ОПЕРАЦІЯ УПА «ПОЛІСЬКА СІЧ» ЗІ ВЗЯТТЯ ОЛЕВСЬКА

dii_psХоча в Україні низка науковців захистила дисертації на тему бульбівського руху, ряд дослідників стали авторами публікацій про збройне формування поліського отамана, донині ми не маємо жодного більш-менш правдивого опису однієї з важливих операцій УПА «Поліська Січ» з оволодіння містом Олевськом. Існують лише деякі фрагменти розповідей про цю подію, які часто суперечать один одному. Наприклад, Тарас Бульба-Боровець у своїй книзі «Армія без держави» пише: «21 серпня 1941 року по довгих боях, з триразовим переходом з рук до рук, Поліська Січ здобуває місто Олевськ». [1] А приміром член Волинського крайового проводу ОУН(Б), інтендант  УПА-Північ Роман Петренко, нібито опираючись на «Хроніку Поліської Січі», що надрукована у газеті «Гайдамака» 21 вересня 1941 року, зазначає: «Шеф штабу Поліської Січі на той час полк. П.Дяченко дав наказ пор. Омелянові-«Домазару» приспішити виступ, і той, згідно з «Поліською Хронікою», почав робити розвідку 12 серпня, а 15 серпня зайняв без боїв м.Олевськ, який комуністична партизанка в паніці залишила». Трохи нижче бандерівський літописець дає таку узагальнену характеристику червоним партизанам, які утримували місто до взяття його січовиками: «Своєю неагресивною, і скорше оборонною поведінкою, поводили вони себе як дезорієнтовані невеликі групи в терені, жили і діяли окремо. Тримались населених пунктів, тероризували населення вимогами харчів, одягу, даху над головою, міняли місце постою, уникали боїв». [2] Тобто, з його слів випливає, що на Олевщині УПА «Поліська Січ» взагалі не було з ким боротися.

Такі суперечливі твердження змушують до уважного прочитання уже відомих джерел та пошуку нових. Серед доступних широкому колу читачів є, наприклад, звіти про діяльність червоних партизанів. Навіть зробивши певну корекцію на перебільшення заслуг цими «народними месниками», що характерно для їхньої паперотворчості, всеодно їхню діяльність не можна назвати «дезорієнтованою», «неагресивною», «оборонною», як про це твердить Роман Петренко. Ось дані з Центрального держархіву громадських організацій України, на які посилаються у своїх публікаціях науковці: «У липні 1941 року Житомирський обком КП(б)У в Олевському районі організував партизанський загін імені Чапаєва у кількості 260 осіб і залишив на окупованій території із завданням диверсійно-підривної діяльності. Загін був оснащений  двома станковими, вісьмома ручними кулеметами, 26 автоматами, 260 гвинтівками та забезпечений 10 тисячами патронів. Командиром його призначено начальника РО НКВД т.Лапшина, а комісаром секретаря райкому КП(б)У Возбранного. Загін діяв у Олевському районі з 15 липня до 30 листопада 1941 року». [3] Кандидат історичних наук Олександр Дарованець зазначає, що цей загін знищив 2 залізничних мости 5 підприємств, його керівництво рапортувало про 157 вбитих німецьких вояків та 58 українських буржуазних націоналістів. [4]

Окрім того, за даними науковця, на теренах Олевського та Ємільчинського районів діяв перший Київський партизанський полк НКВД під командуванням капітана Омеляна Чехова. Він нараховував у своєму складі 1097 осіб (10 батальйонів чисельністю по 96-100 осіб та штаб). Цей полк вирушив у похід 26 липня. Він рухався чотирма колонами: 1-а Білокоровичі-Жубровичі-Зольня-Голиші; 2-а Білокоровичі-Зубковичі-Рудня Іванівська – Мала Глумча –Липино; 3-тя –Білокоровичі-Осівка; 4-а–Білокоровичі-Осівка–Ємільчине». «Також, – додає історик,- у прифронтовій зоні через лінію зіткнення просочувалися окремі розвідгрупи регулярних військ. Четвертого серпня розвід групою 54 окремого кулеметного батальйону в Сущанах Олевського району була знищена група оунівців (24 вбито, 4 полонено)». [5]

