Зв'язкова УПА Ганна Зелена ("Гива"), учасниця Норильського повстання, біля пам'ятника борцям за волю України, в рідному селі Скулин, Ковельського району Волині.
Пропонуємо вашій увазі відеоспогади зв’язкової УПА, учасниці Норильського повстання Ганни Йонівної Абрамчук-Зеленої («Гива»), з с.Скулин Ковельського району на Волині. В ОУН(б) Ганну Йонівну приймав особисто Клим Савур, організатор перших боївок цієї організації на Волині в 1942 році.
За основу до опису взята стаття Андрія Соколовського з Волинської газети «Сім’я і дім».
Грипси ховала у волосся
Ганна Йонівна народилася 1927 року в с.Скулин, і зростала найменшою в родині Абрамчуків. Крім неї, батьки виховували ще братика Данилка та сестричку Марічку. Про повноцінне навчання в школі навіть не йшлося. Закінчивши один клас польської школи, дитина випасала худобу, допомагала батькам по господарству.
У 1942 році в Скулин прийшли німецькі окупанти, дотла спаливши село. Це була помста нацистів за те, що місцева боївка ОУН(б) під керівництвом сотенного «Дяченка» (Сергій Дятел), не дала польським шуцманам з німцями пограбувати село. Батько Ганни Йон Яковлевич, недовго думаючи, де знайти прихисток для сім’ї, викопав у лісі землянку й перебрався туди з рідними.
Чотирнадцятирічна Ганя змалку була проворною, спритною вершницею. Тоді й запримітили її здібності хлопці з лісу. Дівчина часто випасала корови неподалік урочища Галів, у якому розташувалася боївка повстанців під керівництвом сотника «Дяченка». Лісовики почали доручати юнці різні завдання. Оскільки дівчина мала густе довге волосся, то ховала в ньому записки – грипси. Ці таємні послання Ганя розносила в навколишні села. Таким чином повстанці тримали між собою зв’язок.
Ганна Йонівна згадує десятки драматичних історій, що траплялися тоді з нею. Ось одна з таких. Якось сотнний «Дяченко» попросив дівчину перевезти на підводі в ліс двох кабанів, прикритих соломою. Дорога пролягала через Уховецьк. Переїзд у селі охороняли власовці. Непомітно проскочити повз вартових не вдалося. Караул відкрив стрілянину. Дякувати Богові, кулі оминули вершницю. Потім Ганя дізналася, що під соломою були не кабани, а тіла загиблих повстанців.
Згодом дівчину відправили на вишкіл у так звану «Золоту роту», що охороняла штаб Військової Округи “Турів”. Ганнуся з іншими молодицями бинтувала поранених, прала білизну для бійців. Ще зовсім юна повстанка зарекомендувала себе якнайкраще: нікого не видала, давала раду усім дорученим завданням.
І ось одного дня Ганю посадили на воза, та, нічого не кажучи, повезли в невідомому для дівчини напрямку. Підвода під’їхала в урочище Пович, в Скулінських лісах. Прибулих зустріла дружина «Дяченка» й після слів «Ганю, тебе хоче бачити великий начальник» повела юну зв’язкову до хати. Дівчина, зайшовши до оселі, привіталася: «Слава Україні!». З-за столу встав гість і наказав воякам, аби ті принесли прапор. Після цього Ганя склала присягу, ставши повноцінною повстанкою. Того ж дня дали псевдо «Гива». Далі присутні затягнули гімн та пісню «Свищуть кулі не перестаючи». Прибулим гостем був не хто інший, як полковник і головний командир УПА Дмитро Клячківський, більше відомий як Клим Савур.
Перебуваючи в «Золотій роті», Ганна дізналася, про зникнення свого батька, який не був втягнутий підпільну роботу. Сталось це тоді, коли Волинські ліси, з наближенням фронту, почали наповнювати московські диверсійні групи, що називались «червоні партизани». Тоді деякі українські повстанці почали переходити на їх бік в страху за репресії щодо їх родин, з поверненням московсько-більшовицьких окупантів. Та були й такі, які вже давно були завербованими спецслужбами Сталіна, і вели свою деморалізуючи роботу в лавах повстанців. Таким виявився і псевдо-сотник УПА «Комарик» з с. Колодниця Ковельського р-ну. «Комарик» організував спецбоївку під маскою УПА, яка грабувала і вбивала цивільне населення.
