Українська історична наука на задвірках

minosvityПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ ПОРОШЕНКУ П.О.

Шановний Петре Олексійовичу!

У нинішньому році, згідно з Постановою Верховної Ради України «Про відзначення

пам’ятних дат і ювілеїв у 2016 році» № 971-VIII (з додатками) ми мали вшановувати 75-річчя УПА “Поліська Січ” Тараса Бульби-Боровця (1941) на державному рівні. Зокрема, пунктом другим цієї Постанови було рекомендовано Кабінету Міністрів України забезпечити відзначення цієї дати на державному рівні з вирішенням питання щодо її фінансового та матеріально-технічного забезпечення. Пунктом третім цієї ж Постанови рекомендовано Міністерству освіти і науки України забезпечити проведення у середніх та вищих навчальних закладах уроків, виховних годин, “круглих столів”, науково-практичних конференцій, приурочених до цієї пам’ятної дати.

Відверто скажу, я не мав можливості відстежувати, у яких середніх та вищих навчальних закладах України відбувалися виховні години, «круглі столи» про УПА «Поліська Січ». Мене як дослідника цієї теми було запрошено лише на IV Всеукраїнську наукову конференцію  «Проблеми дослідження українського визвольного руху ХХ століття (до75-річчя  Поліської Січі та 95-річчя Другого зимового походу)», яка відбувалась «у рамках державних заходів» на базі Житомирського державного університету імені Івана Франка.

Ще задовго до наукової конференції я письмово звернувся до голови Житомирської облдержадміністрації з проханням пояснити, у чому полягає участь держави в організації цієї конференції, коли її учасникам треба з власної кишені оплатити проїзд, проживання, харчування та ще й зробити оргвнесок на рахунок оргкомітету на суму 100 гривень. На це запитання отримав роздратованого листа начальника управління освіти і науки В.О.Калініна №0-230 від 27.09.16р, у якому мені було вказано, що мій лист «принижує гідність наукової спільноти», «вбиває у викладачів бажання проводити наукові форуми та займатися науковими пошуками». Водночас він зазначив, що у зв’язку з фактичною відсутністю державного фінансування наукових конференції у вітчизняному науковому середовищі усталеною стала практика покриття оргвитрат на такого роду наукові форуми за рахунок учасників заходів!!!

Я був уражений таким поясненням участі держави в організації конференції і 10 вересня 2016 року направив цю відповідь віце-прем’єр-міністру В.А.Кириленку та Міністрові освіти Л.А.Гриневич. Ви думаєте, цих державних  діячів схвилював така участь держави в організації конференції? Абсолютно ні! Мені ще раз директор департаменту вищої освіти Міносвіти О.І.Шаров у листі №4/3-21-3044-16 від 17.11.16р. вказав, що «Міністерство освіти і науки не має можливості фінансувати проведення запланованих вищими навчальними закладами наукових конференцій»!!!!

Петре Олексійовичу, для чого ж тоді усі ці постанови Верховної Ради України про державне відзначення ювілеїв приймаються? Для чого усі ці рекомендації Кабміну та Міносвіті даються? Для чого уся ця паперотворчість за гроші платників податків? Очевидно, Вам не треба пояснювати, що результатом такої діяльності є не «розвиток історичної свідомості» та «збереження національної пам’яті», як сказано у Постанові Верховної Ради, а гальмо їх, якщо не гірше.

Аби не бути голослівним, наведу Вам кілька фактів. На IV Всеукраїнську наукову конференцію  «Проблеми дослідження українського визвольного руху ХХ століття» не прибув жоден представник Інституту історії НАНУ, жоден історик провідних вищих навчальних закладів Києва, Харкова, Дніпра, Одеси, Львова і т.д. Один доктор історичних наук з Київського національного економічного університету імені Гетьмана надіслав виступ на літературну тему. Виходить, що проблеми дослідження українського визвольного руху ХХ століття, «розвиток історичної свідомості» та «збереження національної пам’яті» їх не цікавить, як і Кабмін та Міносвіти, у яких відсутні гроші на організацію подібних наукових конференцій?

IV Всеукраїнська наукова конференція за складом учасників (чотири доктори історичних наук, шість кандидатів історичних наук та шість дослідників без наукового звання) нагадувала розширене засідання навіть не факультету історії, а лише однієї із його кафедр!!!! Ось до чого звівся всеукраїнський науковий форум за повного ігнорування його Кабміном та Міністерством освіти.

