Сотник УПА «Поліська Січ» Кирило Сиголенко (уроджений Хаїм Сигал): правда, домисли, фальсифікації. Частина друга Друга «карколомна кар’єра»: українська (січова)

sygal4Маючи гіркий досвід спілкування з німцями, Хаїм Сигал у місті Корці, перш ніж звернутися до органів влади, вирішив дізнатися від жителів, хто тут її представляє. Лише коли люди розповіли, що містом керує українець Крижанівський, тоді, дочекавшись прийому, виклав вигаданий власний життєпис біженця із совєтського полону і попросив видати посвідчення особи. Бургомістр пішов Хаїмові на зустріч, вручив довідку, яку той просив, на ім’я чернігівця Кирила Сиголенка та направлення до Рівненської обласної управи для влаштування його вже як українця на роботу, оскільки у Корці для перекладача з німецької мови вакантних посад не було. В обласній управі також перекладацької роботи для Кирила Сиголенка не знайшлося, тому його направили у розпорядження Сарненської окружної управи, а звідти – в окружну українську поліцію, яку очолював сотник Олександр Диткевич – недавній заступник отамана Тараса Бульби-Боровця на цій посаді. Під час чергового приїзду головнокомандувача УПА «Поліська Січ» до Сарн для набору військових кадрів у поліцейській їдальні відбулася зустріч з Кирилом Сиголенком. Дізнавшись, що останній працює перекладачем в раніше очолюваній ним окружній поліції, отаман одразу, не вагаючись, пропонує йому як цінному кадру у дипломатичній грі з німецькою військовою адміністрацією службу в Українській повстанській армії «Поліська Січ». І той погодився.

Цікаво, що і сталінське правосуддя, і сучасні українські дослідники у цьому моменті не помітили нічого іншого, окрім ще глибшого морального падіння єврея. Наприклад, Олексій Бухало у телепередачі «Так було: Хаїм Сигал» наголошує: «Ще на початку червня 1941 року Хаїм Сигал працював у радянському НКВС, а вже через три місяці перетворився на палкого націоналіста». [1; 5 хв.45сек.] Ще гостріший пасаж на початку розділу «Сотник «Поліської Січі» Кирило Сиголенко» видає у своєму нарисі Володимир В’ятрович: «Хаїм Сигал ще в 1939 році вирішив, що для нього важливо бути разом із тими, хто представляє владу. Неважливо, хто нею є саме сьогодні – комуністи, нацисти чи хтось інший. Він переконався, що така стратегія вигідна не лише для фізичного виживання, а й здатна також забезпечити кар’єру і задовольнити його амбіції. У вересні 1941 року на Поліссі такою владою був отаман «Тарас Бульба», тому Сигал став українцем. Завзятим, щирим, полум’яним націоналістом Кирилом Сиголенком. [2; 97]

На превеликий жаль, погодитися з такими висновками дослідників дуже важко. По-перше, ні перший, ні другий не пояснюють того, що заважало Хаїмові Сигалу до 1939 року бути «із тими, хто представляв владу» на Галичині, тобто з поляками. По-друге, якщо Сигалові було «неважливо, хто нею (владою, – І.О.) є саме сьогодні – комуністи, нацисти чи хтось інший», чому ж тоді він не «був разом із нацистами» на початку серпня 1941 року, коли ті зацікавилися його перекладацькими здібностями? Чому він, вирвавшись з нацистських лабет, не став «разом із тими, хто представляв владу» у Корці, Рівному, Сарнах? А там, гадаю, багатьом відомо,  при владі були набагато «палкіші націоналісти» від Тараса Бульби-Боровця, оскільки представляли ОУН під проводом Степана Бандери. Отже, як бачимо, «стратегія» Хаїма Сигала бути з будь-якою владою тут притягнута за вуха.

Ніби в унісон, обидва вищеназвані історики розповідають, що у «Поліській Січі» Хаїм Сигал всього за вісім тижнів знову «устиг зробити карколомну військову та політичну кар’єру», дослужився до сотника та особистого ад’ютанта отамана «Поліської Січі»!!! [1; 5 хв.55сек.] [2; 97-98] І все це, як зазначає Володимир В’ятрович, завдяки «умінню бути біля можновладців і умінню їм догоджати». [2; 97] З-поміж таких «умінь бути біля можновладців і умінь їм догоджати» історик виділяє  «пропагандистську» хватку нового повстанського старшини. Його нібито бачили «на мітингах із місцевим населенням поруч із самим отаманом». Він «не лише редагував видання, (газету «Гайдамака», – І.О.) але й готував його передовиці, а також друкував власні патріотичні вірші». [2; 98,99]

