не насмілився. Йому йшов сімнадцятий, але батьки вважали його дитиною, хоч, ясна річ, діти для батьків залишаються дітьми на все життя.

Могила батьків та братів Бакунця-Шмалюха

Пройшов день, другий… Мати поралася по господарству, батько відлучався у справах, Сашко виганяв пасти корову. Стояли тихі сонячні дні прощальної осені: високе небо відбивало синявою, чисте прозоре повітря було настояне на цілющих лісових запахах. О такій порі гостя зустрічав господар. Дітвора раділа принесеним книжкам про Україну, серед них був і “Кобзар” Тараса Шевченка. Розмова чоловіків була непростою: йшлося про відкриття школи для підготовки старшин.

Олександр Минович Шмалюх

Олександр Минович Шмалюх і його дружина Федора

Вечір зустрів прохолодою. А під покровом ночі на обійстя в’їхало кілька підвід з продуктами та кухонним начинням. Муку, картоплю, крупи, свинину занесли у хлів і замкнули. Наступного дня мали приїхати гості. Та поки ще їх немає, ми ближче познайомимось з господарем. На початку війни хата Сидора Шмалюха була спалена, тож він переселився сюди, на хутір Нетушу (повстанці назвуть цей хутір Холодним Яром).

Бакунець-Шмалюх, Петро Воробей

Місце хутору Нетуша

Він розташований неподалік села Тинного, що у Сарненсько- му районі. На хуторі стояла всього одна хата, яка мала два входи. Збудували хатину поляки, вона була призначена для відпочинку мисливців, що полювали у навколишніх лісах. Звідси до річки Случ відстань в один кілометр, а до лісу метрів сімсот.

мапа місця хутора Нетуша

мапа місця хутора Нетуша

Тут, у цій хаті, і була відкрита восени 1942 року школа вишколу для підготовки старшин. Вишкіл проводив Окружний провід під керівництвом “Дубового”, “Бористена”, “Самсона”.
(Також, зі слів Бакунця-Шмалюха, у «Холодному Ярі» викладав «Еней» Петро Олійник – прим. ГІ «Поліська Січ»).

"Еней" Петро Олійник - один з викладачів "Холодного Яру"

Сюди, до цього будиночка , і навідалися гості. Було їх сорок – молодих, здорових ,повних життєвої сили і енергії хлопців. Розташувалися у найбільшій кімнаті – світлиці. Принесли із стіжка свіжої соломи і постелили на помості: мала слугувати за постіль. У кутку кімнати поставили стіл і кілька стільців. Вони призначені були для вчителів школи, котра мала назву – вишкіл. При навчанні була надзвичайно обережна конспірація. Ніхто з жителів ні Тинного, ні Каменного ні про що не здогадувався. Проходило навчання у два тури по сорок чоловік, люди були переважно з інших районів.

 

 

Місце старшинського вишколу ОУН(б)  “Холодний Яр”

Заняття у вишколі проводились безперервно; вдень сідали учні на соломі попід стінами і слухали викладачів, а з настанням ночі виходили з хати і бігли на луг, де проводились бойові заняття: займалися спортом, навчалися військової справи. Поверталися до оселі і лягали у світлиці просто на солому. Відпочивали дуже мало. Харчувалися всі з одного котла, спали тут же , у світлиці. Було непомірно важко, та всі присутні були пройняті ідеєю високого патріотизму. Сорок днів навчалися хлопці. Ніхто нікого не питав, хто він і звідки, ніхто не знав один одного на ім’я. Кожному було дано псевдо, на яке він мав відгукуватися.

Найчастіше на хутір навідувався “Довбенко”, він же в майбутньому перший сотенний “Коробка”, а в минулому Григорій Перегійняк. Народився 1912 року в селі Старий Угринів Калуського району Івано-Франківської області. Під час польської окупації Західної України він був одним з активних членів українського національно-визвольного підпілля, за що неодноразово піддавався тортурам у польських тюрмах та концентраційних таборах.

Нерідко з’являлися і нові вчителі, інколи вищі чини, які навчали хлопців військової справи, створювали умови, наближені до тих, у які майбутнім воякам прийдеться потрапляти.

Перший сотник боївок ОУН(б)

"Довбенко", "Коробка" - Григорій Перегійняк

Сам будиночок і прилегла до нього територія охоронялись вартовими. Якщо помічали когось чужого, що наближався до оселі, швидко зникали, а натомість подорожнього зустрічав господар. Привітно усміхався, розмовляв з незнайомцем і, дізнавшись у якому напрямку той поспішає,

промовляв:

– Я якраз збираюся в село їхати , то можу підвезти.

Запрягав коня, клав на підводу соломи і виїжджав з обійстя.

Господиня хатини Федора пекла хліб: через день вісім буханців хліба. Так минали дні за днями. Після закінчення навчання випускники залишали вишкіл ,а хатину заселяли новобранці. Попереду чекали нелегкі випробування. Йшла війна з фашистами. І боротися з ворогом треба тут, у себе, де знайома кожна стежинка, кожен кущ, кожне дерево. А німці тут чужинці, заброди, їх треба знищувати. Любов до України, почуття патріотизму було сильнішим за страх перед ворогом.

Школа вишколу працювала без вихідних, без канікул. Залишали будинок одні хлопці, на їх місце з’являлися інші. З жовтня 1942 року по січень 1943 року. Бої наближалися, робили рейди по лісах партизанські загони. Все важче було маскуватися. Невдовзі останні учні мали залишити школу.

