Хроніка УПА в містифікаційно-пропагандистських тенетах

Днями на Громадському телебаченні продемонстровано документальний фільм режисера Тараса Химича «Хроніка Української повстанської армії 1942-1945. Частина1». Як зазначається в анотації до нього, «творці стрічки пропонують подивитися на український повстанський рух з перспективи «простих людей», без пафосу, містифікацій та пропагандистських кліше. Усні історії відкривають нетрадиційний погляд на природу боротьби УПА, дають змогу відчути атмосферу та дух епохи, зануритися у вир бурхливих подій».

Справді, уже перші кадри (навіть не кадри, а титри) свідчать «нетрадиційний погляд» на нашу історію. Наприклад, якщо донині ми знали, що через тиждень після нападу Німеччини на СССР у Львові представники ОУН під проводом Степана Бандери проголосили Акт відновлення незалежності України, то відтепер стрічка інтригуюче повідомляє, що віднолення незалежності проголосили «українські активісти». Невже автори фільму відкопали нові дані про те, що серед проголошувачів Акту були, може, посланці Державного центру УНР на вигнанні, оунівці під проводом Андрія Мельника, гетьманці чи представники якихось інших організацій? Ні. Наступні слова медсестри Катерини Гаврилів про «арешт проводу організації», а також портрет-дереворит провідника ОУН (Б) на Північно-західних українських землях Дмитра Клячківського («Клима Савура») стверджують, що мова ітиме саме про ОУН під проводом Степана Бандери і його збройні формування. Тоді для чого було вішати фіговий листок про якихось «активістів» на початку стрічки?

Незважаючи на таке лохання з пеших кадрів, я все-таки зберіг цікавість до фільму, бо його творці обіцяли мені продемонструвати погляд «простих людей», без пафосу, містифікацій та пропагандистських кліше» хай і на бандерівський повстанський рух.

На жаль, того погляду «простих людей» на низку важливих моментів я не побачив. Наприклад, після зображення авторами «Хроніки…» створених гітлерівцями на Поліссі і Волині у 1942 році нестерпних умов, які були пов’язані з грабунком та примусовим вивезенням місцевого населення на роботи до Третього рейху, я не почув думки, чому цілий рік, аж до весни 1943-го організація ОУН під проводом Бандери не чинила збройного опору безчинству окупантів. Лише диктор за кадром повідомив про те, що жорстока політика нацистської влади спонукала українців до збройного опору: «На Поліссі та Волині почали діяти перші повстанські загони та боївки Організації українських націоналістів». Коли саме і як, автори тексту сором’язливо замовчують. Воно й не дивно, адже в листівці «Партизанка і наше ставлення до неї» від червня до жовтня 1942 року ОУН (Бандери) пояснювала: «Ми знаємо, як жорстоко відбуваються добровільні виїзди на роботи до Німеччини чи стягання контингентів, знаємо, що є українці, яких німецька система вигнала з хат і пхнула у ліс, бо самі цю долю в великій мірі переживаємо. Однак вони мусять цей час переждати… Партизани – це агенти Сталіна і Сікорського, з тими нам не по [дорозі]». ОУН в 1942 році.-Київ.-2006- С. 203, 204. Тобто, коли волинян і поліщуків гітлерівці грабували і гнали на каторжні роботи, ОУН(Б) закликала «перечекати» ці негаразди. Чи весь український рух опору німецьким окупантам був такої ж думки?

Як свідчать архівні документи, ні. Наприклад, в інформації шефа поліції і СД з окупованих територій Сходу від 22 травня 1942 року зазначається: «Б[оровець] восени 1941 року з відома німецьких органів сформував особливий підрозділ для боротьби з партизанами. Хоча ці добровільницькі сили були розформовані у 1941 році, вони зараз знову таємно зорганізувалися і вже нагромадили значну кількість рушниць» Володимир Косик. Україна в Другій світовій війні у документах. Том 2.-Львів.-1998.-С.195. Про те, що Бульба-Боровець у цей важкий для волинян і поліщуків час не чекав з моря погоди, свідчить і довідка, складена командирами радянських партизанських загонів для начальника УШПР, комісара держбезпеки Т.Строкача від 21 січня 1944 року. В ній зазначено: «Після розгрому «Олевської січі» Тарас Боровець із загоном 300 осіб пішов у ліси і дислокувався у районі сіл Карпилівка і Борове (15-20 км. південніше від Рокитного). Перебуваючи у вказаному районі, Боровець поширив свій вплив на навколишні населені пункти Людвипільського Костопольського та Степанського районів і в 1942 р. його загони зросли до 700 осіб». ЦДАГОУ.- Ф. 1.- Oп. 23. – Спр. 930. – Арк. 42. Ба більше,

4 грудня 1942 року Служба безпеки (СД) Німеччини повідомляла про результати діяльності збройного руху опору в Україні, в тому числі й бульбівського: «В Україні активність банд не ослабла. Лише в оперативних зонах Рівне і Житомир за останніх 8 днів відбулися близько 150 бандитських нападів, які служили переважно для забезпечення банд продуктами. Але підриви і виходи з рейок все ще численні.

