104-річний Олексій Вітошко – свідок українсько-польського протистояння на Костопільщині (Відео)

OLYMPUS DIGITAL CAMERAНижче подаю уривок із інтерв’ю з ним, аби ті, хто вважає, що пам’яті таких, як він, не можна довіряти, що правду треба шукати в архівах, переконалися у тому, що жоден архів не містить стільки задокументованої інформації про його рідне село Великий Стидин періоду війни, скільки зберігає пам’ять цього чоловіка.

З інтерв’ю Олексія Петровича Вітошка 1912 року народження, жителя села Великий Стидин, записаного 25 серпня 2016 року:

- Чи була польська школа у Великому Стидині?

– Була.

– Хто вчителював у ній?

– Вчив поляк Агасінський, другий – Дармохвал, була третя вчителька, не заню, як її фамілія…

– Чи мали вчителі власні сім’ї?

– Мали сім’ї. Агасінський був із сім’єю. Там у школі і квартиру мав…

– Хто з учителів був українцем, а хто – поляком?

– Усі вчителі були поляки.

– Де вони поділися?

– Як прийшли у 1939 році совєти, то вони повтікали.

– Чи жили у Великому Стидині поляки-господарі?

– На колонії були поляки, у Гутвині. У Великому Стидині були поляки. Один чоловік мав ресторан. Фамілію забувся…

– Хто був війтом у гміні?

– Війтом у гміні був Король із Вульки. Заступником був поляк із Гутвина Конопатський. Як війна почалась, Короля зняли, а Конопатського поляка поставили…

– За Польщі був поліційний постерунок у селі?

– Був постерунок.

-Хто керував ним, і скільки було поліцаїв?

– Комендант і п’ять поліцаїв.

– Чи заєте їхні прізвища?

– Ружанський, Капуста, Матусяк – три, а четвертого забувся. Прізвище коменданта також не знаю.

– Де поліцаї поділися?

– Де совєти дівали? Арештували. Ще селяни їх арештовували. Ще совєти не прийшли у село, то коменданта давай, бо тут забирали чоловіків у Березу Картузьку і там катували, то там катували тих поліціянтів. І прийшли совєти і їх забрали.

– Місцеві активісти помагали заарештовувати поліцаїв?

– Ще при Польщі були тут із Малих Стидинь, казали на нього Конь, то он помагав арештовувати, Андрій звать його. Дядько мій Семен Вітошко помагав, поліцію обеззброював.

– А родини: жінки, діти тих поліцаїв де?

– Позабирали із сем’ями. Приїхала машина, да туда – в машину, покотилися.

– Як почалась війна, хто став керувати у селі у перші дні війни до приходу німецької адміністрації?

– Тутика вроді смєшку робили. Із бєдних вибирали вже голову сєльсовєта, секретаря. Був Радчик Яков і Радчик Лаврєн.

– Ким їх обрали?

– Ну, той Радчик Яков був головою, а Лаврєн – секретар.

– А у  міліцію чи поліцію? Як тоді називали?

– Польську?

– Ні, вже під час війни.

– Брат мій старший Віктор пішов у міліцію…

– У яку?

– У совєтську.

– Ні, я маю на увазі, коли німці прийшли у 1941 році.

– А, то тут така сім’я була, п’ять синів були у поліцаях – Дем’янчуки. Всі: Владімир був шуцман, Петро, Михалко, Захарко і Борис були шуцполіцаями. Ще був Стецюк Шура в поліцаях.

– Де вони служили? Тут у селі?

– Тут у майонтку був пан, покої були, то там 60 чоловік було, січовиками їх називали. То приїхав німець, а вони у саду… Барани, свині  б’ють, обід готовлять. Приїхав німець і по-українські: «Що це?»,- каже. – «То січовики»,-  кажуть. –«Яка січка? Ану додому. Помагай батькові молотить…» Оставив 12 чоловік.

– Ви сказли, що то був панський майонток. А як панів звали?

– Пан був сам у Варшаві. Жонка була хазяйка того майонтка Марія Плуховська. А тут був його адміністратор Мечислав Соболєвский, командував робочими. І ще був один гуменний Желінський, губатий мазур. Хотів, щоб називали його паном.

– З початком війни де та Плуховська, той Соболєвский, Желінський поділися?

– Плуховські у Варшаві були, а сюди приїжджали, як на дачу. Тут їхній став. Із сім’єю, з дітьми приїжджають літом, то тут купаються. А Соболєвский втюк.

– А Желінський?

– А Желінського вроді совєти прийняли. Тут була МТС. То прийняли, щоб заправщиком був. У пана наймитом був, а був вредніший, як той пан. Пан такого не робив. То качки бив на ставу, то займав худобу, коли йде на панське.

– Як ходили люди до лісу? Чи дозволяли їм збирати ягоди?

– Білета бери – тай пожалуста. На гриби візьми і – пожалуста. Як нема білета, то лисник одніме і до пана однесе.

– Чи була у селі «Просвіта», чи яка читальня українська, де людей просвічували?