Як бачимо, УПА «Поліська Січ» на Олевщині протистояли зовсім не дезорієнтовані і аж ніяк не миролюбно-оборонно налаштовані ягнята. Відтак операція зі взяття Олевська не могла звестися до мирного входу нашвидкуруч зібраних 50 козаків Клесівського, 180 -Рокитнівського та 86 – Людвипільського районів під командою Петра Омеляніва («Терлиці»).   Нині відкриті кримінальні справи та й сама «Хроніка Поліської Січі» засвідчують, що операція зі взяття Олевська готувалася заздалегідь. Ось фрагмент розповіді на допиті 20 березня 1951  року уродженця села Сехи (нині Томашгород Рокитнівського району), колишнього червоного партизана Івана Табаковського: «Як тільки влітку 1941 року у наше село Сехи прийшли німці, незабаром після приходу німців із райцентру містечка Клесів (захоплений німцями 9 липня 1941 року, –І.О.) приїхали якісь представники німецької влади (слід зауважити, що сталінські слідчі саме так називали українців, які у перші роки війни обіймали посади в українських управах – І.О.),  зібрали жителів села на збори і запропонували вибрати старосту сільської управи…

До того часу, як було проведено збори у селі, у нашому селі німецько-українські націоналісти з мешканців села організували так званий загін «Поліська Січ» і цей загін розміщувався у сусідньому селі Вири і був призначений для боротьби із совєтськими партизанами… 

З організацією цього загону січовиків Гіс Філарет виконував обов’язки старости села з постачання загону продуктами харчування і речами, тобто проводив збір у селі від його мешканців продуктів харчування, а потім заготовлені продукти доставляв у село Вири у загін січовиків. Гіс Євген тим часом здійснював керівництво селом і одночасно був заступником командира сотні загону січовиків, яким тоді командував житель містечка Клесів на прізвище Комар». [6] Інформацію про вишкіл неповного куреня УПА «Поліська Січ» на чолі із начальником штабу, сотником Володимиром Комарем у будинках каменоломної фірми «Пугач» у лісі біля села Вири знаходимо також у спогадах Тараса Бульби-Боровця. [7] Про участь у поході куреня УПА «Поліська Січ» під командою сотника Комара на Олевськ розповідає на допиті 15 січня 1952  року колишній січовик, житель села Вири Сарненського району Василя Євгійчук: «Приблизно у вересні 1941 року я був викликаний у м. Клесів (це було не пізніше серпня 1941 року, адже у вересні вже відбувалося скорочення «Поліської Січі»,- І.О.), де також у цей час було зібрано багато чоловіків Клесівського району, і тоді ж перед нами виступив літній чоловік, прізвища, імені та по батькові якого я не знаю, але пам’ятаю, що він носив бороду, у своїй промові він сказав нам, що всі скликані для того, щоб вступити у повстанську армію «Поліська Січ» з метою надання допомоги німцям у веденні боротьби проти більшовиків…

Після цього усіх нас повели у напрямку міста Олевська…

Запитання: – Хто був вашим командиром, коли ви перебували у «Поліській Січі»?

Відповідь: – Моїм командиром був Комар, імені і по батькові його не знаю, але знаю, що до війни він проживав у містечку Клесові». [8]

Підтвердження того, що сотник Володимир Комар під час узяття міста Олевська керував першим Клесівським куренем міститься у наказі №19 Головної команди «Поліської Січі» від 10 вересня 1941 року. [9]  Ці дані стверджують, що до операції зі взяття Олевська готувався не лише збірний курінь під командою поручника Петра Омеляніва («Терлиці»).

Як свідчить «Хроніку «Поліської Січі», десятого серпня начальник штабу УПА «Поліська Січ», полковник Армії УНР Петро Дяченко віддає бойовий наказ поручнику Омеляніву вирушити із 40 козаками до Рокитна, організувати з наявних там козаків курінь, тоді перейти до села Дерть, звідки проводити розвідку у селах Сновидовичі, Кам’янка, Лопатичі, які розташовані на підступах до Олевська.

Дванадцятого серпня поручник Омелянів одержує розвіддані про відступ червоних зі Сновидович у напрямку Біловіжа, а з Кам’янки і Лопатич – до Олевська.

Тринадцятого серпня розвідка доповідає про присутність партизанів у Варварівці, Рудні і Зольні. Але після прибуття куреня до Кам’янки 14 серпня та роззброєння тут двох червоних партизанів їхні побратими по зброї залишили ці села. У цей же день розвідка повідомила про перебування 70 більшовиків у Олевську.

