Шикування УПА “Поліська Січ”. 1941 рік м.Олевськ на Житомирщині.
Наступні запитання про Бульбу-Боровця надійшли від Романа Піняжка: «Я також захоплююсь Боровцем-Бульбою. Три роки тому був на його могилі, тільки галичани, зокрема наші історики львівські, його недолюблюють, кажуть що ніякої «Січі Поліської» не було, ніякого опору німцям вона не чинила, а загони сформовані Бульбою не більше 1500 вояків складали. Чи є якісь документи, які, як кажуть москалі, опровергають ці факти? Пане Іване, яка чисельність була в «Поліської січі», і де знаходяться основні документи по «Січі»?
Основні Документи про «Поліську Січ» зберігаються в Галузевому архіві СБУ, Держархіві Рівненської області (це переважно накази Т.Боровця, протоколи засідання ради старшин, оголошення), цікавий матеріал про «ПС» міститься в газеті «Гайдамака» №1-11, які зберігаються в ДАРО, ЦНБ ім.Вернадського, Бібліотеці імені Стефаника у Львові, Рівненському краєзнавчому музеї.
Згідно з цими документами, а також згідно зі спогадами самого отамана та його побратимів, на кінець серпня 1941 року «Поліська Січ» складалася із Головної команди, куди входили: комендант Олевського гарнізону, виконавець обов’язків начальника штабу, сотник (полковник?) Армії УНР Володимир (Іван?) Комар («Рогатий»), який замінив на цій посаді полковника Петра Дяченка, військовий консультант отамана, полковник(?) Армії УНР Іван Трейко, ад’ютант отамана, хорунжий Круглий («Дорошенко»), адміністратор, бунчужний Микола Таргоній, зв’язкові з Урядом УНР в екзилі полковник Армії УНР Іван Литвиненко та сотник Армії УНР Василь Раєвський. У підпорядкуванні ГК перебували чотири рухомих курені: Клесівський-перший (командир сотник Василь Раєвський), Клесівський-другий (командир поручник Лев Ковальчук), Людвипільський (три сотні піхоти, сотня важких кулеметів та чота кіннотників), на чолі з хорунжим Адамом Воловодиком («Грабом»), Рокитнівський (командир – поручник Омелянів-Терлиця до 31 серпня 1941 року), та Олевський гарнізонний (командир – поручник Петро Дуб-Дубищенко?), а також трисотенний Костопільський курінь (командир – полковник Іван Лиходько), Клесівська та Олевська (начальник – поручник Максим Ломонос) підстаршинські школи, що налічували по сотні курсантів. Також до «Поліської Січі» окремим підрозділом входила українська міліція (поліція), хоча перед німцями це не афішувалося, оскільки діяла вона за окремим дозволом.
За приблизними підрахунками у цей час «Поліська Січ» (чотири рухомих і один гарнізонний курені, дві підстаршинські школи, дві сотні кулеметників, чота кіннотників) без поліційних підрозділів нараховувала понад 2000 вояків. Поліція «Поліської Січі» (Костопільського, Сарненського та Олевського округів, населення яких складало понад 500 000 осіб, і де Бульба мав найбільший вплив), враховуючи німецький дозвіл один поліцай на 100 жителів, могла мати до 5 000 охоронців правопорядку. Сам отаман вважав, що контролював більшу територію. Так, у своїй книзі «Армія без держави» він пише: «У наш рух разом з білорусами було втягнене силою обставин все цивільне населення великої території, що нараховувало понад один мільйон людей з усіма установами». В інформаційному повідомленні «Як повстала і за що бореться УПА?», яке було надруковане у першому числі газети «Земля і влада» у червні 1943 року також зазначалося, що під контролем бульбівських військових формувань перебувала частина Білорусії: «З кінцем вересня 1941 р. людський стан відділів УПА, розташованих у північно-західній Україні та південній Білорусі, доходив до 10.000 душ». Про бої січовиків на території Лельчицького району Білорусії розповідається на сторінках газети «Гайдамака».
Бульба трохи завищує кількість січовиків, однак вона аж ніяк не дорівнювала 1500 осіб, як це подають пробандерівськи налаштовані історики.