– На Гутвині була «Просвіта».

– Хто нею керував.

– Лазарчук Прокіп Кіндратович. Уже у років 12 я у нього робив.

– А не ходили до нього читати, дивитися книжки?

– Учили даже там. Один преподавав у суботу. Повечеряли і один час урок преподавав брат Прокопа Іван Лазарчук. Вчив грамоти тих, хто робив там і не вмів розписатися.

– Як почався конфлікт із поляками, чи кого вбили з поляків у Великому Стидині?

– Було тут на хуторі і називалося українське СБ.

– На якому хуторі?

– Поруб. Я також жив там. Там людей давили. Не розстрілювали, а чавили шнурками.

За що їх чавили?

– Воно було пудкушане. Большевики нашугали українцюв, щоб українці поляків унистожали, а поляків – щоб не було українцюв у Польщі. Ото така почалась колотнеча. Всі поляки повибиралися на Гуту, а з Гути уже десь на Польщу утекли.

– Кого ви знаєте з поляків забитих?

– Того Желінського дві дочки забили.

– Де їх забили?

– В СБ на Порубі.

– А де їх зловили?

– Я не знаю, де їх зловили, але я бачив, як їх вели людоїди, а вночі подавили.

– А де похоронили?

– За дорогою в ліси.

– Чи є там могила?

– Могили нема тільки ожинник.

– Чи поляки кого з українців забили тут?

– Да. Поляки пішли до рускої партизанки, до Ковпака, і тут у село зайшли. Ще був той Конь депутатом за совєтів. І вун мав сотню. То тут побрали корови і чоловіків. Морозового сина, отого, казали, Павлового сина забили в ліску. Штири тоді тих хлопці забили. Захожого Степана, Мороза Володю, Петра Мойсейця. Степана Мойсейця – то того шукали. Навіть я помагав. У ліску гіллям був закиданий. То  я ходив шукати і знайшов у ліску. Там стояли ти партизани і поляки, і руски.

– То поляки із червоними партизанами вбили тих чотирьох хлопців?

– Да-да.

– Де їх похоронили?

– Сім’я забрала  і на стидинських могилках похоронила.

– Хто доглядав ці могили?

– Була сестра, то доглядала [могилу ] Захожого. Був Мороза син менший, то доглядав…

– Ви розповідали про Лазарчуків.

– П’ять братів, усі вмєстє жили.

– Там же теж була історія, що їх поляки заарештували, вивезли до Степаня і десь там постріляли. Чи чули ви про таке?

– Нє, то партизанка їх. Лазарчука Степана, взяли Ягиша, Лазарчука Федя і [ще одного] Лазарчука Федя – чотири чоловіки – і на ту гору (там є така гора – крепость польська), пов’язали дротом…

– Де та крепость польська?

– У Степані. І поскидали їх у Горинь. То їх половили під мостом позакручуваних.

– Де їх похоронили?

– Повитягали, там у Степані (родина їздила) поховали. То тоді партизанка… Поляки були на Лазарчуків сердиті.

-Чого?

– Бо вони жили багато, все мали, хороші хазяї були…

– Поляки пишуть, що у 1939 році місцеві українці напали на постерунок польської поліції, схопили коменданта Петра Кухарського, побили і через п’ять днів утримання передали НКВД.

– Так.

– У червні 1942 року у результаті донесення про обікрадення Іполита Савицького з Нової Кам’янки українські поліцаї заарештували чотирьох поляків, у тому числі двох підофіцерів. Це були  Йозеф Ліпінський з Великої Мельниці, Владислав Маршалек з Нової Кам’янки, Юліуш Сарніцький і Ян Шабельський. Поліцаї їх замучили до смерті на постерунку у Стидині. Ви чули, що поліцаї привозили сюди поляків і мучили?

– Говорили…

– А у 1943 році упівці замордували Броніславу Поль із синами Ришардом і Геником. Не занєте звідки вона? Не чули такого прізвища?

(У відповідь Олексій Вітошко заперечливо крутить головою).

– Ще є такі питання. Німці з поляками спалили у селі Великий Стидин три мирні жителі Приходька Івана, Ярмолюка Данила і Марача Максима…

-Так.

– Ви знаєте, як то було?

(Заперечливо крутить головою).

– А чули від когось?

– Чув. Вони мали палить наших людей у церкві, німці тоді, но відбили.

– Хто відбив?

– Повстанці німців відбили.

– Звідки ті німці йшли?

– Із Клеваня, і з Костополя. Чотири машини було. Староста сільський ходив по селі: «Збирайтеся на цвинтар, там німець щось буде розказувать». А он хотів загнать у церкву і запалить. У Постійному церкву спалили і село спалили. Отоді той відділ як дав, то забрали три машини…

– Ще тут є про чотирьох мирних жителів, яких німці спалили у Великому Стидині, Дмитренка Семена, Деркача Микиту, Радчика Василя…

– Так, у клуні забили.

– У чиїй клуні?

– У Деркачовій клуні. Микита – то Івана Сокирки дід.