Показовим щодо «розвитку історичної свідомості» та «збереження національної пам’яті» був на IV Всеукраїнській науковій конференції виступ кандидата історичних наук, доцента кафедри суспільних наук Житомирського військового інституту імені Корольова Анатолія Кавуна, який доводив, що говорити про визнаного Законом України борця за незалежність нашої держави, головнокомандувача УПА «Поліська Січ» Тараса Бульбу-Боровця «як діяча Руху Опору або національного руху Опору у 1941 р. недоречно, адже проти німецьких окупантів він не міг воювати, знаходячись у них на службі». (Цікаво, а як же вдалося Т.Боровцю, перебуваючи на німецькій службі, проголосити акти самостійності України і утворити українські адміністрації 24.07.1941р. у містечку Рокитному Рівненської області (газета Сурма від 6.08.41р.//Роман Петренко.Слідами армії без держави.-Київ.-2004.-С.12-13), 15.09.1941р. – у місті Олевську Житомирської області (газета «Гайдамака» від 21.09.41р.). Невже у проголошенні самостійності України полягала його німецька служба?) Своє твердження  кандидат історичних наук  аргументував тим, що, мовляв, у «Енциклопедії історії України» у десяти томах під редакцією академіка В.Смолія (Київ: «Наукова Думка», 2012.-Т.9.-С.404) навіть мови нема про національний Рух Опору. Там лише сказано: «Рух Опору – це визвольна АНТИФАШИСТСЬКА боротьба в європейських країнах у роки Другої світової війни. Р.О. зародився на самому початку світ. війни, отримав могутній стимул унаслідок героїчного опору народів СРСР віроломній агресії гітлерівської Німеччини». Гадаю, Вашим помічникам-радниками не важко знайти в інтернеті визначення Руху Опору у совєтських енциклопедіях часів Сталіна-Брєжнєва і порівняти із формулюванням в «Енциклопедії історії України», яка побачила світ у 21-й рік незалежності нашої держави. Ви не повірите: академічне видання незалежної України майже дослівно копіює совєтські. Може, скажете, в науковому світі за час існування незалежної України нічого нового про Рух Опору не з’явилося? Якщо судити з «Енциклопедія історії України», то ні. Але якщо заглянути у той же інтернет, то можна знайти багато чого нового. Наприклад, ще 2002 року у київському університетському видавництві «Пульсари» вийшла капітальна праця доктора історичних наук Анатолія Русначенка «Народ збурений», у якій він за результатами опрацювання українських, білоруських, литовських, латвійських та естонських архівів аргументовано доводить, що Рух Опору цих народів у роки Другої світової війни полягав, у першу чергу, у визвольній АНТИКОМУНІСТИЧНІЙ боротьбі. Але, як свідчить стаття в «Енциклопедія історії України», наші академіки, що входять до її редакційної ради, десятиліттями не цікавляться науковими здобутками у сфери своїх професійних інтересів.

Ще дивнішою виглядає їхня позиція на тлі прийняття Європарламентом 2 квітня 2009 року резолюції «Європейська свідомість та тоталітаризм», згідно з якою, сталінізм і фашизм поставлено на один щабель, а тих, хто активно виступав проти тоталітарного правління, закликано сприймати як героїв. Очевидно, ці формулювання і заклики не стосуються наших академіків-істориків.

Пане Президенте, гадаю, яскраво характеризують стан нашої історичної науки наступні дані, які я одержав, проаналізувавши тези наукових доповідей учасників IV Всеукраїнської наукової конференції. Вони засвідчили, що лише 17 із 41 дослідника працювали з першоджерелами (архівними документами). Серед них три із шести докторів наук, дев’ять із 20 кандидатів і 5 із 15 дослідників без наукового звання. З цих даних випливає, що більшість науковців, дослідників не має можливості працювати у відкритих нині архівах, здобувати нові знання, перевіряти факти за першоджерелами, а лише займаються реферуванням та компіляцією чужих праць. А це негативно відбивається на написанні шкільних підручників з історії, до яких часто-густо потрапляє інформація, що не відповідає дійсності.

Наприклад, в «Новітній історії України. Частина друга (1939-2001). 11 клас» ( колектив авторів Турченко Ф.Г.,Панченко П.П.,Тимченко С.М. – Київ, «Генеза»,2001) на сторінці 28 розповідається: «У жовтні 1942 р. дрібні загони оунівців (невідомо під чиїм проводом С.Бандери чи А.Мельника?), які діяли на Волині і Поліссі, об’єдналися (в якому районі, селі, місті?) під спільним керівництвом (хто входив до цього спільного керівництва?) і одержали назву Українська повстанська армія (УПА) (згідно з яким документом?). 14 жовтня – день Покрови святої Богородиці, яка вважалася покровителькою Війська Запорозького, – стало офіційною датою створення Української повстанської армії». Як Ви, напевне, зрозуміли, школярам подається інформація про подію, якої не було. А встановлений День утворення УПА 14 жовтня заднім числом, згідно з постановою Української Головної Визвольної Ради від 30.05.1947 року та святковим наказом передостаннього Головнокомандувача УПА Романа Шухевича від 14.10.1947р. (Літопис УПА.-Т.9.-Львів.-1992.-С.370,372), які до реальних подій не мають ніякого стосунку.