Одного разу «Комарик» завітав до батьків Ганни, і під дулом пістолета змусив її батька піти з ними, щоб «показати дорогу». Після цього Йона Яковлевича Абрамчука 1890р.н., більше ніхто не бачив… Спецбоївку «Комарика» українські повстанці з часом відшукали по їх кривавих слідах, і всіх винищили.
Тортурами зізнань не вибили
Після прийняття присяги Ганя і надалі була зв’язковою. Однак ворожа агентура не дрімала. У селі знайшлася зрадниця, що зголосилася видати «Гиву».
Дівчину погнали під конвоєм до Ковеля. Далі були нестерпні муки: постійні побиття, заганяння голок під нігті, тортури електрострумом, переведення до Луцької тюрми. Всього, що робили з Ганною московсько-комуністичні кати, Ганна Йонівна досі не хоче розповідати людям, бо каже навіть гидко про те говорити… Однак «Гива» мужньо все перенесла, не видавши товаришів по зброї. Мати, коли дізналася про арешт доньки, не могла півроку піднятися з ліжка.
У Луцьку слідчий викликав голову Скулинської сілької ради і запитав: «Била лі ета бандера в бандє і правда лі что єйо атєц сєкрєтарь павстанцев?»
До честі й совісті голови, він дівчину не видав. А батько Гані не мав жодного стосунку до оунівців. До того ж був неписьменним. Проте цим НКВДисти викрились, що мали в розробці батька Ганни, якого знищила їхня спецбоївка «Комарика».
Народна «совєтська власть» дала зв’язковій лісовиків шанс на помилування. Для цього потрібно було вбити ройового «Богуна». На завдання їй вручили пістолет та відпустили побиту до Скулина. Холодної осені дівчина пішки з Луцька дійшла додому й відразу подалася до хлопців, розповівши їм про свою місію. Повстанці, все обміркувавши, провели юнку до хати, аби вона відлежалася та вертала до них. Але не судилося…
Наступного ранку прийшли «червоні», хоча мали з’явитися аж через тиждень.
В ті місяці полягло чимало повстанців. Загинув і сотенний «Дяченко», героїчно прикриваючи відхід побратимів. До речі, арештантська доля не оминула і зрадницю, якій дали чималий термін на Воркуті.
«..Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі й нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон… В цілому ж – то є етап, то є «ешелон смерті», – етапний ешелон ОГПУ – НКВД» – ці слова з «Тигроловів» Івана Багряного до болю знайомі Ганні Йонівні.
З Луцька її етапували в Харківську пересильну тюрму, що була розташована на Холодній Горі. Далі етап із в’язнями рушив на Урал, Новосибірськ, Петропавловськ-Камчатський. Люди масово помирали від холоду та голоду. Трупів, аби не зупинятися, викидали з вагонів. Кінцевим пунктом став Южно-Сахалінськ. Але начальник табору відмовився приймати в’язнів, оскільки йому потрібні були для праці міцні чоловіки, а не тендітні дівчата.
Потяг смерті помчав до Красноярська. Звідти зморених людей дванадцять діб переправляли Єнісеєм у Норильськ. Тут, у вічній мерзлоті, де температура становить 30–40 градусів нижче нуля, волинянці судилося провести цілих десять довгих літ. Вона на власні очі побачила жахи ГУЛАГу, описані Солженіциним і Шаламовим.
Ув’язнені щодня рили котловани. Добова норма хліба становила 300 грамів. За перевиконання плану – вдвічі більша. Однак мало кому вдавалося це зробити. У таборі «сиділи» і кримінальні рецидивісти, так звані «блатні». Вони не працювали на державу, а адміністрація їх не чіпала. Ці «урки» підходили до «політичних» і відкрито наказували: «Ей, ти, фраєйрша, сєгодня работаєш на меня».
Коли знущання стали нестерпними, в таборі вибухнув бунт, відомий як “Норильське повстання“. Сталося це якраз після смерті Сталіна. В’язні оголосили голодування, вимагали покращення умов утримання. Хвиля повстань прокотилася чи не всіма таборами ГУЛАГу. Ганна Йонівна в той час утримувалась в жіночому концтаборі Норильська №6, яке взяло на себе один з найбільших ударів сталінського режиму. Ганна приєдналася до підпільного повстанчого комітету табору №6, яким керувала Ганна Мазепа. Ганні Абрамчук (Зеленій) і тут доручили відповідальність за зв’язок, під новим псевдо “Ганіся”. Виконуючи доручення підпільного повстанчого комітету, Ганна Зелена змогла зв’язатись з чоловічим табором, через свого там ув’язненого земляка, зі Скулина, Павла Потішука (його відеоспогади теж будуть оприлюдненні на сайті ГІ «Поліська Січ»).