З 11 по 19 січня на хуторі Нетуша (Холодний Яр) були проведені збори, на яких було шестеро керівників. Очолювали окружні провідники “Дубовий” і “Бористен”. 19 січня з останніми випускниками вишколу вирішив іти і найстарший син господаря Сидора Шмалюха – Сашко. Хлопцю не було ще й сімнадцяти, батько не хотів відпускати, мовляв, ще малий. Та “Коробка” взяв хлопця під свій захист: треба захищати Україну. Тут же юнак і отримав псевдо “Качан”, а пізніше при перереєстрації “Грушка”.

Так почалися для хлопця нелегкі стежки воєнних доріг.

Місце вишколу саніторак і звязкових УПА (с.Тинне)

Перше бойове хрещення повстанця відбулося у городецькому лісі. Їхали на підводах і раптом назустріч вози, на яких лежали зв’язані свині, були прив’язані за налигачі корови. Супроводжували люди в цивільному, від яких довідалися, що це німці відібрали у селян і наказали везти пограбоване за призначенням. Вояки швидко замаскувалися, а невдовзі з’явилися і фашисти. Коли вороги наблизилися, командир дав наказ стріляти з криками: “Ура”!

Серед німців були вбиті і поранені, а інші в паніці повернулися назад. Переможці трофеї повернули у найближче село, та налякані люди відмовлялися брати свині і худобу.

22 січня за ніч було зібрано чотири сотні людей зі зброєю на честь Дня Злуки. Провели збори, на яких обговорювали питання про утворення першого поліського куреня під керівництвом “Довбенка”.

с. Поляна, місце Збору ОУН(б) ПЗУЗ 22 січня 1943 року

с. Поляна, місце Збору ОУН(б) ПЗУЗ 22 січня 1943 року

Дмитро КлячківськийКлим Савур – Дмитро Клячківський

Були представники і з Волинської області. Прибув невідомий нашому герою чоловік, який виступав і говорив більше двох годин. Степан припускає, що це міг бути Клим Савур (Дмитро Клячківський) ” провідник ОУН на Північно-західних  українських землях (ПЗУ3).

Дуже гарної статури, вище середнього зросту, років десь під п’ятдесят.

Вночі (з 7 на 8 лютого 1943р.) здійснили напад на Володимирець (де розгромили німецький гарнізон з їх союзниками польськими поліцаями і московськими РОА – прим. ГІ «Поліська Січ»), потім відділ кількістю 450 осіб взяв курс на Дубровиччину у село Золоте.

Спростування вигадок польських істориків про УПА

Вступали у бої з німцями, захоплювали табірні трофеї, далі вирушили у село Смородськ. Командир “Довбенко” пішов на зв’язок у село Бродець, а коли повертався, був смертельно поранений у перестрілці з німцями.

Місце де похований Григорій Перегійняк

Могила "Коробки" поблизу с.Бродець Дубровицького р-ну.

Поховали сотенного і за наказом виступили у село Тинне, що у Сарненському районі, а потім у село Бовші на Березнівщині. Сюди було зібрано багато поліцаїв для створення другого повстанського загону. Під час сутички з німцями у бою було вбито більше двадцяти вояків. Ворог був добре підготовлений, але січовики пізніше зорієнтувалися і притисли ворогів до річки. Похоронивши своїх друзів, знову попрямували у ліси. Олександр добре знав дорогу, тож вів хлопців попереду. При підході до найближчого хутора в одній з хат помітив світло. Пішов дізнатися, хто там є. Відчинивши двері і помітивши військового за столом, вигукнув: “Руки вгору!”. Від несподіванки незнайомець підняв руки, а у хату зайшли друзі Олександра і обеззброїли фашиста. Вилучили пістолет – маузер, дві гранати, санітарну сумку з медикаментами. Незабаром полонений вже оглядав важкопораненого січовика.

Приблизна мапа Військової Округи "Заграва"

Приблизна мапа Військової Округи "Заграва"

Повстанці на місці не стояли. Проходили лісами, обирали місце для постою, добували у сутичках з ворогом їжу і зброю. Та зброї не вистачало, бо у загін приходили все нові і нові люди.

Ні на хвилину не припускав Олександр думки про те, що кається, пішовши з дому. Якась невідома, нездоланна сила керувала всіма його помислами: він захищає свою хату, своїх батьків, він бореться, щоб визволити від окупантів Україну.

– Або перемогти, або полягти! Середини тут немає. Є ворог, і його треба знищувати ціною важких випробувань: голоду і холоду, довгих, нескінченних переходів і чигання смерті на кожному кроці. Дошкуляли дощові осінні вітри, тріску- чі морози, заметілі, весняне бездоріжжя. Швидко зношувалося взуття. Призначені для морозу биті валянки перетворювалися на купу мокрого, важкого ганчір’я при потеплінні і переході по талому снігу. Роззувалися і, звільнившись від мокрого, непридатного взуття, йшли босі. Не було змоги часто переодягатися, заїдала нужа. Після тяжких кровопролитних боїв з ворогом відпочинок ставав все коротшим, а переходи довго- тривалішими.

