Троянський кінь Всеукраїнського фестивалю «Олевська республіка»

swscan00073Його представив на фестивалі модератор круглого столу “Олевська республіка – етап українського державотворення у ХХ столітті” директор Національного Науково-дослідного інституту українознавства МОН України, кандидат історичних наук, член партії «Свобода» Богдан Галайко. Слід сказати, що вигляд цього троянського коня – 56-сторінкової брошури завідувача відділу «Інституту дослідів Волині» Рівненського обласного краєзнавчого музею Ігор Марчук та вчителя вищої категорії Рівненського НВК №12 Наталії Марчук «Поліська Січ» – дуже привабливий. Це симпатично оформлена книжка з фотографічним та словесним портретом Тараса Бульби-Боровця пера Уласа Самчука відповідно на першій і останній сторінках обкладинки. У чудовій анотація зазначено, що присвячений 75-річчю «Поліської Січі» науково-популярний нарис розкриває маловідомі сторінки діяльності поліського отамана. Вперше(!!!?) детально висвітлює обставини творення цього військового формування, його чисельність, структуру, бойові дії та командний склад. Ба більше, книгу прорецензував кандидат історичних наук, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху Олександр Дарованець. Окрім того, вона видана за сприяння Центру дослідження і відродження Волині та ще й під грифом Науково-редакційної групи книги «Реабілітовані історією. Рівненська область» комунального закладу «Рівненський обласний краєзнавчий музей» Рівненської обласної ради. Словом, брошура криком кричить: «Краєзнавці, історики, студенти учні, хапайте мене, не помилитеся, це те, що вам треба! У вас не повинно бути жодних сумнівів у її науковій цінності! Хіба не бачите скільки за мною стоїть наукових установ, центрів, редколегія та ще й рецензент – кандидат сторичних наук!» У мене, правду кажучи, надто красиві та блискучі обгортки на продукції завжди викликають підозру. Тому я вирішив погортати брошуру. І овва! Знайомі фальсифікації бульбівського руху тут як тут.

Головна з них – Тарас Бульба-Боровець – не є творцем Української повстанської армії «Поліська Січ», а лише розпливчатого за термінологією «українського повстанчого відділу (чоти? сотні? куреня? загону?) «Поліська Січ». Як залізний доказ цього твердження автори брошури наводять текст посвідки ч.119, виданої 16.11.1941р. начальнику штабу, полковнику Петрові Смородському про його службу в УПА «Поліська Січ», яка з півтора десятиліття поширюється в інтернеті (відчуваєте новизну підходу!!!). Саме у ній сказано, що «Смородський Петро Володимирович служив добровольцем в «Українському Повстанчому Відділі «Поліська Січ» від дня 26.9.41р. до дня 16.11.41р. в характері начальника штабу в ранзі полковника». Цей доказ можна було би сприймати як формально доконаний, якби не одне але. Справа в тому, що ця сама довідка містить й інше формулювання. Зокрема, відбиток печатки, якою скріплено підписи керівників, гласить: «Головна команда Української Повстанчої Армії(!!!) «Поліська Січ». А тепер скажіть, хто хоч трішечки розбирається у діловодстві, яка назва організації у стосунках з органами влади та іншими установами вважається правильною: та, яку надрукувала секретарка, чи та, яка вирізьблена на печатці? Гадаю, відповідь у вас буде однозначна. Правда, цього, очевидно, не знають ані рецензент нарису, кандидат історичних, ані Центр дослідження і відродження Волині, ані науково-редакційна група книги «Реабілітовані історією. Рівненська область», ані Рівненський обласний краєзнавчий музей, які благословляли та сприяли появі у світ цього нарису, не кажучи вже про самих авторів – вчителя історії вищої категорії та завідувача відділу «Інституту дослідів Волині».

Наступна фальсифікація стосується дати появи назви Українська повстанська армія «Поліська Січ». Ігор та Наталія Марчуки вважають, що «остаточне визначення назви військового формування Т. Боровця відбулося у серпні 1941 року. У 2-му номері газети «Гайдамака» від 21 вересня 1941 року ми зустрічаємо повну назву цього формування у наказі №2 коменданта Олевського гарнізону від 25 серпня «Згідно наказу отамана Української Повстанчої Армії «Поліська Січ» в Олевському районі оголошується воєнний стан». Однак, у кримінальній справі Тараса Боровця у двох томах, яка зберігається у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, і яку автори брошури добре опрацювали, оскільки посилаються на неї на сторінках 40,42,45,47,48,51, під копією протоколу наради старшин УПА «Поліська Січ» від 18 листопада 1941 року міститься повідомлення, що документ звірений з оригіналом «книги наказів Головного командування, постанов старшин Української повстанської [армії] «Поліська Січ» від 28 червня 1941 року». ГДА СБУ.- Ф. 65.- Спр. С-9133.- Т.1. – Ч. II.- Арк.181зв. Отже виходить, що офіційно назва «Української повстанська армія «Поліська Січ» вживалася  її керівництвом в офіційних документах майже на два місяці раніше. Але цього Ігор та Наталія Марчуки вперто не помічають і не дають оцінки. Відтак свідомо вводять в оману читачів, громадськість у питанні часу вживання повної назви УПА «Поліська Січ».

