Про «авантюризм» Тараса Бульби-Боровця та його «бажання бути головним»

Через хлопців-студентів, що глибоко цікавляться історією, дізнався, що «Вконтакте» (ВК) йде активне обговорення моїх статтей про Бульбу-Боровця. Отож довелося переглянути, що тут і до чого.
Коментар одного з молодих завсідників ВК Ігоря Бігуна мене вразив. Я гадав, що упереджене ставлення до Тараса Бульби-Боровця, спотворення фактів і самого його образу це все лишилося в совєтському минулому. Я сподівався, що нинішня юнь позбавлена комуністичних шорів, здатна докопуватися до істини без сторонньої допомоги. Але, очевидно, це не так. Отож доведеться на фактах доводити абсурдність деяких міфів про отамана, які наполегливо поширюють його опоненти. Один із них, як пише пан Ігор, це «готовність Бульби-Боровця на будь-яку авантюру, аби мати можливість бути головним». Для аргументації він наводить загальновідомі факти про похід Боровця до німців, створення «Поліської Січі», яка наприкінці 1941 року «саморозпустилася», присвоєння собі рангу генерал-хорунжого, знову створення у 1942 році УПА-Поліська Січ «чисельністю біля 500чол.», яка «про людське око стріляла в німців, але боротьби серйозної не вела». Далі він
до хиб отамана зараховує «перемир”я з радянськими партизанами», «паралельні переговори з німцями про співпрацю (тобто припинення боротьби)». Бандерівці, на думку пана Ігоря, цілком заслужено «бортонули цього отаманчика», за те, що домовлявся з ними «про об”єднанння, але одночасно паралельно вів переговори з німцями (начальником СД в Рівному Пюцом) про співпрацю». Словом, «серйозної боротьби проти німців УПА-ПС (УНРА) не вела». Відтак «бандерівці роззброїли УНРА».
Далі пан Ігор нашвидкуруч перелистує решту життєвого шляху отамана. Зупиняється на черговому його «поході до німців у листопаді 1943 р.», що завершився посадкою в концтабір. «По виході з концтабору восени 1944 р., на думку пана Ігора, Боровець раптом простив усе німцям і став командиром уже регулярної частини Вермахту(!?) – парашутної бригади “група Б”. Після завершення війни Тарас Боровець вступив до Української революційно-демократичної партії Івана Багряного і паралельно викладав у американській розвідувальній школі в Міттенвальді. Бульба спробував вербувати агентів для цієї школи серед членів партії(!?), за що з ганьбою його вигнали(!?) з УРДП… В еміграції в США він співробітничав з колишніми власівцями(!?)…»
«Отакий життєвий шлях отамана. Видно, що ця людина не мала стійких переконань і принципів і металася від одної сторони до протилежної в надії вижебрати бодай якусь командну посаду, не провадячи жодної продуктивної діяльності. При цьому він себе завжди вихваляв на всі лади, а опонентів поливав грязюкою».
Ух, як сильно рубонув! Але мимо цілі.
По-перше, хто сказав, що авантюризм завжди негативний? На мій погляд, він буває і позитивним. Поки що ніхто не звинуватив Бульбу-Боровця у тому, що хтось постраждав від його авантюрних походів у підрадянську Україну через польсько-радянський кордон у 1932-1933 роках та передачі до Ліги націй зразків голодоморного хліба. Ніхто не закинув йому докору, що ці авантюри були спрямовані і на те, щоб «бути головним». У чому? У викритті голодомору в Україні? Та не було з ким змагатися у виборюванні цієї першості!
Так, Бульба-Боровець вчинив страшну авантюру 1 серпня 1940 року, коли відмовився піти на відверту співпрацю з німецькою розвідкою, а відчайдушно кинувся дощової ночі з Тіною Кульчинською перебиратися біля Володави через Західний Буг на радянський бік.
Так, справжньою авантюрою було із серпня 1940 року по червень 1941 року під ковпаком НКВД створювати на Волині повстанські осередки, коли розважливі націоналістичні вожді воліли керувати своїми організаціями із-за кордону. Тут-таки він справді був якщо не головним, то одним із головних і, здається, цілком заслужено. Чи ні?