Навесні переправились через Горинь і підійшли до станції Антонівка. Біля перону станції стояв потяг, німці від’їжджали на фронт. У вагонах чулася музика, співи, крики. Вояки залягли і почали стріляти по вагонах. Вороги кинулися хто куди. Повстанці вилучили зброю, патрони, аптечки. Навантажили все на підводи і вирушили у найближче село на відпочинок. Другого дня вранці фашисти шукали повстанців, тому вояки, відстрілюючись, заглибились у ліс. А через кілька тижнів знову напали на німців, які відправляли на цій станції зерно з України. Вороги відстрілювались, але у ліс частіше всього не заходили – боялися. Невдовзі хлопці знову затримали потяг біля станції Немовичі. Серед відбитих трофеїв було багато зброї та документації. Зупинились біля Тинного на постій, а через тиждень вирушили у багатоденний похід від села до села, переслідували ворогів, спілкувалися з селянами, розповідаючи про свої наміри, про те, як житимуть у самостійній Українській державі. Всю територію Володимирецького та Дубровицького районів повністю контролювали повстанці, відчуваючи себе господарями на своїй землі.

Сплюндрована могила вояка УПА  “Шишки” (с.Тинне)

 

Хрест з могили вояка УПА  “Шишки” (с.Тинне)

Хрест з могили повстанця "Шишки" виготовлений побратимами у 1943р

Хрест з могили повстанця "Шишки" виготоелений побратимами у 1943р

Надходила зима 1943-1944 років. Наближався фронт, і почалися сутички з фронтовиками. Між боями, під час короткого перепочинку у лісах на підвищеній місцевості – горах, горбах, почали копати схрони, в яких заготовляли на зиму продукти: цукор, муку, крупи, сухарі, жири. Все небезпечніше було перебувати у лісах: важко маскуватися у засніженому холодному бездоріжжі, все частіше доводилось відбиватися воякам. Та надії не втрачали, відчуваючи радість від найменшої перемоги, від кожної відбитої у ворога зброї, адже вона така була необхідна. Перевага була на боці січовиків, вони тут знали кожне дерево, кущ, стежку. Ворогам було важче боротися, тому вони стали засилати у загони УПА своїх навчених агентів, які входили у довіру у ролі щирих українців – патріотів. Брали на себе керівництво загонами, усували старших, досвідчених командирів, знищували командний склад. В середині загону почалася паніка, недовір’я: поки розбиралися, було багато жертв.

"Дубовий" - Іван Литвинчук

"Дубовий" - Іван Литвинчук

У березні 1944 року під Костополем відбувся з’їзд керівництва з усієї області, який тривав протягом трьох днів. Серед делегованих для охорони командира “Яреми” був приставлений Олександр Шмалюх. На з’їзді організували загін із шести тисяч чоловік, яких відправляли за кордон, в бік Чехословаччини. Коли з’їзд закінчувався, десь опівдні розвідники донесли, що до них наближаються частини військ діючої армії. Командир “Дубовий” дав наказ зустріти непрошених гостей вогнем. Бій був важким, але увінчався перемогою вояків. Загін повернувся із командиром “Яремою” на свою базу. Замісниками “Яреми” були “Пащенко” і “Ворон”.

“Пащенко” (Іван Гречан) родом із Тинного, з бідної сім’ї, та був надзвичайно сміливим і справедливим. “Ворон” був високого зросту, в минулому офіцер Червоної армії в чині капітана, пізніше військовополонений. Командував сотнею, був добрим, здібним і мужнім. У загін його привів “Дубовий”.

Відбитки печаток ВО "Заграва"

Відбитки печаток ВО "Заграва"

Дочекалися весни, наливалися соком берізки, забілів білим килимом ряст. З оновленням природи пробуджувалась надія на перемогу. Та все частіше підходили нові гарнізони ворогів при підтримці танків і літаків, все більше втрачали побратимів. Агентура не дрімала, де б загін не зупинявся, вороги вже чекали. 25 квітня 1944 року повстанці стояли у лісі біля села Рудня Рокитнівського району. Десь близько опівдні їх почали оточувати лави військ. Біля тисячі вояків за наказом “Яреми” зайняли оборону.
Розпочався бій, який тривав до дев’ятої години вечора. У важкому двобої хлопці перемогли ворогів вщент. Підібрали поранених, похоронили вбитих друзів і почали відходити, забравши трофеї з собою. Зустріли в дорозі десь біля двох тисяч повстанців, об’єдналися в один загін і вирішили не допустити ворога близько.

Рудня-Бобрівська

Мапа приблизного місця бою УПА з віськами НКВД у 1944р

Чекати довго не довелось: наступали гарнізони військових, зав’язався бій, але вороги з поразкою відійшли у Сарни, а повстанці залишились на місці. Через день знову надійшов гарнізон при підтримці танків та літаків. Бій продовжувався зранку до ночі, приходилось відбиватись кожний день, зазнаючи тяжких втрат. Вирішили з великого угрупування розбитися на невеликі групи у складі сотні чоловік і пробиватися різними дорогами. Олександр попав у групу під командуванням “Пащенка”, пішли у напрямку Тинного.

Зупинились на перепочинок недалеко від рідних місць, тому надзвичайно закортіло провідати рідну хату, дізнатися про долю батьків. Якось однієї літньої ночі відпросився у командира, здав зброю і вирушив у дорогу.

