Міфічною чи реальною була співпраця Бульби-Боровця з Державним центром УНР

До написання цієї статті мене змусив коментар Андрія Усача до моєї іронічної замтки «Характерні ознаки «банди Бульби-Боровця», розміщеній на спільноті Український Визвольний Рух – ОУН та УПА соціальної мережі «Вконтакте» 31 січня нинішнього року. Ось він у повному обсязі: «Міф про те, що УПА “ПС”/УПА/УНРА під командуванням Боровця діяла з рамени ДЦ УНР в екзилі пропагувався вже після війни із чіткою метою – натягнути на уенерівців маску “учасників антинацистського руху Опору”, якими вони насправді не були; проаналізувавши наявні джерела, чітко видно, що контакти Боровця із уенерівцями під час війни були суто спорадичними і відбувалися виключно на особистісному рівні; варто також мати на увазі, що частина осіб, яких сам Боровець у своїх мемуарах величає колишніми старшинами Армії УНР, не мали до неї на ділі жодного відношення /Трейко, Комар та ін./, а ті справжні, що таки співпрацювали із ним, переважно досить швидко покинули його як, до прикладу, Дяченко або Смородський, які більш перспективним для себе вважли колаборацію із нацистами, ще деякі колишні старшини Армії УНР, до яких Боровець звертався із пропозицією приєднатися до нього, просто відмовляли, дехто навіть неодноразово /Павловський, Литвиненко, Байда/…
все це при тому, що ДЦ УНР в екзилі на початок війни мав у своєму розпорядженні бл. 4 тис. колишніх старшин Армії УНР, але не вважав за потрібне надіслати бодай-когось із них у розпорядження Боровця; натомість активно засилав своїх представників у сформовані на окупованих нацистами територіях структури допоміжної поліції та адміністрації; на Волині у 1941 р. створювались комбатантаські об’єднання колишніх військовослужбовців Армії УНР, напр., у Луцьку та Рівному, але немає жодної інформації про їх співпрацю із Боровцем; уенерівці у Рівному в той час, коли вже існувала УПА “ПС” ознайомлювали нацистську адміністрацію зі своїми планами організації українських військових формувань, до яких готові були долучитися, але не йшли під оруду Боровця… чому ж? очевидно, що він насправді не діяв із рамени ДЦ УНР в екзилі…відомо, що офіційним представником ДЦ УНР в екзилі у Рівному, а згодом в Києві був колишній міністр Директорії УНР Багринівський, в приватному листуванні уенерівців за 1941 р. згадується, що він досить точно інформував своїх зверхників про ситуацію на окупованих нацистами територіях, а ле в жодному подібному листі чи будь-якому іншому документі не згадується про подібну інформацію, яка б була отримана від Боровця, він взагалі не згадується уенерівцями під час війни… такі справи…»
Пане Андрію, ви, очевидно, прекрасно знаєте, що питання співпраці Бульби-Боровця з Держаним центром УНР мусолиться серед патріотично налаштованої української громадськості не перший день. Одні дослідники, в тому числі і ви, вважають цю співпрацю «міфічною», інші, яких, наприклад, представляє кандидат історичних наук Сергій Стельникович, доводять, що вона була цілком реальною. До речі, навіть ви самі, зазначаючи, «що контакти Боровця із уенерівцями під час війни були суто спорадичними і відбувалися виключно на особистісному рівні», цим самим заперечуєте цілковиту їхню «міфічність».
Крім того, ви займаєте позицію тих пробандерівськи налаштованих дослідників, які вважають, що співпраця отамана з ДЦ УНР «пропагувалася вже після війни із чіткою метою – натягнути на уенерівців маску “учасників антинацистського руху Опору”, якими вони насправді не були». Далі ви як останній залізний аргумент заперечення співпраці Бульби-Боровця з Державним центром УНР називаєте прізвища окремих старшин бульбівських формувань, які нібито не мають ніякого стосунку до Армії УНР, а також старшин Армії УНР, які відмовили поліському отаманові у співпраці, пішли на службу в німецьку допоміжну поліцію та адміністрацію. Ось, мовляв, якою була справжня політика еміграційного уряду УНР.
На мою думку, це надто спрощений погляд на складні воєнні обставини і політику ДЦ УНР.