До Норильська прибув поважний генерал, пообіцявши, що незабаром приїде Берія та все владнає. Але замість Лаврентія Павловича прикотили танки і втопили бунт у крові. Під час побоїща Ганна вискочила надвір. Тут її наздогнала розривна куля, випущена вартовим з вишки. Метал увійшов у праве стегно, пройшов через весь таз та вийшов з лівого стегна.
Оперувати поранену взявся талановитий хірург Кузнєцов, що «тягнув термін» через знамениту «Справу лікарів». Жінка перенесла дев’ять операцій і три зараження крові. Коли Ганя вийшла з коми, то проспівала: «Христос Воскрес із мертвих…». Присутні подумали, що перед ними донька священика. Всього Ганна Йонівна пробула в лікувальних закладах ГУЛАГу два роки і дев’ять місяців, вийшовши звідти на милицях, і з підпискою про нерозголошення, що діється в концтаборах «радянського раю».
«Василь Шкляр сказав мені: «Не здавайтеся»
Відбувши у холодних бараках дев’ять років і дев’ять місяців, Ганну звільнили з пересилки у Тайшеті. Зазвичай політв’язнів примушували ще жити в тих далеких краях на поселенні, але Ганну як інваліда від якого не має жодної користі як раба радянської системи, відпустили додому в рідне село Скулин. Там Ганна Абрамчук виходить заміж і бере прізвище чоловіка Зелена. Проте не склалося життя й тут. Після народження дитини, чоловік потрапив у побутову бійку, за що був засуджений на довгі років ув’язнення, де й загинув. Ганну з маленькою дитиною і мамою КГБ висилає в Перещепине Дніпропетровської області. Та світ не без добрих людей, і в Перещепино голова колгоспу до якого приписали Ганну, допоміг їй повернутися в рідний Скулин. У селі вона вдруге вийшла заміж, і народила ще дох діток.
Понад сорок років тому доля звела цю мужню жінку з письменником Василем Шклярем. Тоді він гостював на Волині на весіллі старшого брата.
Василь Шкляр і Галина Зелена. Фото газети Літературна Україна №35 від 26 серпня 2010р.
Майбутній автор «Чорного ворона» хотів на власні очі побачити живого “бандерівця”, якими всіх тоді лякала окупаційна московсько-радянська влада. Василя всадовили на підводу і повезли до Ганни Йонівни.
– Після знайомства Шкляр взяв мене за плечі й промовив: «Кріпіться і не здавайтеся»,– пригадує бабуся.
І досі Василь Миколайович пише полісянці листи, присвячує вірші.
На запитання, чи не шкодує вона про втрачену молодість, і як учинила б, якби повернути час назад, Ганна Йонівна відповідає:
– Не шкодую анітрохи. І якби повернути час, то записки не передавала б, а пішла б захищати батьківщину від ворогів з автоматом у руках.
А 20 квітня 2012р., на 85 річницю Дня Народження Ганни Йонівної, було влаштоване грандіозне святкування з сальвою, на яке завітало навіть заступник голови Волинської облдержадміністрації Віталій Карпюк. Шкода, що не всіх героїв України влада згадує, як Ганну Зелену. Проте і без уваги влади, Ганна Йонівна користується незаперечним авторитетом у односельчан, які всіляко її підтримують, і допомагають у всьому.
Не забула пані Ганна і про своїх земляків, побратимів по боротьби, які полягли за Україну, не дочекавшись її Незалежності. Хай було не просто, але змусила Ковельську районну владу відкрити пам’ятник борцям за волю України в с.Скулин, куди вписано імена більше сотні її земляків.
Підтверджує все сказане Ганною Зеленою, і її односельчанин Іван Лаврентійович Сачук. Він теж розповів багато про буремні роки Другої Світової війни, яка руками коричневих і червоних окупантів України, залила кров’ю їхнє мальовниче село Скулин, як і всю Волинь та Україну.
Долучайтесь до сторінок ГІ “Поліська Січ” в соціальних мережах ВКонтакт і Facebook.
Схожі матеріали:
Відеоспогади звязкового УПА, учасника Норильського повстання Павла Потішука, з с.Скулин.
Відеоспогади політв’язня Миколи Курчика, котрий відсидів 32 роки в комуністичних концтаборах.
Відео громадських слухань до 60-річчя Норильського повстання