Пятнадцятого серпня трисотенний курінь під командою поручника Петра Омеляніва через Лопатичі рушає на Олевськ і о 14 годині вступає у його південно-західну околицю. Партизани тікають на північний схід до лісу. Підхорунжий Богачов застрілює втікача-лейтенанта і здобуває верхового коня з сідлом. Січовики визволяють з льоха шістьох ув’язнених українців, один з яких поранений, беруть у полон партизана жида і жінку організатора партизанської банди Кринички. [10]

Про наступ «Поліської Січі» з боку Кам’янки-Лопатич розповів на допиті 29 травня 1944  року колишній учасник партизанського загону імені Чапаєва Павло Максимець: «Я пам’ятаю, для розвідки у село Кам’янку був відряджений Дорошенко Іван, і коли повернувся то повідомив, що з Кам’янки на Олевськ рухаються 500 німців. Але як потім з’ясувалося, це були не німці, а націоналісти. Маючи такі відомості, наш винищувальний батальйон був змушений відступити з Олевська на Шебедиху». [11] А от колишній командир взводу розвідки цього ж загону Степан Криничка на допиті 13 листопада 1951 року доводив, що «Поліська Січ» наступала на Олевськ не лише з південного заходу, але й із півночі: «В цей час наш партизанський загін та військова частина у складі стрілецької роти перебували у місті Олевську. Це було приблизно у серпні чи вересні 1941 року. Наша розвідка донесла, що з боку Сущан (село розташоване на північ від Олевська,-І.О.) йшли до Олевська війська українських націоналістів «Поліська Січ». Після донесення розвідки наш загін разом із військовою частиною приготувався до бою і разом із військовою частиною почали вести бій, але оскільки «Поліська Січ» була багаточисельною, то ми з боями з міста Олевська відійшли у напрямку лісодільниці Шебедиха, а «Поліська Січ» зайняла місто Олевськ…[12]  Його інформацію підтверджує побратим по зброї Леонтій Григор’єв. На допит 13 листопада 1951 року він твердить: «Це було приблизно у серпні 1941 року. У місті Олевську залишився партизанський загін імені Чапаєва і військова частина, в цей час повстанська армія «Поліська Січ» увійшла з боєм у місто Олевськ з боку станції Олевськ і з боку сіл Сущани і Лопатичі. Загін і військова частина з боєм відійшли з Олевська. Таким чином «Поліська Січ» оволоділа містом Олевськ». [13] На допиті 8 грудня 1955року Степан Криничка знову наголошує: «Через два дні після операції у районі села Кам’янка я послав Дорошенка на заставу для попередження про раптову появу бандитів «Поліської Січі». Перебуваючи на заставі, Дорошенко не попередив нас про появу бандитів, а перейшов на їхній бік, а нас бандити оточили і переслідували кілометрів 18-20». [14] А ось як передає картину вступу січовиків до Олевська його мешканець Антон Покальчук на допиті 2серпня 1944  року: «Дорошенко мені розповів так: коли січовики-бульбівці наступали на місто Олевськ і була перестрілка між бійцями винищувального батальйону та бульбівцями, я заховався у кукурудзу». [15]

Отже, як бачимо, УПА «Поліська Січ» оволоділа Олевськом хоч і не у результаті запеклих боїв, але й далеко не мирним вступом до нього з боку села Лопатичі лише одного куреня Петра Омелянова («Терлиці»). Архівні матеріали, публікація газети «Гайдамака», спогади самого отамана Тараса Бульби-Боровця дають підстави стверджувати, що це була добре продумана операція, з належною розвідкою, з оточенням міста 15 серпня 1941 року і бойовим витісненням із нього червоних партизанів та залишків Червоної армії з подальшим їх переслідуванням.

А тепер кілька слів щодо нібито здачі міста та повторного заволодіння ним 21 серпня 1941 року, про що пише отаман у своїх спогадах. Ані архівні матеріали, ані «Хроніка Поліської Січі» цього факту не підтверджують.