Відтак доведеться навести аргументи, які не вписуються у вашу схему. Як вам, очевидно, відомо, напередодні і на початку Другої світової війни Державний центр УНР займав антинімецьку позицію. Це було закономірно, оскільки він перебував на території ворога Німеччини – Польщі і фінансувався її урядом. З вибухом війни Президент ДЦ УНР А.Лівицький, який потрапив під німецьку окупацію і не міг повноцінно виконувати своїх обов’язків, передав свої повноваження Прем’єр-міністру В’ячеславу Прокоповичу, що на той час перебував у Франції – країні, яка 3 вересня 1939 року оголосила війну Німеччині через напад на її союзницю Польщу, – а відтак зайняв політичну лінію альянтів – ворогів Німеччини.
Після окупації німцями Франції у червні 1940 року, як відомо, до німецького полону потрапляє прем’єр-міністр уряду (сформованого Прокоповичем) О.Шульгін. Сам Прокопович, не у змозі виконувати обов’язки Президента УНР, повертає повноваження А.Лівицькому до Варшави, оскільки сам перебуває у аналогічному з ним становищі. Завдяки роману Ю.Сємьонова «Третя карта» стала відомою відмова Прокоповича співпрацювати з німцями: «Маріонеткою бути не умію, я Прокопович, а не Лаваль». Тобто, до вибуху німецько-радянської війни у 1941 році офіційна позиція ДЦ УНР, гадаю, цілком зрозуміла.
Незадекларувавши вірності німецькій політиці, а відтак перебуваючи під наглядом окупантів, Андрій Лівицький, зрозуміло, не міг офіційно видавати розпорядження, доручення своїм представникам, відкрито проводити власну політику. Урядову діяльність доводилося вести підпільно, розпорядження видавати усно, на довіру. Контактувати -індивідуально. Відтак, усе це дає підстави говорити про відсутність системної політичної і організаційної роботи у ДЦ УНР під час німецько-радянської війни. Однак навіть така діяльність не дає підстав стверджувати, що її не було зовсім.
Уряду УНР вдалося вийти на контакти з керівником головного управління політики в імперському міністерстві окупованих східних територій, уродженцем Одещини Георгом Ляйббрандтом і знаходити певну прихильність до ДЦ УНР. Уряду вдавалося проводити підпільні наради і доручити Бульбі-Боровцю створювати уенерівські осередки на Поліссі, які би могли захоплювати владу до приходу німецьких військ. Зрозуміло, що уряд офіційно не спрямовував на окуповану територію наявні старшинські кадри, оскільки не міг гарантувати їм ні забезпечення, ні політичного захисту. Відтак старшини Армії УНР у червні 1941 році створюють у Кракові Українську Генеральну Раду Комбатантів, яка би організовано взяла участь у «хрестоносному поході проти большевизму та творенні українських збройних формацій», і подають німецькому командуванню через В.Кубійовича заяву зі своїми намірами. До речі, участь у створенні УГРК брав начальник оперативного відділу Армії УНР в екзині полковник Аркадій Валійський, який тісно співпрацював з Президентом УНР Андрієм Лівицьким. Оскільки честолюбні задуми українських комбатантів розбилися об жорстокі реалії, які диктував Гітлер, вони починають діяти з власної ініціативи, а не на виконання будь-чиїх розпоряджень. Тому твердження, «що ДЦ УНР в екзилі на початок війни мав у своєму розпорядженні бл. 4 тис. колишніх старшин Армії УНР, але не вважав за потрібне надіслати бодай-когось із них у розпорядження Боровця; натомість активно засилав своїх представників у сформовані на окупованих нацистами територіях структури допоміжної поліції та адміністрації», на мій погляд, не витримує критики. При затвердженні плану Бульби-Боровця 20 червня 1940 троку ДЦ УНР не брав на себе зобов’язання надсилати із-за кордону у радянське підпілля старшин Армії УНР, а під час німецько-радянської війни, очевидно, вважав, що йти в партизани – це добровільна справа кожного комбатанта. Щодо «активного засилання своїх представників у сформовані на окупованих нацистами територіях структури допоміжної поліції та адміністрації», то цим займався не тільки ДЦ УНР, але й ОУН(Б), ОУН(М), зрештою, і сам Бульба-Боровець, оскільки всі хотіли мати інформацію з цих німецьких установ, а також можливу допомогу за певних обставин.
