Сотник УПА «Поліська Січ» Кирило Сиголенко (уроджений Хаїм Сигал): правда, домисли, фальсифікації. Частина перша

sigal_5Якщо хтось гадав, що з відкриттям архівів совєтських спецслужб перед нами постане уся правда про людей та події, зафіксована особами з особливими повноваженнями, той глибоко помиляється. Розсекречені справи водночас вихлюпнули зі спецхранів на світ і велику брехню, яку почасти відділити від правди не так уже й просто, про що засвідчила низка оприлюднених матеріалів, зокрема, про галицького єврея Хаїма Сигала, який під тиском воєнних обставин змушений був видавати себе українцем Кирилом Сиголенком та поляком Карлом Ковальським.

Дуже показовим у цьому плані є нарис Володимира В’ятровича «Страшний маскарад Хаїма Сигала», який кандидат історичних наук надрукував у книзі «Історія з грифом «Секретно»-2», а також розмістив на низці інтернетсайтів. У ньому колишній керівник Галузевого держархіву СБУ з багатьма деталями і подробицями нібито «без гніву і пристрасті», описує життя єврея за чотиритомною кримінальною справою №67436. Однак уже сама назва твору та перші фрази про героя, як про «людину, яка кожного разу міняла не лише прізвище, але й саму себе» свідчить, що ані «гніву», ані «пристрасті» , чим переповнені архівні матеріали, він не уник. Відтак, сповнений емоціями після знайомства з ними, історик наголошує: «Образи, які втілював у життя герой… розповіді, були, здавалося б, взаємовиключними. Радянський міліціонер…, сотник «Поліської Січі»… навряд чи змогли б порозумітися між собою при зустрічі, зрештою, як повстанець із керівником поліції в містечку Дубровиця». [1; 90]

Але той, хто трішечки знайомий з реаліями життя  у Західній Україні, з її чотирма окупаціями наприкінці 1930-х – початку 1940-років, з переходами червоноармійців, поліцаїв до УПА, а потім знову до Червоної армії, того такими пасажами не здивуєш. Та що там говорити, навіть Роман Шухевич, якому Президент України Віктор Ющенко присвоїв звання Героя України, користувався псевдами Борис Щука, Роман Лозовський, Тарас Чупринка. Був музикантом і організатором терористичних актів проти представників польської влади, командиром сотні 201-го німецького поліцейського батальйону і Головнокомандувачем УПА. Очевидно, проблем з порозумінням між іпостасями, в яких йому довелося виступати, у нього не виникало.

На превеликий жаль, Володимир В’ятрович у своєму нарисі схилився до версії сталінської репресивно-каральної машини, згідно з якою, Хаїм Сигал – зрадник і вбивця однокровних братів, обминувши увагою факти, які заперечують або, принаймні, ставлять під сумнів ці висновки. Історик зовсім не помітив фальсифікацій, до яких вдалися совєтські сатрапи, аби звинуватити колишнього сотиника УПА «Поліська Січ» у злочинах, яких він не чинив. Ба більше, навіть приписав героєві оповіді те, що спростували та відкинули емгебісти.

З обвинувачувальних позицій сталінського «правосуддя» характеризує Хаїма Сигала і журналіст Олексій Бухало у програмі «Так було» від 3 квітня 2015 року на телеканалі «Рівненської регіональної дирекції» НТКУ. [2]   Подібного погляду дотримується й історик Іван Капась у своїй публікації «Гетто у Дубровиці. За матеріалами архівно-кримінальної справи Хаїма Сигала». [3]

Але якщо останній лише коротко подає біографію героя за кримінальною справою без особливого аналізу, то Володмир В’ятрович та Олексій Бухало намагаються розкрити злочинну суть цього єврея через чотири перевтілення, завдяки яким він, на їхню думку, вибудував «успішні» і навіть «карколомні кар’єри» міліціонера, учасника УПА «Поліська Січ», поліцая та комерсанта.

 

Перша «успішна кар’єра»: совєтська (міліцейська).

Її аморальність Володмир В’ятрович та Олексій Бухало вбачають у тому, що під час вступу на міліцейську роботу вчитель приватної єврейської школи Хаїм Сигал, аби «сподобатися своєму начальству», в автобіографії написав «до партії не належав, але завжди був симпатиком компартії». [1; 90] [2; 4хв.12сек.] 