Так, Петро Омелянів («Терлиця») зазначає, що 16 серпня 1941 року його курінь вирушив з Олевська на Тепеницю до Сущан. В Сущанах здалося січовикам кілька бійців Червоної армії, яких роззброєно і відпущено додому. 17 серпня розвідка із 15 козаків, що рухалась на  Замисловичі, наштовхнулась у Шебедисі на партизанів. Чотирьох взяли в полон. Окрім того, здобули кілька верхових коней і сідла. Але цю чоту було обстріляно важким скорострілом, тому вона покинула полонених і трофеї. Тоді до Шебедихи було надіслано дві чоти. У бою поліг наш кулеметник Дубич Володимир з Клесова і один більшовицький партизан-лейтенант.19 серпня у Сновидовичах червоні партизани із засідки схопили в полон нашого хорунжого Богачова, якого закатували. 20 серпня приїхав до Сновидович отаман зі звісткою, що полковник Дяченко з якихось причин виїхав до Львова і на його місце призначений  Володимир Рогатий, а також наказав повернутися до Олевська, «обсідати місто і не пускати його більше з рук до рук». 21 серпня курінь вирушив зі Сновидович до Олевська. В Собичинських Будках натрапив на банду, зав’язався бій, в якому було поранено козаків Лук’янчука Романа з Карпилівки і Озейчука Івана з Губкова (згодом помер у Рокитному). Згідно з розповідями місцевого населення, більшовиків було вбито п’ятеро. З Будок Собичинських курінь рухався до Рудні Бистрої. На висоті Олевська місцева міліція прийняла січовиків за червоних партизанів і обстріляла. Вранці 22 серпня курінь зібрався у Варварівці і перейшов до Олевська, осаджуючи місто, згідно з наказом.

Як бачимо, місто Олевськ із 15 до 22 серпня 1941 року нікому здано не було, і з рук у руки не переходило. У ньому утримувала владу і порядок місцева міліція, яка 21 серпня обстріляла січовиків з куреня Петра Омеляніва, прийнявши за червоних партизанів. Ба більше, як свідчив на допитах голова уряду «Олевської республіки» Борис Симонович, він на цій посаді почав працювати в Олевську із 20 серпня 1941 року. [16] Гадаю, ніхто не сумнівається, що представник «Поліської Січі» не міг керувати містом під час перебування у ньому більшовиків.

[1] Бульба-Боровець Т. Армія без держави. – Вінніпег. – 1981. – С.147.

[2] Роман Петренко. Слідами армії без держави.-Київ-Торонто.-2004.-С.111.

[3] ЦДАГОУ.-Ф.1.-Оп.22.-Спр.-227.-Арк.173.

[4] Дарованець О. Повстанський рух Тараса Боровця // Новини Рокитнівщини, 1.09.2016. – С.5

[5]  Там само.

[6] ДАРО. – Ф.Р-2771.-Оп.2.-Спр.-2582. Кримінальна Справа Гіса Євгенія Івановича і Гіса Григорія Івановича.-Арк.54,55,56.

[7] Бульба-Боровець Т. Армія без держави. – Вінніпег. – 1981. – С.127.

[8] ГДА СБУ.- Ф. 5. -Спр. 67436.Кримінальна справа Сигала Хаїма Ісаковича. – Т. 3. – Арк. 249-250;252.

[9]  ГДА СБУ.- Ф. 65.- Спр. С-9133.- Т.1. – Ч. II.- Арк. 218-219.

[10]  Петро Омельянів. Хроніка «Поліської Січі»//«Гайдамака» №2 від 21 вересня 1941 року. ДАРО. Інв.№38.

[11] ГДА СБУ(Житомир).-Спр.7960-оф. Кримінальна справа Дорошенка Івана Олексійовича.- Арк.22.

[12]  ГДА СБУ.- Ф. 5. -Спр. 67436. – Т. 3. – Арк.38-39.

[13] ГДА СБУ.- Ф. 5. -Спр. 67436. – Т. 3. – Арк.40.

[14] ГДА СБУ(Житомир).-Спр.7960-оф.- Арк.103.

[15] ГДА СБУ(Житомир).-Спр.7960-оф. – Арк.26зв.

[16] ГДА СБУ(Житомир).-Спр.10666-оф. Кримінальна справа Ковальчука Олександра Пилиповича та Симоновича Бориса Олександровича.- Арк.20.

 


Про автора Iван Oльховський

журналіст, дослідник української історії, видавець
Опубліковано у НеПідшите. Додати до закладок постійне посилання.
Comments:

Напишіть відгук