– Ще навесні приходили з Гути Степанської і закатували якогось Марача.

– Семена Марача закатували.

– Де його закатували?

– Тут на місці, як ускочили і закатували.

– В той день, може, ще кого вбили?

– Забирали мого брата стриєчного на колонію. То два осталося, і вже хотіли їх пострілять. То старшой вернувся на коні. То Колю Вітошка і Грирцька хотіли розстрілять. То тих забрали, а хлопцям кажуть: «Втікайте додому!»

– Кого забрали?

– Отих, що хотіли розстрілять. Партизан тих, поляков. Як ускочили, то йшли десь на Липники.

– Хто йшов на Липники?

– Ті партизани, що були в Студєнях, що людей позабирали.

– То червоні були партизани?

– Червоні й поляки.

– А коли червоні партизани прийшли у Великий Стидин?

– Вроді, якраз тоді Василя було. Я стеріг молочарню, яку з Гутвина перевезли. Ковпак увійшов у 1943 році.

– То літо було? Осінь?

– Зимою. Якраз весілля були.

– То із 42-го на 43-й чи із 43-го на 44-й?

– Із 42-го на 43-й. Посля Нового року. Весілля якраз були. Самогонки попили, телят порізали, баранів порізали…

– А як до них поляки долучилися?

– Ну, як? Отако. Там і євреї були, і цигани були…

– І місцеві поляки були з ними?

– Ну, всі. З нашої колонії були навіть…

– То кого ковпаківці побили у селі?

– Забили шуцполіцая в лісі за Гутвином.

– Як його звали?

– Шура Назарович. Стецюк Шура чи як його… Олександр.

– Одного тільки?

– Одного. А тії повтікали.

– А Семена Марача хто забив?

– Поляки. Тоді були партизани і до нього чогось зайшли.

– Звідки ці поляки прийшли?

– З партизанами. З Ковпаком.

– Тільки одного Марача Семена забили?

– Ні. Були арештовані, було багато арештованих, але їх не розстрілювали…

– Ще таке питання: як священики ставилися до отої бучі, що творилася між поляками і українцями? Чи священики благословляли українців виганяти і бити поляків?

– Нє! Я також ходив у церкву…

– Під час війни хто був батюшкою?

– Під час війни у нас був дяк, який за німців у Луцьку висвятився на батюшку.

– Як дяка прізвище?

– Семен. Серветник – фамілія. Я у нього косив…

– Чи приходили до нього до церкви повстанці?

– Аякже. Приходили, сповідались.

– Ви не знаєте, чи казав він людям, що поляків треба виганяти звідси?

– Нє. Він казав, що треба усмиритись, щоб було мирно, а не битись. Кровопролітія не треба. Не казав, що треба виганяти.

– Повернемося трохи назад. Коли пани втікали, хто приходив грабувати добро? Як його ділили?

– Дурні люде охороняли те добро, а прийшли большевики, то большевики забрали корови. А ще німців виселяли в Німеччину, то й німецьких корів назганяли в майонток. На Гутвині були німці, на колонії під Липнями. Болевський, Дохтур був німець.

– Радянська влада забрала той маєток і що в ньому зробила?

– МТС.

– А у війну, що у ньому було?

– Повстанці зробили тамика якісь мастєрскіє. Стьокла робили там. Кузня була, підковували коні. Була сушарня. Хміль сушили. То запалили ту сушарню.

– А ви раніше казали, що напад був на німецьке господарство.

– Ну, Ковпак напав, пороздавав людям зерно. Овес то забрав.

– Чекайте, ви спочатку сказали, що повстанці щось зробили у цьому маєтку.

– То вже як розгромили…

– Після Ковпака?

– Посля Ковпака повстанці почали хазяювати. Пан Лощевський ще був за німцюв, то ще там руский трактор «Універсал» їздив.

– Хто такий Лощевський?

– Пан. Руководив майонтком за німців.

– Де він узявся?

– Був тут. Утік при совєтах, а при німцях вернувся і його поставили руководітєлєм майонтка. То корови забирали. Навіть у мене була чорно-ряба то забрали корову.

– Ковпак пожалів того Лощевського?

– Він утюк. Він не показався нікому. Він якомусь єврею передав ключі. Знав, що вже Ковпак у Липнях. Якийсь тут був єврей Мотик. Передав йому ключі, а сам дунув. А Мотик зразу пішов до Ковпака і каже: «Забирайте, що вам треба. Я не шкодую».

Схожі матеріали:
Досліджуємо українсько-польське протистояння під час минулої війни на Костопільщині;
Відео Презентації книги Ґжеґожа Мотики українською мовою в Києві;
Зігнули Мотику;
Польська прокуратура порушила кримінальну справу проти першого відділу боївок ОУН(б) на Поліссі;
Відеоспогади Миколи Євстафієва, працівника друкарні Бульби-Боровця.

 


Про автора Iван Oльховський

журналіст, дослідник української історії, видавець
Опубліковано у НеПідшите | Теґи: , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.
Comments:

Напишіть відгук