Хрест в центрі міста Дубровиця, на місці публічної страти українських повстанців московсько-більшовицькими окупантами, в Чистий четвер перед Великоднем 1944р.
Вони яскраво розкриваються в уривку з книги доктора історичних наук, генерал-лейтенанта Анатолія Русака «Исповедь»,
який надрукувала газета «Дубровицький вісник» 28 жовтня 2011 року під назвою «А мандрагора так і не розквітла…» Слід сказати, що публікація подається, як думка «незаполітизованого» очевидця подій, що відбувалися у райцентрі під час минулої війни, з приводу встановлення у Дубровиці представниками міськвиконкому, партій національно-демократичного спрямування пам’ятника учасникам ОУН і УПА Сергію Камінському, Михайлові Раковичу та Георгію Романушку на місці їхньої страти сталінськими сатрапами 15 квітня 1944 року.
Гадаю, читачам «Дубровицького вісника» не треба пояснювати, наскільки «незаполітизованим» є автор публікації, який у другому абзаці своєї розповіді зазначає, що він – син секретаря підпільного Дубровицького райкому компартії більшовиків України і комісара місцевого партизанського загону імені Т.Шевченка, який як юний червоний партизан разом з батьком боровся проти представників українського національно-визвольного руху, метою якого була побудова самостійної Української держави. Тобто, для нього борці за незалежність України були кровними ворогами. Від них він рятувався під час особливого загострення протистояння аж у Москві. На жаль, такими борці за Україну для колишнього юного партизана, як свідчить публікація, залишилися й донині. Тому одразу треба зауважити, що «Думка з приводу» Анатолія Русака у «Дубровицькому віснику» – це продовження боротьби з ідейно ворожими для нього представниками українського національно-визвольного руху на сучасному етапі за допомогою новітніх методів.
Одним із них є заперечення ідейності боротьби дубровицьких членів ОУН Сергія Камінського, Михайла Раковича та Георгія Романушка.
Ось що з цього приводу пише доктор історичних наук, генерал-лейтенант Анатолій Русак: «Я ретельно вивчив архівні документи, але не знайшов документального підтвердження того, що Камінський, Романушко і Ракович були членами ОУН. Вони опинилися в УПА, але це сталося восени 1943 року. Будь-які твердження, що вони «Учасники національно-визвольних змагань 1941-1955 років» вигадка». Можна би було плескати в долоні такому підходу А.Русака до оцінки документів архівно-кримінальної справи №67429 (фонд 5), бо він би міг у далекому 1944 році врятувати життя молодих дубровицьких патріотів. А нині ця доскіпливість доктора історичних наук виглядає як бравада, що має на меті спаплюжити пам’ять людей, які віддали життя за Україну.
Справді в архівній кримінальній справі №67429 немає письмових заяв ні Сергія Камінського, ні Георгія Романушка, ані Михайла Раковича про вступ до ОУН. Але це аж ніяк не означає, що вони не були оунівцями. Гадаю, жоден з них не був сам собі ворогом, коли на допитах розповідав про своє членство у цій організації, двотижневе вивчення історії України, географії та Декалога націоналіста у школі ОУН, називав імена і прізвища керівників районного рівня. Слід також сказати, що жоден із 32 свідків, що проходили по справі, жоден слідчий і члени воєнно-польового суду 415 Мозирської стрілецької дивізії не висловили навіть сумніву щодо приналежності Сергія Камінського, Георгія Романушка та Михайла Раковича до ОУН, а доктор історичних наук А. Русак впевнений, що це не так.
Ціни би не було його принциповості, якби він так само ставився до архівних документів, де мова йде про приписувані українським патріотам звірячих убивств родин червоних партизанів, поляків та інших громадян. Але тут принциповість доктора історичних наук враз пропадає. Він ховається в кущі і прикривається, як фігою, листом начальника УСБУ у Рівненській області до Дубровицького міськвиконкому, у якому зазначено: «За показами підсудних (у справі їх немає!!!-І.А.), особисто ними були по-звірячому замучені в м. Дубровиці сім’ї партизанів: Обухова – 6 чоловік (осіб- І.А.), Ніковського (Янковського – І.А.) – 6 чоловік, Жуковського – 2 чоловіки, Опреловського (Ожелевського –І.А.) – 2 чоловіки. У партизана Нашори Івана Івановича були знищені діти, жінка й старики (в обвинувачу вальному висновку та вироку суду фігурує лише партизан Нашора Іван Іванович – І.А.).