Ніл Хосевич

Повстанці на хуторі в гостині Дереворит Ніл а Хасевича із серії "Волинь у боротьбі"

Приліг у кущах на околиці лісу. Звідси добре проглядалася місцевість, по якій можна було потрапити на рідне обійстя. Починало світати. До хати заходити відразу не наважувався, тож вирішив почекати, поки молодший брат не вижене пасти корову. Та пройшла година, друга, а поблизу нікого не було видно. Вже й сонце піднялося, а подвір’я безлюдне. В голові напружено вистукували думки:

–        Що з батьками? Чому ніхто не виходить? Де брат, що не виганяє корову на пасовисько?

Втративши на якусь мить почуття пильності, кинувся ледь помітною стежиною до копиці, що стояла за повіткою. Трохи передихнувши , оглянувшись і не помітивши нічого підозрілого , кількома стрибками опинився на подвір’ї.

–        Стій! Руки вгору! – підбігло до нього кілька озброєних людей. Завели у хату. Стрівся очима з батьковими і відвів погляд. Ні, ні, він нікого з цих людей не знає. Просто шукає коня, що десь загубився.

–        Як твоє прізвище? – раптом запитав військовий.

–        Бакунець Степан, – сказав Олександр перше – ліпше прізвище, що сплило на думку, не відаючи про те, що з ним воно залишиться до кінця життя. Більше нічого не дізналися від повстанця.

–        Нічого, заведемо до командира, він тоді швидко заговорить. Зв’язали руки колючим дротом і повели у село Кам’яне. Супроводжуючі про щось лише могли здогадуватись, тому по дорозі через певний проміжок часу один з них так само швидко запитував: “Як твоє прізвище?” На що Олександр відповідав: “Степан Бакунець”. Отже, надалі ми з вами теж повинні забути справжнє прізвище Олександра і називатимемо його так, як він змушений назвати себе сам: Степан Бакунець.

Допитував капітан, рябий від віспи:

–        Так, говориш, коня шукаєш? Я тобі зараз дам коня. Таких тут багато коней шукають. І важка, натренована рука рябого з блискавичною швидкістю лягла на перенісся Степана. Замерехтіли міріади сонячних спалахів, та на ногах зміг встояти. Другий удар важким гострим предметом розсік голову, і тепла хвиля крові залила очі, розпливлася по обличчі, скапуючи струмками на землю. Бив шомполом, але нічого не зміг дізнатися. Зв’язали повстанця дротом ще з шістьма чоловіками, повели у село Чудель і там передали на допит до КГБ. Били і знущалися жорстоко, але всі заарештовані трималися як герої. Після трьох днів безперервних допитів знову зв’язаних повели до Клесова і зачинили у якомусь приміщенні. Тут зустрівся із знайомим на псевдо “Куля”, який був з Степаном в одному загоні, а потім зрадив, перейшов на бік ворога і став охоронцем. “Куля” був родом із села Вири, так сказати, “землячок”. Справжнє прізвище Вознюк Андрій, був кухарем у загоні “Яреми”. Під час бою перейшов на бік ворога. Побачивши Степана, намагався з двома “молодчиками” покінчити із свідком свого ганебного вчинку. Нападаючі були озброєні, та бійка не вдалася: біду відвернули хлопці, що сиділи поруч з повстанцем. Приміщення було заповнене ув’язненими. Люди приносили їжу і передавали через вартових повстанцям, але вона не попадала за призначенням, а що з харчів діставалось у камеру, ділили до найменшої крихти. У сусідній камері сидів військовий, якому ніхто не приносив їсти, тому передавали частку своїх харчів і йому. Сидів тут і хлопчик із Селища. Його взяли, щоб примусити брата вийти з УПА. Мати принесла дитині попоїсти: млинці, масло, сметану. Вартові нічого не передали, забравши все собі. Степан не витримав, виступив проти свавілля і став вимагати повернути хлопчику принесену їжу. Невдовзі ввійшов охоронець і став бити повстанця. У камері сидів поранений, біля нього лежав кусок дошки, на яку опирався, пересуваючись. Наблизився до вартового і вдарив дошкою по голові. Зчинилася метушня, викликали прокурора. Почали розбиратися: допитували, били, катували, і знову повторювалось все спочатку. Допитувалися правди, але Степан твердо знав, що ворогам правди не кажуть. Через тиждень доправили у Рівне на збірний пункт, а разом з ним вислали і “Кулю”.

Мчать і мчать товарні потяги з політичними в’язнями у сталінські концтабори, де звідають і перенесуть справжні українські патріоти всі нелюдські катування, які тільки не придумає тоталітарна система у своїх витончених звірствах. За місяць дісталися до Казахстану, у місто Алма-Ату, там почали їх гонити на заняття, готувати до відправки на фронт.

Хлопці падали від нестерпної сорокаградусної спеки. На дев’ятий день Степана посадили у в’язницю: допитували, катували і знову допитували. Той самий зрадник “Куля” доніс, що хлопець – учасник УПА. Через три дні до нього кинули у камеру товариша по боротьбі Солов’я Кіндрата Яковича. Зовсім короткою була розмова, бо через десять хвилин друга забрали: виявляється, кинули помилково. Після сорока днів ув’язнення повезли до міста Актюбінська на роботу – там будували теплову електростанцію. Почались дні важкої виснажливої праці. Тридцять шість тисяч в’язнів було в таборі. Зустрівся зі своїми друзями і земляками, що були із західних областей, особливо з Рівненщини. Деякі відбували покарання ще з 1940 року і вчили новачків, як рятуватися від біди, щоб можна було вижити у нестерпних табірних умовах. Розповідали, як починалося будівництво. Перших в’язнів привезли і, висадивши у степу, дали лопати і кирки. Степ зустрів холодом: вітрами, дощами, заметілями. І почалося випробування на витримку і велику силу волі, на виживання.