Справді, в архівно-кримінальній справі № 67436 є свідчення ідейного опонента січовиків, комсомольця Степана Близнюка про виступ нібито Кирила Сиголенка у його рідному селі Сехи тодішнього Клесівського району Рівненської області, яке він виклав на допиті 15.01.1952р. та на очній ставці 29.01.1952р. [3; 254]  [4; 36]  Однак Володимир В’ятрович старанно обминає покази інших учасників слідства щодо пропагандистського, публіцистичного та поетичного хисту «ад’ютанта отамана «Поліської Січі». Зокрема, він замовчує пояснення самого Хаїма Сигала, яке, гадаю, варто навести. На запитання слідчого, чи підтверджує покази свідка Степана Близнюка, він на очній ставці 29.01.1952р. відповів: «Ні, показів свідка я не підтверджую. Ніколи я перед населенням з промовами не виступав. Я чув, що учасники «Поліської Січі» на перших порах, коли організовували «Поліську Січ», їздили по селах і виступали перед населенням із закликами вступати до  «Поліської Січі», але коли я вже вступив до «Поліської Січі», то вона перебувала у місті Олевську, ніякого поповнення не прибувало, і я з такими промовами не виступав». [4; 38]

Приховує він від читачів також твердження Антона Опалька на допиті  14 січня 1952 року про те, що Кирило Сиголенко не виступав на мітингу, який організовували січовики у селі Вири Клесівського району Рівненської області. [3; 245-246]  Зрозуміло, що історик не згадує й того, що мешканець села Вири Василь Євгійчук, який був присутнім на мітингу УПА «Поліська Січ» у містечку Клесові, взагалі не упізнав «оратора» Кирила Сиголенка. [3; 249]  Нині читачам доступний опис мітингу 15 вересня 1941 року у місті Олевську, де січовики приймали присягу на вірність Україні. Однак серед промовців, які на ньому виступали, немає прізвища отаманового «улюбленця-пропагандиста». [5; 133]   Як же так виходить, що у Вирах, Клесові, Олевську йому навіть не надали слова для виступу, а у селі Сехи Сиголенко створив прямо фурор на мітингу. У своїх ораторських здібностях навіть переплюнув самого Тараса Бульбу-Боровця. Як твердить Степан Близнюк, якому на час описуваних подій ледве виповнилося 14 років: «Бульба говорив недовго, а потім виступив упізнаний мною на фотокарточці мужчина, який вже говорив приблизно протягом однієї години»! [3; 254-255]  Звідки взявся такий ораторський талант у Хаїма Сигала? Гадаю, цей секрет дуже добре розкрив він сам на допиті 9 січня 1952 року, коли слідчий вимагав у нього пояснень щодо промови на засіданні старшин «Поліської січі» 15 листопада 1941 року. І ось що почув у відповідь: «Перед нарадою [Бульба-Боровець] сказав мені, Cмородському та іншим виступити на цій нараді. Причому, коли я запитав у «Бульби», про що я повинен говорити, він мені сказав про що я повинен говорити на цій нараді». [6; 89]  От вам і оратор, який годину часу може заворожувати публіку, а для промови на кілька хвилин просить допомоги.

У декого може навіть і після цих аргументів виникнути запитання: як міг Степан Близнюк упізнати Кирила Сиголенка, якщо той не виступав на мітингу у селі Сехи? Відповідь на нього дає сам сехівський комсомолець під час допиту: «Після зазначеного випадку (мітингу, – І.О.) я ще три чи чотири(!!!) рази бачив у селі Бульбу і упізнаного мужчину, які приїжджали у село на автомобілі, але навіщо вони приїжджали, це мені невідомо».  [3; 255]  Отже, «ад’ютант отамана» просто надокучив Степанові Близнюку своєю появою у селі в одній і тій же компанії. Тому комсомолець прив’язує його особу і до першого приїзду січовиків, коли вони агітували селян вступати до їхнього збройного формування, та наділяє нечуваними ораторськими здібностями.

Слід сказати, що слідчі також викопали одного-однюсінького свідка, який доводив, що передові статті та аж один вірш належали Кирилові Сиголенку. Це набірник газети «Гайдамака» Олексій Козицький. Ось його твердження: «Сиголенко і Бульба більше від інших писали статті до газети «Гайдамака». Зокрема, Сиголенко писав передові статті антисовєтського змісту. Одного разу ним був написаний вірш різкого антисовєтського змісту з наклепом на одного з керівників ВКП(б) і совєтського уряду». [4; 10-11]  Варто зауважити, що вищезазначеного поетичного твору Олексій Козицький чомусь не поставив у провину Хаїму Сигалу на судовому засіданні. Названий вірш також не фігурує у вироку Воєнного трибуналу. Тож, як бачимо, Володимир В’ятрович, м’яко кажучи, дещо перебільшив поетичну плодовитість редактора-січовика, стверджуючи, що той «друкував власні патріотичні вірші». До речі, у нині доступних для читачів 2,5,6,7 числах «Гайдамаки», де надруковани низка поетичних творів різних авторів, жодного вірша за підписом К.Сиголенка немає.