Восени 1943 року Раковичем М.П., Романушком Г.І., Камінським С.Ф. були спалені будинки й усе майно партизанських сімей – Мартинчик Катерини, Роки Дмитра, Нашори Якова. Для настрахання жителів відкривали з гвинтівок стрільбу по палаючих будинках, не даючи можливості вийти з дому людям. Внаслідок обстрілу Мартинчик Катерина та її 12-річна дочка зазнали сильних опіків.
У вересні 1942 (1943- І.О.) року Камінським С.Ф. та Романушком Г.І. спільно з іншими учасниками банд оунівського підпілля були по-звірячому замучені й позбавлені життя громадяни села Селець Дубровицького району: Воробей Ф.П., Черпак Д.І., Курач Ганна, Ольховик Н.К, Чухрай Олексій, Петрушко Л.І, Герман Петро, Мосійчук Клим та втоплена у річці партизанка Заблоцька.
У серпні 1943 року Ракович М.П взяв безпосередню участь зі своїм загоном у знищенні майна й жителів польської колонії Добринь. Внаслідок дій загону колонія була стерта з лиця землі і позбавлено життя в ній ста чоловік без огляду на вік і стать.
Третього (восьмого –І.А.) січня 1944 року Ракович М.П., Романушко Г.І. та Камінський С.Ф. спільно з іншими учасниками банд оунівського підпілля вчинили збройний опір партизанським загонам, що звільняли м.Дубровицю».
Одразу треба сказати, що і під час слідста, і на судовому засіданні Сергій Камінський, Георгій Романушко та Михайло Ракович заперечували свою участь у зищенні сімей червоних партизанів та їхнього майна, мешканців села Селець та поляків колонії Добринь. Вони на допитах пояснювали, що завданням станичного ОУН, посаду якого обіймав Сергій Камінський, та його заступника (Георгій Романушко) було агітувати молодь до вступу в ОУН під проводом Степана Бандери, роз’яснювати політику своєї організації та УПА, збирати пожертви для повстанців, а питаннями суду та терору над ворогами та їхніми прибічниками займалася служба безпеки ОУН, жандармерія УПА. Однак ані слідство, ані суд на це не звертали уваги, а ніби під копірку множили заяви комсомольців, членів ВКП(б)У, червоних партизанів про те, що вбивства товаришів та членів їхніх сімей не могли обійтися без участі ідеологічних ворогів – українських націоналістів.
Проте слідству не вдалося знайти жодного очевидця, який особисто бачив, як Сергій Камінський, Георгій Романушко та Михайло Ракович по-звірячому розправлялися зі своїми односельцями та мешканцями сусідніх населени пунктів. На уточнюючі запитання слідчих свідки відповідали, що про знищення партизанських родин Камінським, Романушком, та Раковичем знають з чуток, переказів третіх осіб та власних здогадів.
Цікаво, що на засідання воєнно-польового суду 415 Мозирської стрілецької дивізії було запрошено лише четверо із 32 свідків. Перший з них Григорій Конончук змалював картину затримання у його хаті Романушка Георгія. Ольга Кринько переказувала слова своєї сестри про спалення її садиби Михайлом Раковичем. Водночас останній заперечував ці свідчення тим, що під час знищення будинку був відсутній у Дубровиці, оскільки перебував у сотні УПА «Кори», яка розташовувалась у селі Кідри Володимирецького району. Колишній енкаведист Павло Коржик розповідав чутки про те, що Георгій Романушко «брав участь у вбивстві поляків, євреїв і сімей партизан, але сам особисто (Павло Коржик – І.А.) цього не бачив». Нарешті, депутат Селецької сільради Ганна Чулюк на суді змалювала картину виловлювання двадцятьма прибульцями її односельчан, яких запідозрювали у зв’язках із червоними партизанами. Ось найпереконливіші її докази участі Сергія Камінського, Георгія Романушка та Михайла Раковича у знущанні і вбивстві односельчан: «Мене бив Семенюк Іван, а поруч стояв Романушко». На запитання підсудного Камінського, чи бачила його Ганна Чулюк у своєму селі, та відповіла: «Я вас не бачила». На аналогічне запитання Михайла Раковича дала таку відповідь: «Так, ви у кількості 20 осіб були у нашому селі і брали участь у знищенні людей».