З Рівного у табір було доставлено дев’ятсот п’ятдесят чоловік. Це була переважно інтелігенція: вчені, вчителі, священики, а також із сіл активісти організації ОУН. Тяжка виснажлива праця почала безжально косити під корінь інтелігенцію, вчені вмирали просто на очах. Із трьох тисяч в живих залишилося всього двадцять сім чоловік і то переважно селяни. Вижив і один журналіст з журналу “Сонечко” Вівчарук

Володимир з міста Рівного. А всі інші навіки залишились лежати у чужій казахській землі. Всього у таборі із тридцяти шести тисяч залишилось шість тисяч в’язнів. Відібрали найс- лабших три тисячі і повезли етапом до Челябінська, поселили у землянках. Будували “Байкал-строй”, так називалося будівництво. Впевнена, не знайдеться у світі таких слів, якими можна було б передати ті умови виживання, в яких опинялися в’язні. Люта зима посилала безкінечні морози із заметілями. Лежало багато снігу. На роботу діставатися було далеко, гнали в’язнів пішки, тож люди падали просто в сніг, не доходячи

Через два роки в’язнів, в тому числі і Степана, повезли на північ, у бухту Ваніно, де був збірний пункт, а звідти на кораблях доправили морем на Колиму. Плили шість днів, Степан з Кіндратом Яковичем попали в Устьомчицький район Магаданської області на золотий рудник. Кожному в’язню давали спецодяг, на передній частині шапки, на спині і на лівій холоші вище коліна нашивали серію і номер табірної справи. “Г-806″, такий знак носив політичний в’язень Степан Бакунець. Погнали у шахти, де в’язні на вагонетки вантажили до призначеного місця.

Олександр Шмалюх - Степан Бакунець під час заслання

Олександр Шмалюх - Степан Бакунець під час заслання

Шахти знаходилися на сопках, туди піднімалися по драбинах. Працювали позмінно, одна бригада складалася з шіст- десяти-вісімдесяти чоловік. Звідси золотоносну руду відправляли на збагачувальні заводи, де з неї добували золото. Серед каміння траплялися і золоті самородки. Дуже вже не хотілося Степанові віддавати чисте золото ворожій державі, яка катувала жорстоко мільйони людей, тому самородки вибивав з руди, збирав у рукавицю і ховав під каміння. Це саме робили і друзі Степана, які були перевірені, і яким він міг довіряти.

Знущались з в’язнів жорстоко, за одне слово катували, кидали у карцер, не прощали найменшого зауваження. Дошкуляв голод. На руднику працювали геологічні експедиції, із їх учасники піднімалися у шахти, мали спеціальні пропуски. В’язні з геологами спілкувалися у шахті, і якось Степан показав одному з них приховане золото, запропонувавши взамін на буханець хліба. Ризик був надзвичайно великий, але хлопець золото забрав, та хліба не приніс, і більше Степан його на руднику не бачив. Всетаки надії не втрачав. Назбирав золотих самородків знову і домовився так само із одним з робітників, які закладали у шахту вибухівку і зривали руду для наступної зміни в’язнів. Робітник приніс буханець хліба, ковбасу, цукерок, пляшку горілки. Найскладніше і найризикованіше було винести це все через пропускний пункт при виході із шахти. А там перевіряли строго, обмацуючи абсолютно усі ділянки тіла. Степан із друзями знали , що вартові найбільш прискіпливо перевіряють в’язнів спочатку, а коли перевіряють останній десяток, дещо втомлюються і тоді легше можна пройти. Вирішили принесені харчі розподілити на всіх, сховати і спробувати пронести. Так і зробили, і задумане вдалося. У бараці розділили продукти порівну на кожного, і ті крихти, що дісталися друзям, зріднили ще більше, відчуття перемоги зробило їх на якусь мить щасливими. Чотири роки тяжкої неволі підірвали здоров’я, та не зламали душі патріота. Бо у серці з ним завжди жила жага до волі, любов до України.

Настав день визволення з неволі 24 квітня 1952 року. Було радісно і водночас гірко розлучатися зі старими друзями, перевіреними важкими випробуваннями. Одночасно було звільнено багато наших українських хлопців і дівчат. Але табір покидати не мали права, залишалися під наглядом охорони і першого числа кожного місяця звільнені змушені приходити у комендатуру відмічатися, що ти є і нікуди не пішов і не поїхав.

Поселили у селищі Золотих Присків ім. Тимошенка і були під наглядом у КГБ. Працював на Золотому Приску, одружився на дівчині з поліського краю, яка теж відбувала покарання десять років. Побралися як однодумці, друзі вітали, прожили там ще два роки.

Подружній портрет Бакунців

Подружній портрет Бакунців

Добували з дружиною золото. Брали глину, пісок, каміння, промивали у спеціальних ночвах. Сам процес праці такий: набираєш ґрунт, миєш, золото збирається на дно (воно у вісімнадцять разів важче від землі), потім промиваєш знову і так до тих пір , поки не помітиш золоті піщинки. Заробляли на життя такою працею, а через два роки їм видали паспорти і Степан з дружиною вирішили їхати на батьківщину.