Тепер про передовиці редактора-«пропагандиста», який не міг без допомоги Головнокомандувача УПА «Поліська Січ» підготувати кількахвилинної промови на засідання ради старшин. Ось його пояснення на очній ставці із набірником Козицьким: «За весь час роботи редактором я жодної статті і вірша до газети не написав. За це мені не раз докоряв Бульба, який казав, чому я як редактор не пишу до газети. Я пояснював йому, що не вмію писати ні статті, ні вірші. Тоді Бульба сказав, що він дасть вказівку комусь написати від мого імені статтю або вірш, аби було видно, що я як редактор також пишу. Але давав чи не давав він кому вказівку, я не знаю, а також не пам’ятаю, чи хтось писав від мого імені статті або вірші». [4; 11-12]  На допитах Сиголенко теж наголошував: «Ніяких статтей і віршів я не писав і не хотів писати, оскільки в українському письмі я робив багато помилок, тому не хотів, аби бачили мене неграмотним… Ніколи я за письмовим столом у редакції не сидів і нічого не писав. Там сидів другий редактор – спеціаліст цієї справи, привезений старостою районної управи з Житомира і він писав передовиці, а також редагував статті». [6; 101]  Гадаю,  також важливим моментом для з’ясування питання, хто писав передовиці до газети «Гайдамака», є окреслення Хаїмом Сигалом обставин, які склалися в редакції під час його редакторства. На допиті 16 жовтня 1951 року він свідчив: «Коли я приїхав до Олевська, то газета «Гайдамака» виходила без підпису редактора, а як мені було відомо, редагував її сам Бульба. У цей же час староста районної управи, прізвища його не знаю, привіз із Житомира редактора і хотів, щоб він був редактором. Але Бульба не хотів, щоб газета перейшла у відання цивільної влади, хотів, щоб вона була його військовою газетою, і призначив мене відповідальним редактором газети «Гайдамака», заявивши, «все одно тобі робити нічого». Я погодився і протягом трьох тижнів (насправді, восьми з перервами, – І.А.), тобто до моменту розформування «Поліської Січі»  був відповідальним редактором газети. У свою чергу в редакції працював і цей чоловік, прізвища його зараз не пам’ятаю, якого привіз староста районної управи, і він вважався редактором. Таким чином газета виходила за двома підписами: моїм і його (насправді, за одним підписом, але почергово, – І.О.). Однак редагував він, а також він писав статті. Крім нього, статті писали Бульба, Смородський, Круглій та інші». [7; 155-157]  Справді, у №2,5,6,7 газети «Гайдамака» є матеріали Бульби-Боровця (підписані псевдонімом Гаврило Обруч), П. Смородського, Ю.Круглія-Дорошенка, але статті за підписом редактора Г.Бабенка відсутні, – І.О.). У числі №2 «Гайдамаки» від 21 вересня 1941 року є добірка інформацій під назвою «Культурне життя Олевщини» за підписом сотника Сиголенка.

На жаль, усі передові статті у наявних примірниках органу «Поліської Січі» без підпису. Жодного слова про авторство передовиць газети «Гайдамака» немає і в спогадах Тараса Бульби-Боровця, за винятком загальної характеристики її чолових: «Редактором газети спочатку був сотник Сиголенко, а потім редакцію перебрав один учитель із Житомира – пан Бобенко. Ні Сиголенко, ні Бобенко не були професійними журналістами. Газета відчувала брак бодай одного доброго фахового редактора». [8; 162] 

Словом, і тут вислуговування  Кирила Сиголенка перед отаманом шляхом «підготовки передовиць» та «друком власних патріотичних віршів» у газеті «Гайдамака» виглядає аж надто натягнутим. Ба більше, як ми бачили вище, Бульба-Боровець дав можливість вислужитися сотнику-січовику, призначивши його військовим редактором газети «Гайдамака» поруч із цивільним редактором Г.Бобенком, який, за словами отамана,  «кадив німецькій окупаційній владі». І що з цього вийшло? А нічого! Маючи пістолета, досвід роботи в НКВД, Кирило Сиголенко навіть не налякав свого конкурента на редакторській посаді, а мирно працював із ним в одній кімнаті!  Тобто, людина, яка нібито нюхом чула, як можна догодити начальству,  раптом  при першій ліпшій нагоді втратила це чуття! Висновки напрошуються наступні: або Кирило Сиголенко не володів відчуттям, коли і як можна вислужитися перед начальством, або ті, хто наділив його такими здібностями, поняття не мають, що означає вислуговуватися і використовують його не за призначенням.