Після розпуску «Поліської Січі» у листопаді 1941 року, зрозуміло, кількість вояків бульбівського формування зменшилась. Але вже навесні УПА Бульби-Боровця нараховувала 5 сотень ( не менше 700 осіб). Навесні 1943 року вона вже налічувала не менше 10 сотень, мала старшинську школу, координувала дії з мельниківцями (куренем Хрона до 500 вояків, сотнею Волинця), з Фронтом української революції Тимоша Басюка до 200 осіб, мала зв’язок із Українським визвольним військом (полковник Філоненко).
Тепер щодо антинімецьких акцій бульбівської УПА. Відома Шепетівська операція, що відбулась у ніч з 18 на 19 серпня 1942 року. Гадаю, про неї згадується в аналітичному документі розвідвідділу групи армій «Південь» від 17 липня 1943 року, де сказано,що мали місце випадки, коли банди свідомо щадили життя німців. Так, наприклад, персонал військово-продовольчого складу в Шепетівці перебував під вогнем тільки до тих пір, поки не був підпалений склад. Командир підкреслив, що він веде боротьбу не проти окремих солдатів, а лише хоче паралізувати підвезення та постачання німців». ЦДАВОУ. Фонд КМФ-8.Оп.2.-Спр.494.-Арк.36. Є й інший німецький документ де зазначається про відсутність залізничного руху у напрямку Шепетівка-Чернігів до листопада 1942 року.
Про напад бульбівців на гітлерівську адміністрацію селища Межиріччя йдеться у звіті опергрупи НКВД СССР, складеному після січня 1943 року: «У середин жовтня нам стало точно відомо, що один із загонів «Т.Бульби» здійснив збройний напад на с.Межирічі (райцентр), де ним були вбиті: німецький комендант району, ляндвірт і голова райуправи». Про напад бульбівців на Тучин пише колишній командира групи розвідки радянського спеціального партизанського загону Дмитра Медведєва – Борис Крутиков: «В ніч з 2-го на 3 грудня 1942 року група озброєних людей, які видавали себе за радянських партизанів (для цього на головних уборах були начіплені червоні стрічки або червоні зірки і встановлено пароль «Сталінград – Москва»), зробила наліт на районний центр Ровенської області м.Тучин. Після невеликого бою з німцями та поліцією (як пізніше виявилось, поліція про це була вже повідомлена), група приступила до вивезення майна типографії».
Четвертого грудня 1942 року у повідомленні з окупованих територій сходу №32 подано узагальнену картину боротьби з рухом опору в Україні, де бульбівці відігравали провідну роль: «Наочну картину для дій по боротьбі з бандами дає дотеперішній результат акції із заготівлі зерна в оперативній зоні Рівне. В усіх областях, а також і в тих, що влітку були охоплені бандами, акція була реалізована на 80-100%. Зате райони Пінськ, Костопіль і Сарни значно відстають у заготівлі через сильну діяльність банд: Пінськ – 28%, Костопіль -32-33% і Сарни -25-30%…
У звітний період в оперативній зоні командира поліції безпеки і СД Рівне повідомлялось про майже 100 бандитських нападів, які, в першу чергу, служили для постачання банд продуктами харчування. Чотири державних господарства, численні магістрати, молочарні місцями були зовсім знищені. Більше 100 центнерів зерна, значну кількість худоби було пограбовано».
Згідно з показами на допиті Ісака Мельника, «в м.Степань бульбівці разом із бандерівцями розбили німецькі склади із зерном».Це було навесні 1943 року.
Cекретарка Бульби-Боровця Галина Кухарчук та його охоронець Микола Ширко стверджують про участь бульбівців у боях з німцями за місто Людвипіль 28 березня 1943 року.
Детальніше про все це можна прочитати у підготовленій до друку моїй книзі «Засновник УПА (1941-1943). Сторінки непрочитаного життєпису Тараса Бульби-Боровця». Там подано списки командного складу «Поліської Січі», УПА-УНРА, описано бої з німцями, а також сутички з червоними партизанами.
Нижче можна переглянути один із випусків “Історичної правди” як приклад безпардонного мочилова Бульби-Боровця пробандерівськи налаштованими істориками, на який мені довелось писати репліку “Галичан нагодували гебістською тухлятиною”
http://zik.ua/tv/project/istorychna-pravda/15.10.2013/
Іван Ольховський.