Радість відчуття, що він вільний, на своїй землі, поміж своїми людьми, переповнювала серце. Та рідний край зустрів непривітно, навіть вороже. Його в селі не чекали, тож порадили їхати якнайдалі, бо у списках живих не числиться. Степан Бакунець покидає рідне село і оселяється з дружиною в одному з сіл Дубровиччини. Так впродовж років до цього часу ніхто з односельчан не знатиме, що Олександр Шмалюх живий і змушений жити під іншим прізвищем, яке він взяв собі, щоб вберегти рідних від неминучої загибелі.

Важка колгоспна праця виснажувала надірване здоров’я. Зранку до ночі на колгоспному полі, а зароблених трудоднів ледве вистачало на прожиття. З однієї каторги попав на каторгу іншу. Жити нецікаво і невесело. Та все ж ні на мить не втрачав надії патріот на краще життя. Він заведе зошит і почне у ньому записувати всі свої думки і спогади. У 1967 році пошили з дружиною прапор, вона вишила тризуб і разом із згаданим зошитом зберігали у спеціально зробленій Степаном дерев’яній трубі.

Шмалюх-Бакунець і стяг виготовленний у 1967р

Шмалюх-Бакунець і стяг виготовленний у 1967р

Час від часу діставав повстанець прапор, тулив до серця, а у зошит записував нові спогади. Пригадав, як в Актюбінську його врятували земляки, які сиділи у таборі ще з 1940 року – Архипчуки, батько з синами Іваном і Омельком. Пригадує Степан, як важко захворів і вже лежав у спеціально відведеному місці серед смертників, втрачаючи свідомість і чекаючи свого часу. Архипчуки відшукали його, підняли і понесли у свій барак, вкрило тепло і виходили хворого. Степана врятували від загибелі, а самі загинули всі троє: батько і двоє синів. Хлопці були родом із села Трубици Костопільського району. А уява вихоплює з пам’яті інший жахливий епізод. Горів ліс, начальник табору вивів з бараків п’ятдесят чоловік, в тому числі і Степана, сказавши: “Ви підете зі мною гасити пожежу у лісі. Не подумайте ніхто втекти, бо загинете у тайзі”. Недалеко від табору натрапили на ціле кладовище трупів. Валялися неприкриті, не поховані тіла в’язнів. Начальник на прізвище Литвин взявся обома руками за голову і просив не наступати на мертвих. Жахливе видовище начальник наказав обійти стороною. Всіх, хто з ним ішов, поставив таким способом гасити пожежу: запалили вогонь, який мав іти назустріч лісовій пожежі: тут його гасили і назад не пускали. Поверталися до табору поверталися іншим шляхом.

А думки за думками вихоплюють з пам’яті епізод з перебування на Колимі. Була весна, мокро, привели в’язнів з шахти після зміни у табір. Замість відпочинку оперуповноважений наказав носити дрова: просто переносити з місця на місце. А коли йому зауважили, що дуже потомлені, мокрі і знесилені, відповів: “Вас для того і привезли, щоб ви всі тут подохли!”. В’язні стояли, але сержант шепнув бригадиру, що все-таки дрова треба перенести. Невдовзі оперуповноважений привів чотирьох автоматників і вівчарку: “Маєте щастя, що працюєте”, – тільки й процідив крізь зуби. То була машина знищення народів різних національностей, які не потрібні були владі сталінського режиму.

І хоч яке б не було життя, а роки пробігають швидко У 1983 році Степан Сидорович запише у своєму акуратному зошиті, що продовжують з дружиною жити у селі, у них дві дочки і син. Люблять село, хоч у стосунках із владою є деякі проблеми: що цих людей не скорити.

Нарешті прийшов довгожданий день – 16 липня 1990 року, у Києві було проголошено День Незалежності. Не передати словами тієї радості, що переповнювала серце Степана Сидоровича.

А через два роки важко захворіла дружина і її не стало. Діти розійшлися, і живе колишній повстанець самотній зі своїми думками, мріями, сподіваннями. Багато спогадів напливає у тиху порожню хатину до одинокого, мужнього і незламного патріота. Пригадує, коли ще по Горині сплавляли ліс і до нього завітали хлопці з Тинного. Двоюрідної сестри чоловік знав, що Степан живе під іншим прізвищем, тому назвав просто родичем дружини. Розговорилися, а один із односельчан запитав:

–        А де-то ваш Лекс? (так у дитинстві називали Олександра).

–        Хтозна, напевне, його і живого немає, – відповів Степан.

–        Жаль, славний був хлопець. Він – один з організаторів першої у селі новорічної ялинки. Цілий день Лекс з Ничипором шукали ялинку. Натрапили на соснинку, принесли, прикрасили цукерками і яблуками, запалили свічки , і все село йшло милуватися новорічним дивом.

Зринає у спогадах рідне село. Посеред села протікає річка, мосту не було, тому переправлялися через брід. Користувалися також човнами, під час повені річка розливалася, але так же швидко входила в береги. Любить неспокійну Случ Степан Сидорович ще і за те, що на її берегах зародилася УПА.