Тепер про похід до німців і створення «Поліської Січі» улітку 1941 року. Чи тільки для присвоєння собі рангу генерал-хорунжого усе це робилося?
Хвала Богу, тут пан Ігор не звинувачує отамана у поході до німців за дозволом на створення «Поліської Січі». Але є дослідники, які вважають цей його крок хибним, мовляв, треба було опиратися лише на сили власного народу (забуваючи нагадати, що власний народ не мав ані армії, ані держави, та був поділений між різними окупантами).
Так ось, цей похід до німців дав можливість Бульбі Боровцю створити спеціальний підрозділ «Поліську Січ» у кількості 1000 осіб, згідно з німецьким дозволом. Насправді, ПС нараховувала понад 2000 вояків:Людвипільський, Рокитнівський, два Клесівських та Олевський гарнізонний курені, дві – Клесівська та Олевська – підстаршинські школи, дві сотні кулеметників. Окрім того, «Поліська Січ» включала в себе поліцію (міліцію) у Костопільському, Сарненському та Олевському округах (це приблизно 5 000 охоронців правопорядку, виходячи з розрахунків: населення округів складало близько 500 000 осіб, а німці дозволяли мати одного поліцая на 100 жителів). Ці дані взяті переважно із газети «Гайдамака» №2, 5, 6, 7 за 1941 рік, німецьких архівних документів, спогадів дочки Івана Лиходька, Романа Петренка, а також самого отамана.
Оскільки німецько-радянська війна принесла в Україну безлад. Радянська влада чкурнула на схід, залишивши енкаведистські групи, комуністичних підпільників, які виконували наказ Сталіна від 3 липня 1941 року: знищувати хліб, паливо, дороги, мости, зв’язок, – нічого не лишати ворогові. А тих, хто залишився на окупованій території, трактувати зрадниками або пособниками гітлерівців. Бульба-Боровець на перших порах зі своєю міліцією оберігав населення Полісся та його майно у час безвладдя від наскоків більшовицьких і кримінальних банд. Коли у серпні 1941 року він добився дозволу від командування 213-ї німецької дивізії на створення спеціального підрозділу «Поліська Січ», який, на відміну від міліції, не був прив’язаний до певного району дислокації, мав важку зброю(автомати, кулемети, гранатомети, гармати), то зміг від серпня до листопада 1941 року разом із Білоруською самообороною очищувати Полісся від червоних банд, деморалізованих залишків відступаючих підрозділів радянської армії, витісняти їх аж у Брянські ліси. У низці районів отаман проголошував створення української влади та призначав її представників. (Читай рапорт у книзі Романа Перенка «Слідами армії без держави» про проголошення Акту самостійності України в Рокитному. У газеті «Гайдамака» №2 розписано проголошення української влади в Олевську»).
Слід сказати, що низка дослідників ототожнюють «Поліську Січ» Бульби-Боровця з німецькою поліцією, яка була утворена окупаційною владою у листопаді 1941 року, якою командували німецькі старшини, яка мала німецьку уніформу і перебувала на німецькому забезпеченні. У Бульби цього не було.У листопаді 1941 року отаман відмовився підпорядкувати «Поліську Січ» німецькій адміністрації, нібито ліквідував її, а насправді кращих з вояків перевів у підпілля.
Тепер щодо присвоєння собі звання генерал-хорунжий. Так, це справді виглядає нескромно з боку отамана, який не мав військової освіти, незважаючи навіть на те, що таке рішення прийняла рада старшин «Поліської Січі». Однак роботу Бульба-Боровець виконав за чотири з половиною місяці війни, хотіли би ми цього чи ні, справді генеральську: створено п’ять куренів, дві підстаршинські школи, дві сотні кулеметників. Тобто, два полки, не рахуючи місцевої міліції.
Твердження Ігоря Бігуна про створення у 1942 році УПА-Поліська Січ «чисельністю біля 500чол.», яка «про людське око стріляла в німців, але боротьби серйозної не вела» – зразок упередженого ставлення до діяльності Тараса Бульби-Боровця та небажання користуватися архівними джерелами.