Про те, що «співпраця Бульби-Боровця з Держаним центром УНР» була реальною, а не «міфічною» стверджують на допитах побратими отамана Петро Соловей, Кость Шумлянський, Михайло Гожий. Про зв’язок, Бульби з ДЦ УНР через полковника Валійського повідомляє на допиті і Іван Литвиненко. Зверніть увагу, контакти Боровця з Валійським зафіксовані у 1940 році (до відправленням Боровця в радянське підпілля) , 2 січня 1942 року (таємна нарада у Президента Лівицького, де Боровець виступав зі звітом) і у березні 1945 року, коли Бульба і Валійський разом займалися формуванням Української національної Армії під командою генерала Шандрука). Про що це свідчить? Про певну тяглість зв’язку, а не лише про його «спорадичність».
Гадаю, нікому не треба доводити, що Бульба-Боровець зв’язок з ДЦ УНР у 1941-1943 роках підтримував через представника відділу розвідки Військового міністерства УНР полковника Армії УНР Івана Литвиненка. Ваше твердження, пане Андрію, про відмову Литвиненка співпрацювати з Бульбою-Боровцем після 11 років співпраці виглядає, відверто кажучи, як чорний гумор. Так, Литвиненко як людина хвора ще із зимових походів Армії УНР не міг переносити суворі умови повстанського життя у лісах, болотах, під відкритим небом, тому Бульба-Боровець використовував його як цінного радника-консультанта до серпня-вересня 1943 року – часу роззброєння бандерівцями його відділів -і ніколи не наполягав переходити у ліс до повстанців. Проте бандерівці після роззброєння бульбівців звернулися до полковника Литвиненка з пропозицією, надіюсь, ви розумієте з якою, що він від неї не міг відмовитися. Лише коли остаточно зліг, тоді його звільнили від цієї пропозиції. Тепер дехто ще й хизується, мовляв, от що таке бандерівська УПА, які цінні кадри туди йшли, а до Бульби не хотіли іти! На смітник треба викидати вигадки про відмову Литвиненка «приєднатися» до бульбівських збройних формувань.
Тепер про те, що «досить швидко» покинули «Поліську Січ» полковники Армії УНР Дяченко та Смородський. На мій погляд, цей факт не характеризує ступеня зв’язку бульбівського збройного формування із ДЦ УНР. Якщо ви, пане Андрію, натякаєте на те, що мовляв, старшини Армії УНР були схильні до «колаборантства» (тобто зрадництва свого народу на користь ворога-окупанта), то і в цьому випадку з вами погодитися не можу. Адже ні Дяченко, ні Смородський не прийняли нацистську ідеологію як власну і не служили окупантам на зло своєму народу. Таких фактів у діях ні Дяченка, ні тим більше у Смородського я не знаходив. Ба більше, відомі факти, коли Дяченко, перебуваючи на службі у німецькій розвідці, допомагав УПА, а Смородський після ліквідації «Поліської Січі» брав участь у переговорах Бульби-Боровця з німцями, на яких ставилося питання про припинення репресій проти українських націоналістів, та визнання Української держави.
Чи були старшинами Армії УНР Трейко і Комар?
Наприклад, дослідник життєпису Івана Трейка Юрій Каліберда пише, що під час зимового походу (листопад 1921 р.), за планами Повстансько-партизан¬ського штабу (ППШ) на базі свого загону він (Трейко –І.О.) повинен був розгорнути та очолити окре¬му повстанську дивізію. Цей факт наштовхує на роздуми про те, що очолити повстанську дивізію, навряд чи доручило би керівництво походу людині, що не була старшиною Армії УНР.
Про Комара мені не вдалося віднайти даних, що заперечували би його належність до Армії УНР. На жаль, і ви їх не називаєте. Не розповідаєте ви і про обставини, які змусили Бульбу-Боровця звернутися до старшин Павловського та Байди з пропозицією піти на службу до його формувань та про мотиви їхньої відмови. Сам факт відмови деяких старшин у співпраці з бульбівськими збройними відділами –це палиця з двома кінцями, оскільки може характеризувати як самі відділи, так і тих хто відмовлявся співпрацювати з ними. Тому, на мій погляд, не варто для характеристики певних явищ використовувати неоднозначні натяки.
Наприклад, яскраво характеризує збройні відділи Бульби-Боровця участь у них таких старшин Армії УНР, як Василь Раєвський, Василь Совенко, Олекса Новицький, Петро Кухарчук, які твердо стояли на уенерівських позиціях і вважали священною боротьбу проти і червоних, і коричневих окупантів.