Воєнно-польовий суд 415 Мозирської стрілецької дивізії ці докази оцінив як цілком достатні для доведення провини підсудних і виніс вирок, згідно із Указом Президії Верховного Совєта СССР від 19 квітня 1943 року (зауважте, вирок винесено навіть не згідно із совєтським законодавством, а згідно із похапцем склепаним Указом Президії ВС СССР про привселюдне вішання «врагов» на звільнених від німців територіях), привселюдно повісити Сергія Камінського, Георгія Романушка та Михайла Раковича. Вирок було виконано через три дні після його оголошення 15 квітня 1944 року.
Аби довести, що вирок суду був «справедливим» і закономірним, доктор історичних наук, генерал-лейтенант А.Русак вдається до ще одного методу дискредитації борців за незалежність України: зображення їх моральними виродками, мародерами через нібито достовірні дані свого батька комуніста-більшовика, комісара партизанського загону. Так, за свідченням Русака-старшого, дубровичанин художник-самоук Георгій Романушко нібито став на слизький шлях одразу з початком німецької окупації, вступивши у змову із «паталогічно жадібним» комендантом поліції Дубровицького району, місцевим євреєм Кирилом Сиголенком з метою пограбування власника фотоательє Югшбейна. (Згідно з документами справ№№67429, 67436, Сиголенко у Дубровиці у 1941 році не проживав і не працював. Призначений на посаду коменданта поліції Дубровицького району у травні 1942 року, коли Георгій Романушко вже завершував курс навчання з фотосправи у власника фотоательє Югжбейна, який у цей час уже перебував у гетто. Відомості про якісь стосунки Георгія Романушка і коменданта поліції Кирила Сиголенка у названих справах взагалі відсутні, хоча по них проходили як свідки близько сотні дубровичан).
Та це не зупинило А.Русака у передачі фантазій батька. Він яскраво змальовує сцени розмов Сиголенка з Югшбейном (ніби сам був там присутній), під час яких комендант поліції нав’язує власнику фотоательє Георгія Романушка на посаду лаборанта, яку щойно звільнив через мобілізацію в Червону Армію Абрам Гедеон. Водночас Сиголенко нібито дає Романушку завдання дізнатися про схованки Югшбейна, у яких той ховає свої цінності. Ця змова досягає мети улітку 1942 року, коли Сиголенко нібито сам влаштовує єврейський погром, Югшбейна відправляє на страту і разом з Романушком добирається до жаданої схованки золотих прикрас, кишенькових годинників, дорогоцінного каміння. «Патологічно жадібний» комендант, за свідченням комісара партизанського загону імені Т.Шевченка, складає цінності у власний саквояж, а одягом, посудом, меблями по-братськи ділиться з кмітливим лаборантом.
На цьому таку животрепетну розповідь доктор історичних наук А.Русак обриває. А жаль. Адже вона має не менш цікаве продовження. Його я знайшов у кримінальній справі Кирила Сиголенка №67436, яка зберігається у тому ж п’ятому фонді Галузевого архіву СБУ поруч зі справою дубровицьких патріотів №67429. Слід сказати, що продовження не зовсім приємне для комісара партизанського загону імені Т.Шевченка Володимира Русака і його сина Анатолія. Згідно з ним, на початку 1943 року партизанський загін імені Т. Шевченка вчинив напад на Дубровицю, під час якого було захоплено сани коменданта поліції Кирила Сиголенка, а на санях, як стверджував на допиті Микола Гладкий, був напакований золотом (очевидно, Югжбейна) саквояж! Отже, дорогоцінності власника фотоательє, які з такими подробицями описують батько і син Русаки, опинилися у червоних партизан. А може і в самого комісара загону? Тому цікаво було би почути пояснення доктора історичних наук з цього приводу.
До речі, слідству у справі Сиголенка також не сподобалося таке неочікуване продовження історії із золотом, у якій до мародерства виявилися причетні і червоні партизани. Тому воно відкинуло версію про «патологічну жадібність» коменданта Дубровиці Кирила Сиголенка і зняло з нього обвинувачення у пограбуванні своїх однокровних братів.