14 жовтня 2003 року колишній повстанець занотує у зошиті, що поки ще живий і здоровий, бере участь у всіх заходах, що проводяться у районі, є членом Української Народної Партії. Нагороджений двома медалями за участь у бою з німцями при визволенні Володимирця у 1943 році.

Кожного року стоїть на панахиді у Висоцьку біля могили першого командира першої сотні на Поліссі “Довбенка” – “Коробки”.

Брав участь у відкритті храму в Березно, у відкритті пам’ятника УПА у Гутвині. Учасник форуму НД сил Рівненщини. З 14 жовтня 2003 року уважно спостерігає за виступами наших депутатів у Верховній Раді.

А спогади напливають осінніми туманами, зимовими завіями, припаданням вітрів до холодних шибок вікон ,весняним пробудженням природи, літніми зорепадами. Свічка великої любові до України і причетності до її долі, запалена у неповних сімнадцять, повертає до минулого: важкого, неповторного, незабутнього. Брав участь в організації ОУН, навчався на заняттях молодих підпільників до боротьби з ворогом. З тих

пір свіча не згасала. Стежив Олександр Шмалюх – Степан Бакунець, за подіями 1990 року, чекав змін, на несподіване, на здійснення життєвих задумів.

З газети “За вільну Україну” дізнався, що від Львова до Києва створюється живий ланцюг. Дістав повстанець прапор ,що пошили з дружиною, зі свого потаємного місця, і став учасником цієї події. Отримав тут надзвичайно великий заряд енергії.

З однодумцями – патріотами впорядкували могилу воїнів УПА на горі біля Бережниці, поставили хрест, жінки сплели з барвінку великий вінок, прикрасили могилу. Про це вже можна було розмовляти вголос. У1991 році могилу освятив священик із Рівного.

Братська могила вояків УПА, де похований Петро Приймак

Братська могила вояків УПА яку таємно доглядав Бакунець-Шмалюх

У цьому ж році патріот став учасником першого з’їзду УПА у Львові, Києві, організував осередок НРУ.

“Наш осередок – дружний, неспокійний колектив”, – говорить патріот.

Розповідаючи про життя повстанця, хочу навести рядки з “Деклярації” Проводу ОУН: На крові тих, що впали на полі бою в обороні рідних хат, сімей і населення, в наступі на гестапівські та енкаведівські гнізда й загони в індивідуальному двобої в час конспіративної підпільної роботи, на крові тих, що замучені по тюрмах і таборах, виросла безсмертна легенда воюючої поневоленої нації, що вогненним смолоскипом горить у серцях і душах народу й освічує шлях у майбутнє.”

В нещодавно опублікованих “Щоденниках” Олеся Гончара є запис від 15 серпня 1993р.: “Рада ветеранів, очолювана генералами-шовіністами виступила у пресі з вимогою до президента заборонити (?) відзначення Україні 50-річчя дивізії “Галичина”…

І ось Микола Жулинський у газеті “Волинь” від 24 червня 2005 року у роздумах, навіяних відзначенням 60-річчя Перемоги “Свято Перемоги чи День пам’яті та скорботи?” пише: “Справді, це перша українська дивізія Української національної Армії під назвою дивізія SS “Галичина” воювала в 1944- 1945р.р. на боці гітлерівської Німеччини, але ж не забуваймо, що це криваве зіткнення двох тоталітарних режимів – фашистської Німеччини і сталінського СРСР – українські патріоти намагалися використати в національних інтересах. Не буду детально оповідати про те, як півтора мільйони росіян воювали на боці нацистської Німеччини, зокрема, про співпрацю російської еміграції з фашистськими спецслужбами, про Російський Корпус, який був сформований з російських емігрантів і який 29 січня 1943 року склав присягу на вірність Гітлеру, про те, що в липні 1943 року на Східному фронті воювало на боці німців 78 російських батальйонів, назви яких красномовно свідчать про їхнє походження: “Волга”, “Березина”, “Народная стража”… Та, мабуть, слід про це згадувати, оскільки “наші” комуністи, звинувачуючи УПА у співпраці з німцями, ні слова не проронять ні про особливий російський полк “Варяг”, який воював із перших днів війни з Червоною Армією, ні про боротьбу на боці Гітлера в Югославії, Румунії, Болгарії п’яти полків російських емігрантів, які згодом влилися в Російську Визвольну Армію генерала А.Власова (РОА), ні про дивізії SS “Россия”, три козацькі дивізії SS, ні про, окремі козачі полки SS “Платов”, Лейб-козачий, Донський, Кубанський, полк генерала Бакланова, ні про вовчі козачі сотні, ні про те, що в допоміжних частинах вермахта служили понад 700 тис. колишніх радянських солдат…

Бачите, в Росії майже повною мовчанкою обходять злочинні дії відомої РОА (Русской освободительной армии), яка палила, грабувала, нищила і в Україні, і в Чехословаччині, Югославії. Що ж, там прагнуть примирення, бо ж історію не переписати. Примирення і взаємне прощення здійснили Франція і Німеччина, Німеччина і Польща… До речі, у французькому русі Опору загинуло приблизно 20 тис. французьких партизанів і підпільників, тоді як на боці фашистської Німеччини наклали головами приблизно 40-50 тис. французів. У Франції була створена добровільна французька дивізія SS “Шарлемань”.