А тепер щодо «карколомної військової та політичної кар’єри» Кирила Сиголенка в УПА «Поліська Січ». Справді, йому тут за короткий термін було присвоєно ранги хорунжого, поручника і сотника. Але дивина: жодного просування на військових посадах не зафіксовано!!! Він як приїхав на роботу до штабу «Поліської Січі» перекладачем, так і поїхав звідси перекладачем! Хоча у штабі паралельно виконував обов’язки редактора газети «Гайдамака». Ад’ютантом отамана ніколи не був. Цю посаду обіймав Юрій Круглій («Дорошенко»). А підпис Сиголенка на посвідці Круглія-Дорошенка поставлений за ад’ютанта тому, шо той сам собі не мав права виписувати документ.

Як стверджував сам Хаїм Сигал і на допиті, і в суді, звання сотника йому присвоєно за хорошу підготовку казарм для розміщення козаків «Поліської Січі». [6; 78] [4; 406]  То у чому  полягає його негідність? Хіба що, у відсутності протесту проти стимулювання праці. Але ж січовик нікому і не клявся бути аскетичною іконою, за критеріями якої намагаються оцінювати його В.В’ятрович та О.Бухало.

Було би геть несправедливим сказати, що названі історики не побачили жодного позитивного факту у діяльності сотника Кирила Сиголенка у «Поліській Січі». Зокрема, вони обидва відзначать його спротив ганебній гітлерівській акції з розстрілу олевських євреїв. Володимир В’ятрович навіть цитує відповідь редактора-січовика капітану СС Гічке, який вимагав надати йому козаків УПА «Поліська Січ». Ось уривок цієї відповіді: «Наш відділ уже розпущений, і тому ми не маємо права давати козакам таких наказів, і, по-друге, наші люди будуть зібрані для боротьби з озброєним ворогом як вояки, а не для знищення беззбройних жінок, старих, калік та дітей». [2; 100]  Обидва дослідники розповідають і про порятунок Кирилом Сиголенком від розстрілу двох єврейок: складачки газети «Гайдамака» Віри Рейблат та її сестри. Проте дивний висновок вони роблять з цього позитиву. Наприклад, Володимир В’ятрович пише: «Але вже незабаром для Сигала важливішим стане власний порятунок(!?) і пристосування до нової ситуації(!?), а не захист своїх одноплемінників. Більше того, участь в їхньому знищенні(!!!?) стане передумовою адаптації до нових умов»(!!!?). [2; 101]   Тобто, він нав’язує читачеві власну думку, що спротив Хаїма Сигала гітлерівському варварству в Олевську був просто винятком у його моральній деградації. Мовляв, такий гуманізм можливий був тільки тому, що це потрібно було владі Бульби-Боровця. А оскільки отаман у середині листопада владу втратив, то він «став нецікавим для Сигала. Тепер йому потрібні були німці, і він знав, що може знадобитися їм. Для цього йому знову треба було перевтілитися й зіграти найпотворнішу роль у своєму житті. І Хаїм Сигал був готовий до цього». [2; 101]   Відверто кажучи, таке узагальнення істориком служби Кирила Сиголенка в УПА «Поліська Січ» мене буквально шокувало. Навіть якби він був на всі сто відсотків правий у своїй попередній розповіді, у своїх спостереженнях, то й у такому випадку це не дає підстав говорити, що Хаїм Сигал на кінець 1941 року був закінченим мерзотником, якому «потрібні були німці», який був «готовий» «зіграти найпотворнішу роль у своєму житті» – «знищувати своїх одноплемінників»!!! За якою це логікою людина, яку зневажливо побили нацисти за виявлену національну приналежність, яка боялася переходити фронт, аби не втрапити у німецькі руки,  тепер має лізти до них в обійми?  Невже робота паперовпорядником біля слідчого, завгоспом у партизанському загоні НКВД, перекладачем, редактором повстанської газети, навіть приписане начальство у штабі червоних партизанів то є те, що робить людину готовою до вбивства своїх однокровних братів? Здається, у дідуся Фрейда щелепа відвалюється від таких умовисновків В.В’ятровича.

1.Олексій Бухало. Так було: Хаїм Сигал. 3 квітня 2015 року. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:  https://www.youtube.com/watch?v=hsWUIBbOTck 

2.Страшний маскарад Хаїма Сигала//Володимир В’ятрович. Історія з грифом «Секретно»-2.- Львів.-2012.-С.90-111.

  1. ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 3.- 332арк.

4.ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 4.-456арк.

5.Стельникович С. Український національний рух опору Тараса Бульби-Боровця: історичний нарис. – Житомир: Полісся, 2010. – С.133.

6.ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 2.- 331арк.

7.ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 1.-301арк.

8.Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави.-Вінніпег.- 1981.- 328с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Про автора Iван Oльховський

журналіст, дослідник української історії, видавець
Опубліковано у НеПідшите. Додати до закладок постійне посилання.
Comments:

Напишіть відгук