Справді Бульба-Боровець створив на початку 1942 року УПА без дописки «Поліська Січ» (ця частина назви була ліквідована рішення штабу у середині грудня 1941 року), оскільки діяльність повстанців виходила за межі Полісся. Справді УПА Бульби тоді нараховувала п’ять сотень, але не «біля 500 осіб». За даними відомого дослідника УПА Юрія Киричука, сотні УПА складались із трьох стрілецьких і одного кулеметного відділення. За нормативами, бойова сотня повинна була нараховувати 136 чоловік. Реально ж сотні УПА мали 130-200 бійців. Юрій Киричук. Тарас Бульба-Боровець: його друзі і вороги. – Львів.-1997. –С.56. Окрім того, довідка, складена командирами радянських партизанських загонів для начальника УШПР, комісара держбезпеки Т.Строкача від 21 січня 1944 року вказує: «Після розгрому «Олевської січі» Тарас Боровець із загоном 300 осіб пішов у ліси і дислокувався у районі сіл Карпилівка і Борове (15-20 км. південніше від Рокитного). Перебуваючи у вказаному районі, Боровець поширив свій вплив на навколишні населені пункти Людвипільського Костопольського та Степанського районів і в 1942 р. його загони зросли до 700 осіб». ЦДАГОУ.- Ф. 1.- Oп. 23. – Спр. 930. – Арк. 42.
Як бачимо, за цими даними, у Бульби у 1942 році було щонайменше 700 вояків, але аж ніяк не 500, про що веде мову Ігор Бігун.
А тепер про стрільбу в німців «про людське око», але «без серйозної боротьби». На жаль, Ігор Бігун не пояснює, що він має на увазі під «серйозною боротьбою» з німцями у 1942 році, і чи хтось узагалі з українського руху опору вів у цей час «серйозну боротьбу» з ними.
Наприклад, німці вважали, що «банди» у 1942 році їм завдали серйозної шкоди. Четвертого грудня 1942 року у повідомленні з окупованих територій сходу №32 вони писали: «Наочну картину для дій по боротьбі з бандами дає дотеперішній результат акції із заготівлі зерна в оперативній зоні Рівне. (Гадаю, Ігор Бігун не сумнівається в тому, що основною «бандою», з якою німці воювали на Рівненщині у 1942 році, була УПА Бульби-Боровця). В усіх областях (в німецькому розумінні областями були Сарненщина, Костопільщина, Пінщина –І.О.), а також і в тих, що влітку були охоплені бандами, акція була реалізована на 80-100%. Зате райони Пінськ, Костопіль і Сарни значно відстають у заготівлі через сильну діяльність банд: Пінськ – 28%, Костопіль -32-33% і Сарни -25-30%…
У звітний період в оперативній зоні командира поліції безпеки і СД Рівне повідомлялось про майже 100 бандитських нападів, які, в першу чергу, служили для постачання банд продуктами харчування. Чотири державних господарства, численні магістрати, молочарні місцями були зовсім знищені. Більше 100 центнерів зерна, значну кількість худоби було пограбовано».
Слід сказати, що Ігор Бігун, як і деякі дослідники, негативно ставиться до перемир’я Бульби-Боровця з червоними партизанами-медведєвцями. Так, Бульбу-Боровця можна скільки завгодно критикувати за те, що не знищив понад 200 вояків, половина з яких були спецназівцями, із загону НКВД Медведєва своїми 700 повстанцями. Так само можна критикувати і весь український визвольний рух, який не знищив жодне з червоних партизанських з’єднань у 1943 році.
Водночас критики перемир’я чомусь упень не бачать, що під час цього перемир’я (з 16 вересня 1942 року до 19 лютого 1943 року) сформувались бандерівські та мельниківські військові відділи, зросла більш як удвічі УПА Бульби-Боровця, що на переговорах з червоними отаман врятував двох українських священиків од вірної смерті: Миколу Травку та Сергія Попругу.