Проте мешканці  Західної Україн знають, що у 1930-х роках люди тут симпатизували не лише Організації українських націоналістів, як це нині силкується подати низка істориків, але й Компартії Західної України, представники якої часто проголошували спільні з націоналістами ідеї визволення з-під польського гніту, бажання жити у вільній Українській державі, за які, бувало, разом сиділи в одних казематах, а після заборони Сталіном у 1938 році КПЗУ навіть траплялися випадки, коли колишні західноукраїнські комуністи ставали націоналістичними діячами. Показовими у цьому плані є життєписи крайового провідника ОУН на західноукраїнських землях Михайла Степаняка та найдовговічнішого політв’язня України Данила Шумука, які легко можна відшукати в Інтернеті. Про те, що капезеушники боролись за самостійну Україну  у повстанських загонах, розповідає, наприклад, Іван Мельник у статті «До лав УПА зарахували майже всіх чоловіків села Дроздів на Рівненщині». [4]

Тож, як бачимо, не тільки симпатія, але й участь в КПЗУ не була аксіомою морального падіння мешканців Західної України, на чому намагаються загострити увагу В.В’ятрович та О.Бухало.

Цікаво, що розповідаючи про симпатію Хаїма Сигала до компартії, висловлену ним в автобіографії, історики чомусь мовчать про те, якою мовою написаний цей документ. Так от, єврей-перевертень, за В.В’ятровичем та О.Бухалом,  аби сподобатися своєму російськомовному начальству, пише автобіографію… українською мовою!!! Невже, справді, українська мова, а не «общєпонятний язик» у 1939 році на Західній Україні була знаком пристосуванства до більшовицької влади? То так треба й казати, а не сором’язливо приховувати такий промовистий факт.

А тепер давайте глянемо, у чому полягає «успішність» кар’єри колишнього єврейського вчителя в органах НКВД та «безмежнісь влади, якої він так прагнув». [2; 4 хв.8 сек.] Як показують матеріали кримінальної справи, Хаїм Сигал у перші дні роботи на новому місці одержав посаду помічника оперуповноваженого у дев’ятому відділенні міліції міста Львова. Закінчив двомісячні обласні міліцейські курси, але й після них знову продовжував працювати на тій самій посаді аж до початку війни тільки вже у першому відділенні міліції міста Львова. [5; 91-92]

Словом, ну, дуже помітно просунувся за рік і дев’ять місяців на новому місці роботи колишній 36-річний єврейський  учитель. А з владою на посаді помічника оперуповноваженого (по-сучасному – помічника слідчого) Хаїм Сигал просто не знав, що робити. Він був самим царем і богом над… горами паперів та старшим, куди пошлють.

Однак Володимир В’ятрович з цим не згоден. Він хапається за довідку Комісії у справах колишніх партизанів Вітчизняної війни 1941-1945 років при Президії Верховної Ради УРСР від 11 жовтня 1951 року, яка міститься у четвертому томі архівно-кримінальної справи Хаїма Сигала, де сказано, що той у перші місяці війни 1941 року вже був «начальником штабу 8-го батальйону 1-го партизанського полку військ НКВД». [1; 95]

Варто зазначити, що цей єврей буквально отетерів, коли йому на допиті 30 грудня 1951 року начальник відділу слідчого відділення УМГБ Рівненської області майор Дюкарєв прочитав цю довідку. Його – рядового безпартійного партизана, без елементарного досвіду штабної роботи червоні писаки раптом зробили начальником штабу батальйону, де офіцерами аж кишіло. Зауважте, у групі партизанів-енкаведистів з 50 осіб поруч із Хаїмом Сигалом були його безпосередній начальник, старший оперуповноважений першого відділення міліції міста Львова, лейтенант Окаєвич, колишній працівник Львівського обласного управління міліції, старший лейтенант (командир групи), начальник паспортного столу Перемиського чи Городоцького райвідділу міліції. Ранг лейтенанта мав, за словами Сигала, і начальник штабу їхньої групи. [9;101,107]

Спочатку Хаїм Сигал подумав, що то у нього галюцинації почалися після виснажливих нічних допитів. Але майор Дюкарєв справді тикав у обличчя папір з підписом на фірмовому бланку.