Варто зазначити, що у названих мною справах і натяку немає на те, що мародерством також займалися Михайло Романушко та Сергій Камінський. Проте, за свідченням батька та сина Русаків, саме їм німці через коменданта поліції Володимира Логвиновича(!?) нібито передали металошукач для обстеження будинку Юнгжбейна, де ті у підшивці стелі виявили коробку з-під цукерок, а в ній 30 золотих царських десяток. Використовуючи металошукач «команда» Сергія Камінського до кінця 1942 року нібито обстежила будинки всіх заможних євреїв і практично в кожному знаходила замасковані схованки із золотими виробами, дорогоцінним камінням та з німецькими марками, доларами, польськими злотими і навіть із радянськими рублями. Правда цього багатства, за версією Русаків, «команді» вистачило лише на «відмінні костюми з білими сорочками».
Гадаю, тут варто навести деякі деталі кримінальних справ №№67429,67436, які суперечать розповіді доктора історичних наук А Русака про причетність українських націоналістів до мародерства. Зокрема, документи справи Кирила Сиголенка №6736, як уже вище зазначалось, свідчать, що той був комендантом районної поліції у Дубровиці із травня 1942 року до січня 1943 року. А Володимир Логвинович у цей час був його заступником. Тобто, батько і син Русаки заплуталися у тому, хто ж керував поліцією у Дубровиці у 1942 році, влаштував у липні цього року «єврейський погром» і «обшуки за допомогою металошукача» будинків заможних євреїв. Сумнівно, щоб «патологічно жадібний» комендант Кирило Сиголенко, який добре володів німецькою мовою, дозволив своєму заступникові куди приємнішу за «єврейський погром» справу – домовлятися з німцями про військовий металошукач та займатися пошуком дорогоцінностей у їхніх будинках та ще й залучаючи до неї сторонніх людей. За які заслуги?
Зрештою, документи названих кримінальних справ розвінчують, зліплені батьком і сином Русаками образи німців-придурків, які мало не на побігеньках були в українських націоналістів. Зокрема, у ній сказано, що поліція Дубровицького району суворо підпорядковувалась начальнику жандармерії Кенігу. Саме Кеніг з підлеглими йому жандармами, а не Сиголенко, керував відправленням євреїв з місцевого гетто на розстріли до міста Сарни. Для цього йому на підмогу із Сарн прибув відділ шуцполіції на чолі з німецьким лейтенантом. Лише частина місцевих поліцаїв-українців була залучена до конвоювання євреїв на залізничну станцію.
Збором золота, срібла, коштовних каменів, кольорового металу у євреїв займався за розпорядженням сарненського гебітскомісара сільськогосподарський коменндант Гезель через єврейський комітет, який діяв у гетто. Дорогоцінності під суворим контролем відправлялися до Німеччини, а одяг та речі домашнього вжитку реалізувалися місцевому населенню. Ось вам і мародерство націоналістів і «відмінні костюмчики із білими сорочками»!
Нарешті, доктор історичних наук А.Руснак, аби виправдати сталінське беззаконне судилище над українськими патріотами, вдається до містики. Розповідає легенду про неіснуючу у наших краях огидно смердючу і отруйну квітку мандрагору, яка нібито виростає на місці падіння на землю сім’я від оргазму, що настає під час смерті невинно повішеного чоловіка. Мовляв, у Дубровиці, на місці страти патріотів така не виросла. Отже, хлопці – злочинці! Браво, докторе історичних наук А.Руснак, проти цієї вашої смердоти, справді, не попреш.
Іван Ольховський, журналіст-дослідник.