У «паралельних переговорах отамана з німцями про співпрацю» Ігор Бігун не бачить нічого іншого, окрім «припинення боротьби» з ними. Хоча низка німецьких повідомлень зазначають: «Він висував вимоги самостійності України… Він особисто виступав на захист Бандери в розмові і захищав проголошення самостійності України групою Бандери». (Повідомлення з окупованих територій Сходу №55 від 21.05.1943р.). 19 червня 1943 року німецька розвідка повідомляла про те, що національна група «Тарас Бульба» також відійшла від пасивності (бо яка воєнна активність може бути під час переговорів І.О.) і розпочала напади на німців».
Як бачимо, мова на переговорах з німцями ішла не про припинення з ними боротьби, а за визнання Української держави. Після відмови її визнати Бульба-Боровець продовжив збройні напади на німців. Згідно з показами на допиті Ісака Мельника, «в м.Степань бульбівці разом із бандерівцями розбили німецькі склади із зерном».Це було навесні 1943 року.
Cекретарка Бульби-Боровця Галина Кухарчук та його охоронець Микола Ширко твердять про участь бульбівців у боях проти німців за місто Людвипіль 28 березня 1943 року. Офіцер німецької розвідки Ганс Кох у своїх спогадах розповідає про знищення бульбівцями влітку 1943 року 177 курсантів та кількох німецьких офіцерів після провалу переговорів про обмін їх на ув’язнених націоналістів.
Слід сказати, що під час переговорів з бандерівцями про політичне об’єднання з ними в Революційній раді та створення під її егідою єдиного штабу УПА з 21 лютого по 20 травня 1943 року Бульба-Боровець одночасно паралельно не вів переговори з німцями про співпрацю, у тому числі і з начальником СД в Рівному Пюцом. Жоден з представників ОУН-Бандери на переговорах не закинув Бульбі докору про його паралельні розмови з німцями.
Останній раз із Пютцом Бульба зустрічався 23 листопада 1942 року і після цього взагалі не бажав вступати в переговори з гестапівцями, про що свідчать повідомлення німецької розвідки за червень 1943 року. На пропозицію Пютца від 24 квітня 1943 року зустрітися Бульба-Боровець наклав резолюцію «Хам!». А в листі від 12 травня 1943 року до Пютца отаман зазначав, що розсварити його з бандерівцями, нацькувати волинян на галичан – зайве. На цьому паперову війну закінчено.
Як бачимо «бортонути отаманчика» за його паралельні переговори з німцями бандерівці не мали підстав. А «бортонули» бандерівці Бульбу-Боровця за його незгоду відкинути демократію, спільні політичні чи революційні ради та тупо підпорядкуватись їхньому проводу й ідеології. Ось і все. Навіщо придумувати казна-що. Оскільки на травень 1943 року бандерівські відділи переважали у силі бульбівські, тому останніх як незгодних підпорядковували силою зброї, що привело до низки фактів братовбивства.
Як відомо, у листопаді 1943 року ситуація на фронті докорінно змінилась. Половина України вже була під радянською окупацією. Німці відступали з України. Відтак зрозумілим був лист-меморандум Бульби-Боровця до німецького уряду і його похід на переговори з метою пришвидшеного вирішення питання про визнання Української держави створення уряду з провідних політичних діячів, аби чинити опір більшовицькій окупації. На превеликий жаль, і на цей раз німці не пішли на зустріч отаманові, а навпаки заперли його в концтабір, де перебував Бандера та інші українські політичні діячі.
Не знаю, звідки Ігор Бігун узяв, що після виходу з концтабору Бульба-Боровець «простив усе німцям і став командиром уже регулярної частини Вермахту(!?) – парашутної бригади “група Б”.
По-перше, парашутна бригада «група Б» – це якраз не регулярна частина, а іррегулярна – призначена для боротьби у тилу ворога, а не на фронті.
По-друге, парашутна бригада «група Б» ніколи не належала до Вермахту, а до Української національної армії під командуванням генерала Армії УНР Павла Шандрука, якого на цю посаду призначив Президент Андрій Лівицький.
Парашутна бригада «група Б» використовувала німецьку базу підготовки на договірних засадах.
