Хрест на місці хати Гната Гожого, на хуторі Труди, Сарненського району Рівненщини
Наступав 1940 рік. Боровець збирався на У к р а ї н у , тепер вже звільнену Радянською владою від панської Польщі. В Європі пахло війною. Серед українських емігрантів не було сумніву, що на черзі стоїть німецьке визволення України від більшовицько-російського гніту. Мимоволі складалася думка, що визволителі стоять в черзі один за другим і тільки й турбуються про визволення поневолених народів. Але й не погасла надія, що колись вони зіткнуться один з одним, виснажать свої сили і на зміну їм прийде третя сторона. В такому разі для України з’являться шанси на здобуття незалежності. Такої думки дотримувався Боровець.
Готувати своїх людей до належного повороту подій зібралось багато українських політиків, що перебували в еміграції. Не залишав надій на успіх і Боровець. Перед від’їздом на Батьківщину він зустрічався з деякими із них, щоб вирішити організаційні питання та ще раз вивірити погляди на стан подій в Україні….
Появився Боровець на Погулянці в жнива.
Люди молотили снопи пшениці, протруювали та вивітрювали насіння, сушили на сонці. На Кудріному подвір’ї ґерґотали гуси, а в сусідній стодолі торохкотіла віялка. Сонце показувало за обід. Біля ґанку гралися діти. Боровець брязнув клямкою хвіртки, щоб звернути на себе їх увагу, а потім поманив пальцем. Дівчинка, що була на східцях, зиркнула і сховалась у ганку, а хлопчик виявився сміливішим, подивився з-під лоба на гостя і пошкандибав до хвіртки. Боровець усміхнувся і попросив малого, щоб покликав діда. Малий драпонув до сіней і зарепетував на все горло: “Діду, ідіть сюди – вас якийсь дядько кличе!”
Старий Кудря зустрів Боровця насторожено, а коли привітались і той сказав, що він приїхав від їхнього сина, запросив гостя до оселі. Через деякий час Кудріха вже шмигала у печі коцюбою, діставала на припік якісь банячки, що залишилися від обіду, та розпалювала дрова. На подвір’ї голосно закричав у руках молодий гусак, сплеснув крилами і замовк. По всьому було видно, що гостя приймають гідно. Боровець розказав батькам про сина все, що знав. А коли роздягнувся, зняв і простягнув старій синову маринарку від щойно пошитого костюма – та не змогла стримати сліз і голосно схлипнула. Так зникла остання перегородка між ними і гостем. В кишені маринарки мати знайшла свіженьку картку з датою і підписом сина, та ще й портмоне з польськими злотими та декількома марками.
Більше трьох днів Боровець засиджуватись тут не став. А й за цей недовгий час Кудріну хату на Погулянці відвідало багато знайомих молодого Кудрі. Серед них – Юхим Кирилович і той, що жив у Пастівнику. На четвертий день, якраз у суботу під вечір, на Погулянку приїхав Гожий Михайло, Вітряка Івана, що на Трудах, син. Коли стало сутеніти, Боровець сів у васюжок і поїхав на Труди.
Вибір, що припав на Гожих, був не випадковий. Господарство Вітряків знаходилось за великим Кулешиним горбом між хутором Кир’яхів і Бутейським лісом. Землі на південний захід добре прогрівались літом і зи-мою, що немаловажно для садків і пасіки. Звідси через неглибоку річку Мельницю до лісу рукою подати, всього якихось триста метрів. Ліс захищав оселі від західних вологих, а зимою холодних вітрів. На південь, не далі як за четверть версти, розмістилось господарство Псалтири Савки, що через потік упиралось у Свистунів ліс. Між лісом і потоком стояла Гецкова клунька. А далі скрізь, куди кинеш оком, одні переліски, що з’єднували Труди із Кам’янкою, Мильницею, Руднею, Погулянкою та іншими селами. Переліски зв’язували Труди із селами, що за Степанем – Яблонкою, Зульнею, Волошою і так аж до Сарн. Всі оселі на Трудах були відокремлені одна від одної, не те що у інших селах – сядеш за хатою чи клунею і вже сусіду заважаєш. А якщо і не заважаєш, то все одно на очах у всіх. Та й люди тут серйозні, не скажуть лишнього, а якщо й скажуть, то знають кому.