Так, і українці створили таку добровільну дивізію “Галичина”, але ще раніше була сформована збройно-політична формація під назвою “Українська Повстанча Армія”, яка воювала в 1942-1955р.р.

Назва УПА веде свій родовід від назви повстанських загонів отамана Юрія Тютюнника, відомого своїм 2-им Зимовим походом 1921 року на радянську Україну…”.

“Світ не стільки святкує перемогу, оскільки в скорботі схиляє голови над могилами, відомими і невідомими бо в цю страшну війну було втягнуто 1 мільярд 700 мільйонів чоловік, 110 мільйонів чоловік було мобілізовано до збройних сил. 61 держава світу тим чи іншим чином була учасником Другої світової, бойові дії велися на території 40 країн, внаслідок чого загинуло понад 60 мільйонів чоловік. На жаль, переважна частина мешканців України не знають, що для українського народу Друга світова війна розпочалася 14 березня 1939 року, коли угорські фашисти за підтримки Гітлера напали на територію карпатської України. Українські січовики відчайдушно захищали Срібну землю, як образно називають Закарпаття, але сили були нерівні. Під час цих боїв у березні 1939 року загинуло понад 5 тис. українців. Тоді фашистському режиму Горті допомагала не лише гітлерівська Німеччина, але й Польща та Румунія.

А хто сьогодні згадує про долю тих 200 тис. українців, які змушені були в 1939 р. воювати у складі польської армії? Тільки під час вересневих боїв 1939 року з фашистськими агресорами загинуло близько 7800 українців, майже 100 тис українських вояків потрапили до німецького полону…

Ті, хто залишився живий, врятувалися лише завдяки тому, що не були громадянами СРСР, інакше їх би чекали ГУЛАГи. Західні союзники їх не видали сталінському режимові – вони одержали притулок у Канаді, США, Австралії, Південній Америці…

Серед них є ще багато колишніх вояків УПА, і тих, хто був у складі дивізії “Галичина”, хто намагався використати, як їм здавалося тоді, історичний шанс і вибороти незалежність України. їхня боротьба проти окупанта – польського, німецько-фашистського, радянського – була передусім самозахистом. Так завжди діяли патріоти свого краю, свого народу, прагнучи уберегти свій народ від асиміляції, рабського приниження, національної ганьби, колоніального ярма”.

І насамкінець хочу звернутися до молодого покоління: “Юні друзі! Любіть рідну землю, свою Україну, як любили її тисячі і тисячі патріотів, кращих синів і дочок нашого народу, що віддали життя у боротьбі за її свободу і незалежність.”.

Підпис

 

СВИЩЕВСЬКА НАДІЯ МИХАЙЛІВНА

За Україну

За власним редагуванням

Комп ‘ю тер ний набір і верстка: Лінейчук А.М.

“ПЕРЛИНА” , м. Сарни, вул. Чорновола, 1. Тел. 2-18-95

mail: zemba@sowa.com.ua

СВИЩЕВСКА НАДІЯ МИХАЙЛІВНА

Народилась 11 жовтня 1948 року у с. Кураш Дубровицького району на Рівненщині в селянській родині. Закінчивши 9 класів у рідному селі, навчалась у Рафалівській школі-інтернаті. Вищу освіту здобула у Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка.

За фахом – вчитель української мови і літератури. Працювала у Трипутівській школі Дубровицького району, директором Кураської школи. Проживає у м. Сарни, навчає української мови і літератури у Сарненському колегіумі.

Педагогічній роботі віддала 37 років. Керівник літературної студії “Джерельце”. З 1998 року вірші друкуються у періодиці. Член Національної спілки журналістів України.

“За Україну” – нова книга авторки.

На закінчення відеоспогади ветерана УПА Бакунця-Шмалюха, зібрані ГІ “Поліська Січ”

01 Спогади ветерана УПА Бакунця-Шмалюха (1 з 5)

 

02 Спогади ветерана УПА Бакунця-Шмалюха (2 з 5)

 

03 Спогади ветерана УПА Бакунця-Шмалюха (3 з 5)

 

04 Спогади ветерана УПА Бакунця-Шмалюха (4 з 5)

 

05 Спогади ветерана УПА Бакунця-Шмалюха (5 з 5)

 

Про переговори ОУН(б) з Бульбою-Боровцем

___________________
Фото і відео підготували:
Микола Ляхович
Олександр Задорожний
Богдан Пінчук

По цій темі:
Польська прокуратура порушила кримінальну справу проти першого відділу боївок ОУН(б) на Поліссі

Ветерану УПА подарували двотомник “Заграва” і “Відблиск”, де він один з головних героїв книги

 


Опубліковано у НеПідшите. Додати до закладок постійне посилання.
Comments:

1 коментар до “Холодний Яр” – колиска боївок ОУН(б) на Поліссі.

  1. Мій батько з Тинного, з якого походять всі Бакунці, що живуть по всій землі від Сакрменто до Владівостока. Спецзагони НКВС та завербовані ними зрадники під вигладом вояків УПА “добре попрацювали” на нашій землі над тим щоб відвернути людей від УПА – різали, палили, катували… Тому у мене велике прохання до тих людей, хто контактує з моїм уславленим земляком Степаном Бакунцом (Олександром Шмалюхом) розпитайте у нього по ці події, хай відкриє людям правду хто насправді палив, різав та катував людей у наших краях!

Напишіть відгук