Ще одна фальсифікація стосується структури бульбівського збройного формування. Слід сказати, що у цьому питанні Ігор та Наталія Марчуки зайняли позицію бульдозера. Їм, виявляється, до лампочки архівні матеріали, спогади учасників подій, твердження та висновки науковців. Вони не вважають за необхідне навіть пояснювати свою позицію у цьому питанні. Тому анонсована в анотації розповідь про структуру «Поліської Січі» у їхньому «науково-популярному нарисі» взагалі відсутня!!! Лише надзвичайно допитливий читач може відшукати у розділі «Подорож Тараса Боровця у Львів», яким же уявляють автори брошури збройне формуванням «Поліська Січ». Так, на сторінці 28 вони розповідають, що на початку серпня (1941 року – І.О.) Т.Боровець… звернувся ще й до штабу 213 німецької дивізії по офіційний дозвіл на формування військового підрозділу «Поліська Січ». Отже, настав другий етап в існуванні «Поліської Січі», коли з невеликих підпільних груп(!!!?), які існували в Клесівському, Рокитнівському та Людвипільському районах Рівненської області почалося формування більш-менш повноцінного загону». Тобто, за сучасною термінологією – полку. Агов, Олександре Дарованець! Агов, Центр досліджень визвольного руху! Поясніть мені грішному, що то за підпільні групи існували в Клесівському, Рокитнівському та Людвипільському районах Рівненської області на початку серпня 1941 року, з яких Бульба-Боровець розпочав формування більш-менш повноцінного загону? Досі з ваших публікацій я знав, що у ваших рідних лісах у той час підпільно промишляв перший секретар Клесівського райкому компартії Сонін та загін червоного капітана Редчиця. А тепер ви благословили у світ «науково-популярний нарис» з розповіддю про бульбівські підпільні групи у ваших лісах у серпні 1941 року!? Ви на 180 градусів змінили позицію чи що з вами трапилось? Ще кілька місяців тому ви писали, що Ігор Марчук до структури УПА «Поліська Січ» не включає «сільських боївок, які відігравали роль резерву та поліційних станиць». Тобто ви цим самим давали знати, що структуру УПА «Поліська Січ» він розуміє неправильно, а простіше кажучи – фальсифікує! Нині свій нарис-фальсифікат, до якого ви делікатно висловлювали зауваження, він опублікував без змін у брошурі «Поліська Січ», яку ви рецензували. Виходить, що ви забрали з рецензії свої зауваження, оскільки вони у новій публікації паном Марчуком не враховані? Чи то ваші дружні зауваження як рецензента йому до одного місця? Словом ваша, кандидате історичних наук, наукова принциповість аж надто дивує.

Наступні фальсифікації стосуються кількісного складу УПА «Поліська Січ». Зокрема, автори брошури стверджують що під час першого періоду існування 28 червня-9 серпня 1941 року УПА «Поліська Січ» нараховувала аж цілу чоту!!!? (40 осіб), з допомогою якої 24 липня 1941 року Бульба-Боровець проголосив Акт незалежності України у містечку Рокитному і сформував тут українську владу. У своїх доказах Ігор та Наталія Марчуки посилаються на спогади колишнього мешканця Рокитного Єжи Дітковського та на «Хроніку «Поліської Січі», яка надрукована у газеті «Гайдамака» 21 вересня 1941 року. Справді, події у Рокитному 24 липня 1941 року відбувалися за участі чоти УПА «Поліська Січ», яка сюди прибула, як стверджує Олександр Дарованець, із села Карпилівка. Через два дні вона вирушила до Клесова, де перебувала одну добу. А ось розповідь про події, що передували проголошенню Акта про самостійність України у Рокитному, колишнього червоного партизана Івана Табаковського: «Як тільки влітку 1941 року у наше село Сехи прийшли німці, незабаром після приходу німців із райцентру містечка Клесів (захоплений німцями 9 липня 1941 року, –І.О.) приїхали якісь представники німецької влади (слід зауважити, що сталінські слідчі саме так називали українців, які у перші роки війни обіймали посади в українських управах – І.О.),  зібрали жителів села на збори і запропонували вибрати старосту сільської управи…

До того часу, як було проведено збори у селі, у нашому селі німецько-українські націоналісти з мешканців села організували так званий загін «Поліська Січ» і цей загін розміщувався у сусідньому селі Вири і був призначений для боротьби із совєтськими партизанами… 

З організацією цього загону січовиків Гіс Філарет виконував обов’язки старости села з постачання загону продуктами харчування і речами, тобто проводив збір у селі від його мешканців продуктів харчування, а потім заготовлені продукти доставляв у село Вири у загін січовиків. Гіс Євген тим часом здійснював керівництво селом і одночасно був заступником командира сотні загону січовиків, яким тоді командував житель містечка Клесів на прізвище Комар». Інформацію про вишкіл неповного куреня УПА «Поліська Січ» на чолі із начальником штабу, сотником Володимиром Комарем у будинках каменоломної фірми «Пугач» у лісі біля села Вири знаходимо також у спогадах Тараса Бульби-Боровця. Про участь у поході куреня УПА «Поліська Січ» під командою сотника Комара на Олевськ розповідає на допиті колишній січовик, житель села Вири Сарненського району Василь Євгійчук.