Незважаючи на шалений тиск слідчих, прокурора і суддів Воєнного трибуналу, він цієї нахабної брехні не визнав. Адже у пред’явленій довідці, складеній через 10 років після реальних подій, не зазначено ані дати призначення партизана Сигала на посаду начальника штабу батальйону, ані прізвища, ані військового звання того, хто призначав, ані військового звання самого кандидата на посаду! Словом, чоловіка ламали «всесильною» совєтською бумажкою. Але він вистояв. А от кандидат історичних наук зігнувся перед нею.

До речі, слідчих чомусь не зацікавило, де подів «начальник штабу» документацію батальйону, чому раптом плюнув на свою керівну посаду і ні з сього, ні з того рвонув у розвідку!?

Наступний етап життя Хаїма Сигала, справді, пов’язаний з формальними змінами імені, прізвища та біографічних даних. З початком німецько-радянської війни він як представник совєтських правоохоронних органів змушений був евакуюватися углиб СССР. Ще перед тим помічник оперуваженого відправляє до родичів у місто Козятин Вінницької області свою дружину з маленькою дочкою Вірою. Сам через кілька днів разом з усіма працівниками відділення міліції також їде у цьому ж напрямку. Однак у Козятині дружини з дочкою не знаходить. Виявилося, вони вже вирушили далі на схід. Прибувши до Києва, разом з низкою своїх співробітників записується до партизанського загону. Після короткого курсу навчання направляється у німецький тил на Житомирщину. Тут під час розвідки під виглядом погонича худоби потрапляє у полон до гітлерівців.

Гадаю, нікому не треба пояснювати, яка доля очікувала на заарештованого німцями єврея та ще й совєтського партизана-енкаведиста. Тому у полоні Хаїм Сигал називає себе українцем Кирилом Сиголенком, придумує новий власний життєпис. Однак, розуміючи, що зміна прізвища та біографічних даних не змінює зовнішніх характерних ознак, він вирішує рятувати себе шляхом виклику довір’я у німців демонстрацією знання їхньої мови, якою добре оволодів під час окупації Галичини Австро-Угорською імперією. Цей хід зіграв свою роль. Після пояснень, що німецьку мову вивчив, проживаючи у Берліні та Кельні, він одержує пропозицію обійняти посаду перекладача у таборі для військовополонених. [5;116] Однак медичний огляд виявляє справжню національність. Хаїм Сигал одержує ляпаса від німецького унтерофіцера. Зрозумівши, що все може для нього скінчитися трагічно, тікає з табору військовополонених, але не до свого партизанського загону і не у бік фронту, який просувався усе далі на схід, а у протилежному напрямку – до міста Корця, яке було першим на шляху до рідного дому. Саме  цей момент сталінські слідчі пов’язують «с ізмєной Родіни». Однак під час з’ясування мотивів «ізмєни» на допиті 2 жовтня 1951 року начальником слідчого відділу майором Дюкарєвим щонайменше розпливлась її яскравість. На запитання: «А чому Ви не стали виходити на бік радянських військ чи шукати свій партизанський загін?» Хаїм Сигал відповів: «Я не рішався йти у бік фронту, оскільки боявся повторного затримання мене німцями, а в партизанський загін я не пішов тому, що не знав місця його розташування». [5; 129.]

 

1.Страшний маскарад Хаїма Сигала//Володимир В’ятрович. Історія з грифом «Секретно»-2.- Львів.-2012.-С.90-111.

2.Олексій Бухало. Так було: Хаїм Сигал. 3 квітня 2015 року. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:  https://www.youtube.com/watch?v=hsWUIBbOTck 

3.Іван Капась. Гетто у Дубровиці. За матеріалами архівно-кримінальної справи Хаїма Сигала//Голокост і сучасність №1(11).-2012.-С.78-103.

4.Іван Мельник. До лав УПА зарахували майже всіх чоловіків села Дроздів на Рівненщині. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://4vlada.com/blogs/1182/50542

5.ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 1.-301арк.

 


Про автора Iван Oльховський

журналіст, дослідник української історії, видавець
Опубліковано у НеПідшите. Додати до закладок постійне посилання.
Comments:

Напишіть відгук