Я не можу стверджувати, що всі уенерівці були “учасниками антинацистського руху Опору”. Серед них, певне, були такі, яких не можна зарахувати до цієї категорії. Але це аж ніяк не стосується збройних формувань Бульби-Боровця. Адже у 1942 році вони здійснили чи не найбільше на Волинському Поліссі антинімецьких виступів. І про них я вкотре нагадую:
1. Шепетівська операція, що відбулась у ніч з 18 на 19 серпня 1942 року під керівництвом отамана оперативної бригади Миколи Довбні, під час якої, за даними бульбівців, було звільнено робітників, що відправлялись на роботу до Німеччини, пограбовано склади боєприпасів та продуктів. Про неї детально розповідає сам отаман зі слів отамана Миколи Довбні та донедавна живого Анатолія Кабайди, який ще 1992 року виступав на конференції в Україні до 50-річчя УПА. Про операцію згадується в аналітичному документі розвідвідділу групи армій «Південь» від 17 липня 1943 року: «Інколи мали місце випадки, коли банди свідомо щадили життя німців. Так, наприклад, персонал військово-продовольчого складу в Шепетівці перебував під вогнем тільки до тих пір, поки не був підпалений склад. Командир підкреслив, що він веде боротьбу не проти окремих солдатів, а лише хоче паралізувати підвезення та постачання німців». Саме такої логіки бою дотримувалися бульбівські відділи. Читай «Армію без держави», де у розділі, «Як трактувати ворогів» записано: «Головними нашими ворогами являються не мобілізовані вояки регулярних армій Німеччини та Росії, а нацистська та комуністична партії і їх злочинна служба безпеки та партійні війська НКВД та есесівці».
Гадаю, «Выписка из оперативной сводки УШПД № 44 о деятельности украинских националистических отрядов, именующих себя «Армия Тараса Бульбы», в Пинских лесах
(по состоянию на 6 декабря 1942 г.)» також опосередковано розповідає про Шепетівську операцію: «По ж.д. Чернигов – Шепетовка (до 15 ноября не работала (очевидно, не працювала через напад бульбівців –І.О.), проходит много эшелонов с населением, хлебом и скотом».
2. Напад на гітлерівську адміністрацію селища Межиріччя. Ось як сказано про нього у звіті опергрупи НКВД СССР, складеному після січня 1943 року: «У середині жовтня нам стало точно відомо, що один із загонів «Т.Бульби» здійснив збройний напад на с.Межирічі (райцентр), де ним були вбиті: німецький комендант району, ляндвірт і голова райуправи».
3. Напад на Тучин. Про нього розповідає колишній командир групи розвідки радянського спеціального партизанського загону Дмитра Медведєва – Борис Крутиков: «В ніч з 2-го на 3 грудня 1942 року група озброєних людей, які видавали себе за радянських партизанів (для цього на головних уборах були начіплені червоні стрічки або червоні зірки і встановлено пароль «Сталінград – Москва»), зробила наліт на районний центр Ровенської області м.Тучин. Після невеликого бою з німцями та поліцією (як пізніше виявилось, поліція про це була вже повідомлена), група приступила до вивезення майна типографії. Шрифти, ротаційні машини та деякий інший інвентар типографії було навантажено на сані. Основні типографські машини залишились невивезеними. Через 1,5-2 години, коли з міста Ровно під’їздили на машинах німці, група залишила м.Тучин і виїхала в напрямку на північ».
4. Напади на німецькі штатсгути (держпідприємства).Четвертого грудня 1942 року у повідомленні з окупованих територій сходу №32 зазначається: «У звітний період в оперативній зоні командира поліції безпеки і СД Рівне повідомлялось про майже 100 бандитських нападів, які, в першу чергу, служили для постачання банд продуктами харчування. Чотири державних господарства, численні магістрати, молочарні місцями були зовсім знищені. Більше 100 центнерів зерна, значну кількість худоби було пограбовано».
Вдсутність згадок про діяльність Бульби-Боровця в приватному листуванні колишнього міністра Директорії УНР Багринівського, та в інформації колишніх військовослужбовців Армії УНР у Луцьку та Рівному, аж ніяк не заперечує ні самої діяльності отамана, ні відсутності його контактів з ДЦ УНР. Ці контакти підтримувалися іншим шляхом, про що було сказано вище. А згадки про діяльність Бульби-Боровця можна знайти у мемуарах мельниківців, бандерівських старшин (зокрема, у Макса Скорупського), керівників Українського Визвольного Війська (полковника Філоненка), які до цих пір ніхто не спростував. Тож інформацію про бульбівський рух, його зв’язок з ДЦ УНР треба шукати там, де вона є, а не там, де її нема, і де вона не обов’язково має бути.
Моє шанування вам, пане Андрію.