Наочну картину для дій по боротьбі з бандами дає дотеперішній результат акції із заготівлі зерна в оперативній зоні Рівне. В усіх областях, а також і в тих, що влітку були охоплені бандами, акція була реалізована на 80-100%. Зате райони Пінськ, Костопіль і Сарни значно відстають у заготівлі через сильну діяльність банд: Пінськ – 28% , Костопіль – 32-33% і Сарни – 25-30%».

Косик В.М. Україна в Другій світовій війні у документах. (1941-1942). Т.2. – Львів. – 1998. – С.36. А в звіті опергрупи НКВД СССР, складеному після січня 1943 року, зазначалося: «У середин жовтня (1942 року –І.О.) нам стало точно відомо, що один із загонів «Т.Бульби» здійснив збройний напад на с.Межирічі (райцентр), де ним були вбиті: німецький комендант району, ляндвірт і голова райуправи». Тарас Бульба-Боровець. Документи. Статті. Листи.- Київ.-2011. –С.152.

Отже, усе це вказує на те, поки бандерівська ОУН закликала українців перечекати грабежі і вивезення на роботи до Німеччини, бульбівські загони чинили напади на німецькі склади з продовольством, реквізували його для своїх потреб, а частину повертали людям, перепиняли потяги до Німеччини і відпускали остарбайтерів додому. (Багатьом відома Шепетівська операція 19 серпня 1942 року).

Проте творці «Хроніки…» перескакують через усі ці моменти і повідомляють чергову качку: «Навесні 1943 року відділи повстанців об’єдналися під єдиним проводом ОУН і прийняли назву Українська повстанська армія». Але ж той, хто хоч трохи цікавиться історією знає, що навесні 1943 року керівники збройних відділів ОУН (Бандери) зірвали об’єднавчі переговори з бульбівцями і мельниківцями, зажадавши безумовного підпорядкування своїй ідеології. Коли бульбівці й мельниківці не захотіли виконати цю умову, 20 травня 1943 року головна команда бандерівської УПА оголосила їх «атаманчиками-анархістами та недобитками всяких політичних груп і партій, що хочуть з наказу НКВД чи гестапо розбити Український революційний фронт!» ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 931. – Арк. 153. А згодом бандерівці силою, часто з кривавими сутичками, роззброїли і мельниківців, і бульбівців, і Фронт української революції. Ось як відбулось об’єднання повстанців під єдиним проводом ОУН. Тільки це вже була не весна 1943 року, а осінь.

Щодо назви Українська повстанська армія, то так називалися бульбівські збройні формування від 1941 року, про що у документальному фільмі немає і згадки. Бандерівці цю назву просто перехопили під час переговорного процесу, а не «прийняли», оскільки вояки Тарса Бульби-Боровця протягом року своїми акціями зробили УПА популярною серед волиняків і поліщуків.

У фільмі зазначається, що повстанці під проводом ОУН (Бандери) здійснили 2500!!! антинімецьких акцій. Але про жодну, з чітким планом і поставленою метою, на жаль, очевидці не розповіли. Оборонний бій у монастирі під Загоровом – це швидше антиповстанська акція німців.

До речі, автори фільму не посилаються на документи, звідки взято дані про кількість антинімецьких акцій, звідки дані про 12000 знищених гітлерівців і лише 2000 осіб власних втрат. Усе це змушує сумніватися в достовірності даних, підозрювати творців стрічки в містифікації подій.

Згідно з кадрами «Хроніки Української повстанської армії 1942-1945», повстанці тільки те й робили, що воювали проти гітлерівців. Але ж багатьом відомо, що насправді все було не так просто. Була війна і з поляками, і з червоними партизанами і, чого гріха таїти, доходило до зіткнень і між братами-повстанцями. Однак творці стрічки, очевидно, вирішили не обтяжувати цим глядача.

Добре попрацювала команда з підбором свідків. У результаті «простих людей» у фільмі не виявилося. Усі, за винятком, очевидців бою під Загоровом та деяких остарбайтерів, учасники УПА під проводом Бандери, тобто не прості, а зацікавлені люди. Можна подумати, на західній Україні, окрім них, немає інших очевидців, людей з іншими поглядами, які помічали не тільки позитив, але й недоліки повстанського руху. На жаль, вони залишилися за межами проекту.

Вдалі монтажі-ілюстрації того, про що оповідають свідки, майстерне відеооживлення архівних знімків не рятують «Хроніку…» від пафосності, містифікаційно-пропагандистських тенет, чого нібито намагалися уникнути її творці, а – навпаки – підсилюють їх.

Іван Ольховський, журналіст, дослідник життєдіяльності Тараса Бульби-Боровця. м. Київ.

Долучайтесь до сторінок ГІ “Поліська Січ” в соціальних мережах ВКонтакт і Facebook, та підписуйтесь на канал YouTube.

Ще статті автора:
Трагічна доля дружини Тараса Бульби-Боровця і фарс розіграний над нею;
Галичан нагодували гебістською тухятиною;
Встановлено фотообраз начальника штабу УПА Бульби-Боровця Леоніда Щербатюка-Зубатого;


Опубліковано у НеПідшите. Додати до закладок постійне посилання.
Comments:

Напишіть відгук