Підтвердження того, що сотник Володимир Комар під час узяття міста Олевська керував першим Клесівським куренем міститься у наказі №19 Головної команди «Поліської Січі» від 10 вересня 1941 року. Отже, як бачимо, існує набагато більше джерел, ніж ними володіють Ігор та Наталія Марчуки, які стверджують, що у липні 1941 року у селі Вири розміщувався щонайменше неповний перший Клесівський курінь та штаб УПА «Поліська Січ», який очолював сотник Володимир Комар. А це далеко не 40 козаків.

Як стверджують автори брошури, на другому етапі існування 10 серпня -15 вересня 1941 року УПА «Поліська Січ»  нараховувала два курені загальною кількістю 700 вояків. У своїх доказах вони посилаються на дані писаря Миколи Таргонія, які він назвав на допиті, та знову ж на «Хроніку «Поліської Січі». Одразу слід сказати, що дані Микола Таргонія стосуються завершального етапу існування спеціального загону «Поліська Січ» 15вересня -16 листопада 1941 року, а не 10 серпня -15 вересня цього ж року. Їх Ігор та Наталія Марчуки прив’язали до другого періоду волюнтаристським методом, не маючи на те жодних підстав. Адже цифра 700 вояків загону УПА «Поліська Січ» звучить в контексті німецької вимоги скоротити загін із 700 осіб до однієї сотні у листопаді 1941 року.

Історики замовчують дані низки січовиків із цитованої ними справи Лисанця, Марчука Мельника та інших, які стверджують про службу у загоні 1500 вояків у серпні – вересні 1941 року. Зокрема, Вайчук Максим на допиті повідомляє: «Загін «Поліська Січ» був створений у серпні 1941 року… для збройної боротьби проти совєтської держави з метою створення «Самостійної України». Сам загін «Січі» складався із сотень, яких у вересні 1941 року нараховувалось близько восьми, що свідчило про загальну кількість загону не менше півтори тисячі осіб. Якщо взяти кількість першої сотні, до складу якої я входив, то було всього 180-200 осіб. У кожній сотні було чотири взводи (взвод називався чотою). В кожному взводі було не менше 48 осіб». А ось слова ще одного січовика Байчури Кіндрата: «Повинен сказати, що загін «Поліська Січ» був багаточисельний і складався приблизно із восьми сотень, а загальна кількість учасників біля півтори тисячі осіб». Про таку кількість вояків у загоні «Поліська Січ»  ведуть мову Лисанець Михайло та Глущук Кирило. Ігор та Наталія Марчуки відверто нехтують даними наказу № 19 Головної команди УПА «Поліська Січ» від 10 вересня 1941 року, в якому йде мова про підвищення рангів старшинам, які відзначилися в операції зі взяття Олевська, де чорним по білому написано, що сотник Володимир Комар під час узяття міста Олевська керував першим Клесівським куренем. Про збірний Рокитнівський курінь та про Людвипільський мова іде у «Хроніці «Поліської Січі». Отже і в обрахунку куренів історики сфальшивили. І факти цієї фальші можна наводити і наводити. Словом, гниль дарунку в блискучій упаковці 75-річчю УПА «Поліська Січ» та фестивалю «Олевська республіка» очевидна. Тож стережімося таких данайців, що такі дарунки до ювілеїв нам підносять.

Схожі матеріали:
ОПЕРАЦІЯ УПА «ПОЛІСЬКА СІЧ» ЗІ ВЗЯТТЯ ОЛЕВСЬКА;
Сталінські слідчі та прокурор вимагали розстрілу писаря УПА «Поліська Січ» Миколи Таргонія;
Бульбівець Микола Ширко без парадних шатів (Відеоспогади);
Беріг кожну нашу душу. До 105-річниці з дня народження Тараса Бульби-Боровця;
Тарас Бульба-Боровець — організатор УПА;
Отець Михайло Симонович – перший душпастир УПА;
Галина Кухарчук. Секретарка Бульби-Боровця;
Відеоспогади Миколи Євстафієва, працівника друкарні Бульби-Боровця.


Про автора Iван Oльховський

журналіст, дослідник української історії, видавець
Опубліковано у НеПідшите | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.
Comments:

Напишіть відгук