ДОВІДКА
Камінський Сергій Федорович
Камінський Сергій народився у 1921 році у містечку Дубровиця. У1936 році закінчив п’ять класів польської школи. Зі встановленням совєтської влади у 1939 році був завербований на роботу на Донбас. Чотитри місяці працював прибиральником породи на шахті №12 імені Дзержинського Ворошиловградської (Луганської) області. Після повернення працював перевізником деревини Дубровицького наркомпромбуду. Від початку німецької окупації Дубровицького району працював сортувальником лісоматеріалів на заводі з будівництва човнів. У вересні 1942 року звільнився з роботи, працював у домашньому господарстві. У червні 1943 року вступив до ОУН, одержав псевдо «Іскра» і в цьому ж місяці був призначений на посаду станичного оунівського запілля міста Дубровиці. Два тижні навчався у школі ОУН у селі Сохи. Проводив збори мешканців міста, роз’яснював політику українських націоналістів, поширював націоналістичну літературу, агітував вступати в ОУН і УПА. Організовував збір одежі, взуття, продуктів для повстанських відділів. Інформував вище керівництво про обставини у місті. З приходом Червоної Армії залишився у підпіллі, переховувався у будинку своєї тещі Мосійчук Поліни, де був затриманий органами НКВД у березні 1944 року. Воєнно-польовим судом 415-ї Мозирської стрілецької дивізії 12 квітня 1944 року засуджений до привселюдної страти через повішення. Вирок виконано 15 квітня 1944 року. Вдовою залишилася дружина із півторарічним сином на руках.
Ракович Михайло Павлович
Ракович Михайло народився у 1923 році у містечку Дубровиця у селянській родині. У 1937 році успішно закінчив сім класів польської школи. Навчатися у гімназії не зміг через високу плату. Працював у чималому батьковому господарстві, допомагав обробляти сім гектарів землі. Водночас посезонно підзаробляв гроші на кустарній бетонній фабриці та на лісорозробках. У березні 1940 року влаштувався помічником бракувальника Дубровицького ліспромгоспу, звідки у грудні був звільнений за скороченням штату. У квітні 1941 року влаштувався вантажником Дубровицького відділу наркомбуду. З вибухом німецько-совєтської війни знову став працювати у батьковому господарстві. У травні 1943 року вступив до Організації українських націоналістів, виконував підпільні доручення під псевдонімом «Трясило». У червні 1943 року направлений у село Кідри Володимирецького району на службу до куреня УПА «Кори», де перебував до грудня 1943 року під псевдонімом «Молочар». Брав участь у підриві німецьких військових ешелонів на відтинку залізниці Сарни-Рафалівка. За хорошу службу у вересні 1943 року призначений на посаду ройового, а в листопаді цього ж року – на посаду командира чоти. У грудні 1943 року одержав завдання виміняти у німців у Дубровиці бензин за продукти. Операція не вдалась. Наступ червоних партизанів на Дубровицю 8 січня 1944 року та вагітна його дівчина змінили плани з повернення до УПА. 20 березня 1944 року затриманий енкаведистами у будинку Конончука Григорія при спробі втечі. Воєнно-польовим судом 415-ї Мозирської стрілецької дивізії 12 квітня 1944 року засуджений до привселюдної страти через повішення. Вирок виконано 15 квітня 1944 року.
Романушко Георгій (Жорж) Іванович
Романушко Георгій народився у 1922 році у містечку Дубровиця у великій родині (9 осіб) місцевого столяра. З 1930-го по 1937-й рік з вимушеними перервами (бідність, відсутність взуття) навчався у польській початковій школі, здобував навички столяра, підзаробляв на проживання родини малюванням і продажем простих картин, до чого мав хист з раннього дитинства. Після приходу Червоної армії у 1939 році пробував продовжити навчання. Але через те, що був переростком, припинив його, пішов працювати заготівельником лісу у місцевий ліспромгосп. Після встановлення німецької влади улітку 1941 року вступив на навчання фотосправі у фотоательє єврея Югшбейна яке завершив у серпні 1942 року, коли німці почали знищувати єврейське населення Дубровиці. З тих пір до листопада 1943 року працював майстром-фотографом, підпільно розмножував агітматеріали ОУН. У листопаді 1943 року призначений на посаду заступника станичного запілля ОУН міста Дубровиці під псевдонімом «Оса». Закінчив двотижневі курси ОУН у селі Сохи, збирав відомості про поточні обставини у місті, продукти та одяг для вояків УПА. Затриманий органами НКГБ 7 березня 1944 року при спробі легалізуватися. Утримувався під вартою у сарненській тюрмі. 18 березня 1944 року під час бомбардування міста втік з тюрми і повернувся до Дубровиці, де був заарештований вдруге під час чергової спроби легалізуватися через військомат. Воєнно-польовим судом 415-ї Мозирської стрілецької дивізії 12 квітня 1944 року засуджений до привселюдної страти через повішення. Вирок виконано 15 квітня 1944 року.
Схожі матеріали:
Де невинна кров пролита – мандрагори цвіт розквітне …