Справді, після війни 1949 року Бульба-Боровець вступив до УРДП, яку очолював Іван Багряний, оскільки вона була спадкоємницею Української націонал-демократичної партії, створеної Іваном Мітрингою, яку отаман сам усіляко підтримував у 1943 році.
Справді, Бульба-Боровець паралельно викладав у «спеціальній українській школі» у Мітенвальді, яка перебувала у підпорядкуванні американської розвідшколи. Організував цю школу генерал Армії УНР Микола Капустянський. Начальником школи був ще один генерал Армії УНР Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО.
Слухачами школи були особи, які закінчили курси пластунів-саперів української молодіжної організації “Пласт” (бойскаути), яка існувала за кордоном, і складалася переважно з вихідців західних областей України.
За словами Ігоря Бігуна Бульба спробував вербувати агентів для цієї школи серед членів партії(!?), за що з ганьбою його вигнали(!?) з УРДП. Слід сказати, що таку думку Іван Багряний висловив у приватному листі від 8 травня 1954 року, коли вже минуло два роки після публічної заяви Бульби-Боровця про вихід із УРДП у журналі «Меч і Воля» №5 за 1952 рік, де отаман публічно пояснював причину свого розриву з УРДП: «До Національної Ґвардії керівництво УРДП поставилося в високій мірі нечесно. Головній Команді УНҐ лідери УРДП поставили безсоромну вимогу підпорядкувати цю військово-революційну організацію не Урядові УНР, а наказам виключно УРДП. Пояснюється ця вимога тим, що УРДП являється «головною силою», і тому вона мусить мати свою сьогодні військову організацію, а завтра цілу армію, як всеобіймаючий революційно-демократичний рух». Серед інших причин розходжень Бульба-Боровець називає саботаж видавництвом і друкарнею УРДП всіх військових видань, що змусило УНГ організовувати власне видавництво, тенденцію «вождєславія» та втручання Української революційно-демократичної партії у внутрішні справи Української національної гвардії, що полягало у спробах змінювати керівників крайових команд».
Наведених Бульбою-Боровцем фактів Іван Багряний публічно не спростував. Отже ніякого ганебного вигнання отамана з УРДП не було. Була публічна заява, і був публічний вихід з партії. Автор «Тигроловів» і «Саду Гетсиманського» аж через два роки після Бульбиного демаршу, коли на нього натисли побратими, щоб запрошував назад у партію тих, хто з якихось причин її полишив, узявся розповідати про нібито страшні злочини Бульби, за які він ніколи не перепрошуватиме Бульбу-Боровця. Отже, не все було так однозначно в стосунках отамана і письменника, як це силкується подати Ігор Бігун.
Дивно чути від Ігоря Бігуна і думку про те, що «в еміграції в США він співробітничав з колишніми власівцями(!?)…» А з ким конкретно? Адже відомий різкий осуд Бульбою-Боровцем Власова і власівщини у його статті «Наше ставлення до Росії комунізму і генерала Власова» від 12 листопада 1944 року. Гадаю, на кардинальну зміну поглядів могла би відреагувати Спілка Визволення України, де він обіймав посаду секретаря. На жаль, реакція її мені невідома. Може, й співробітництва не було? Зрештою, за таку позицію отамана могли би не нагородити у 1975 році Воєнним Хрестом Президента УНР. Чи то, може, в цих поважних українських організаціях були одні непорядні люди? Сумніваюсь.
Як бачимо, Бульба-Боровець усе своє життя дотримувався демократичних поглядів, був прихильником уряду УНР на вигнанні, не вижебрував собі посад, що йому намагається приписати Ігор Бігун, а навпаки пропонував до складу Уряду України в листі-меморандумі до німецького уряду від 15 листопада 1943 року С.Бандеру, А.Мельника, А.Лівицького і т.д.
Відтак висновок Ігоря Бігуна про те, що в отамана не було «жодної продуктивної діяльності», що «себе завжди вихваляв на всі лади, а опонентів поливав грязюкою» – це яскраве свідчення безпідставної огульної критики і безвідповідальності за свої слова.
Іван Ольховський.