Водночас існує наказ Тараса Бульби-Боровця №1 від 28 червня 1941 року, виданий у селі Немовичі Сарненського району Рівненської області, яким зобов’язано командирів бойових груп Полісся організувати невеликі повстанські загони і розпочати диверсійні акції в тилу Червоної армії, у звільнених від більшовиків місцях захоплювати владу, організовувати народну міліцію з жовто-блакитними пов’язками. (Архив Яд Вашем, М-53/179, арк.2//Арон Шнеєр. Плен.-Москва-Иерусалим.-2005.-С.133). Оригінал цього наказу міститься у книзі наказів Української повстанської армії «Поліська Січ» від 28.06.1941р. (ГДА СБУ.-Ф. 65. – Спр. С-9133. – Т.1. Ч.ІІ- Арк.181зв.). Цей факт наші історики чомусь обходять увагою.

В «Історії України. 11 клас. Рівень стандарту. Академічний рівень: Розробки уроків». (Автори О.В.Гісем, О.О.Мартинюк.-Харків, «Ранок».-2011) на сторінці 78 у таблиці «Хронологія подій» також подано недостовірну інформацію: «Березень-квітень 1942р. Перші  напади(кого?) на польське мирне населення. У Дубнівському, Рівненському, Луцькому, Здолбунівському, Кременецькому повітах і на Поліссі було вбито 2000 поляків». Згідно з даними польських дослідників Владислава і Єви Семашків, у всіх одинадцяти повітах Волинського воєводства протягом усього 1942 року загинула лише 301 особа. (В. і Є.Семашки. «Геноцид, вчинений українськими націоналістами проти польського населення Волині у 1939-1945 р.р.-Варшава.-2000.-Т.2.-С.1050.)

Поруч іде ще одна неправдива інформація про напад польського загону на село Пересоповичі 24-25 грудня 1942 року. Села Пересоповичі немає на картах ні України, ні Польщі. Відповідно 24-25 грудня 1942 року ніхто на нього не міг вчинити напад. На Грубешівщині (Люблінське воєводство Республіки Польща) є село ПересоЛовичі, а не ПересоПовичі. Згідно з даними книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», том 3, стор. 145, «в останні дні грудня минулого (1943-го, а не 1942-го –І.О.) року бандити напали на село Пересоловичі на Грубешівщині і вбили 20 українських громадян. Завершивши свою справу, бандити на місці злочину співали польські пісні».

Приклади фейків у підручниках історії можна продовжувати і продовжувати.

Пане Президенте, чи Вас влаштовує такий стан справ з дослідженнями та написанням підручників з історії для школярів? Якщо так, то мені не треба письмово відповідати і розповідати, що у держави відсутні кошти на наукові конференції. Якщо ж у Вас є гідність як у першої особи держави, то запитайте віце-прем’єр-міністра України В.Кириленка, Міністра освіти Л.Гриневич, до яких я письмово звертався, а також прем’єр-міністра України В.Гройсмана як керівника Кабміну, як вони виконали Постанову Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2016 році», зокрема, щодо

вшанування 75-річчя УПА “Поліська Січ” Тараса Бульби-Боровця (1941), та розкажіть, як Ви думаєте витягувати українську історичну науку з того жалюгідного становища, у яке її заганяли Ваші «папєрєднікі»,  і в яку нині продовжує заганяти Ваша команда.

З повагою Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ,

автор досліджень «Засновник УПА (1941-1943). Сторінки

непрочитаного життєпису Тараса Бульби-Боровця» (2015), «Як виникла УПА» (2016).

29.09.2016р.

Додаток: 1.Постанова Верховної Ради України Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2016 році № 971-VIII з додатками. 2. Лист-відповідь директора департаменту вищої освіти Міносвіти України  О.І.Шарова №4/3-21-3044-16 від 17.11.16р.


Про автора Iван Oльховський

журналіст, дослідник української історії, видавець
Опубліковано у НеПідшите. Додати до закладок постійне посилання.
Comments:

Напишіть відгук