При необхідності Боровець повинен був максимально використовувати умови для безпеки. Але й те ще не все. Знайомство із географією Степанщини по карті, розповіді степанців у Німеччині давали йому лише загальну картину. Тут же потрібно було знайти кожен лісок, річечку, канавку, ненаїжджену лісову чи лугову доріжку і не тільки хутора, а й сусідніх по-селень, що розтягувались навколо району, об’єднати їх з тим, що він вив¬чив по карті. Тільки тоді прийшла людина може відчувати себе і те діло, за яким приїхала, у безпеці.
По всіх цих показниках вибране Боровцем місце для своєї діяльності було ідеальним у всіх відношеннях.
Їхати з Погулянки на Труди недовго. Отож уже через годину Боровець сидів за столом у Павла Вітряка і знайомився з трудянським цвітом української нації. Присутні були тільки ті, яких гість знав через своїх посередників у Німеччині. Павло – господар хати, Іван, Ігнат, Гриць – всі брати. Не запросили поки одного Федора. Розмова була хоч і не зовсім відкритою, але довгою, бо Гожим було цікаво і Боровцю було про що розказати. Хоч границі у Європу раніше були відкриті, але із українських хліборобів мало хто тим користувався. Знали, що заробітки там невеликі, а лишніх грошей для поїздки ні в кого не було. Боровець же знав Європу і вмів ті знання подати. Так у загальних рисах і порозумілись. Розійшлися пізнім вечором як давно знайомі, а наступного дня, у неділю, навколо Боровця зібралась трудянська молодь: Михайло Іванів, Яків Ігнатів, Іван Охрімів та Давид Міна – всі колишні гімназисти. Обережно прощупавши кожного із юнаків, Боровець зумів зацікавити хлопців і залучити до своєї діяльності. Через цих юнаків незабаром налагодились зв’язки із національно свідомою молоддю Степаня, Малого Вербчого, Кричильська, Золотолина. Обережно, день за днем, створювався осередок, що ставив за мету визволення України від чужоземних загарбників. Вивчались основні вимоги до членів спілки,
напрямки діяльності. Властива Тарасові впевненість в правоті свого діла передавалась усім.
Керівництво організацією Боровець здійснював переважно через посередників. Безпосередньо ж виходив на виконавців тільки у екстремальних випадках. Щоб не притягувати зайвої уваги хуторян і не завдавати проблем хазяїнам, у котрих випало зупинитись, кожного дня він брав кого-небудь із Вітрякових хлопців, запасався їжею, закидав на плечі сокиру, косу чи просто залізняк і вивчав місцевість. Бувало, що заходили за Бутейки, Вірку, Борки, Рудню, аж до околиць Мидська. Частіше інших його супро-воджували Іванів Михайло та Ігнатів Яків або ж Давид Міна. Таке мандру-вання дозволяло не тільки досконало вивчати край, але й забезпечувало йому фізичну форму, давало змогу обдумувати все, зважувати. А аналізувати було що. Обставини у Західній Україні з приходом совєтів були куди складнішими, ніж це бачилось їм там у еміграції. Дії і поведінка влади були багато радикальнішими, суспільство розколене і обкладене спецслужбами. Доводилося все частіше міняти місцеперебування, а то й днями проводити час у Гецковій клуньці та в Савчиному оброці, щоб не розширювати коло знайомих йому людей.
Вже через тиждень-другий Боровець орієнтувався на місцевості краще, аніж пересічний степанець. Він охоче допомагав Вітрякам косити, заготовляти дрова чи сіно, професійно знав і виконував будь-яку сільськогосподарську роботу, насолоджувався нею.
Коли мережа підпілля була в основному сформована, Боровець вирішив навідатись додому. Дорога неблизька і не досить безпечна. Більше сотні кілометрів потрібно було попетляти поміж селами, хуторами та перелісками Степанського й Костопільського районів. Потрібна була смілива, винахідлива і довірлива людина, яка б взялася вести Тараса Боровця в таку даль.
Свій вибір він зупинив на Псалтирі Савці. Савка належав до тих людей, для яких кожна більш-менш серйозна інформація рухається у одному напрямі – до них самих. А якщо й доводилось її коли-небудь випускати, то довірявся тільки тим, від кого її отримав. Боровцю імпонувало те, що за грубуватою мужицькою зовнішністю Савки таїлась серйозна і глибоко мисляча людина…
Уривок із роману-спогаду Степана Кир’яха «Стежками лихоліття».-Рівне: Азалія,2007.-256с. (За словами Миколи Волошина, який опублікував цей уривок на фейсбуці, автор роману-спогаду родом із с.Труди, нині проживає в Росії м.Тула)
На знімку Миколи Волошина пам’ятний хрест на місці хати Гната Гожого у селі Труди.
