Сотник УПА «Поліська Січ» Кирило Сиголенко (уроджений Хаїм Сигал): правда, домисли, фальсифікації. Частина третя: Третя «стрімка кар’єра»: німецька (поліційна)

sygal3Якщо вірити Володимир В’ятровичу та Іванові Капасю, то сотник Сиголенко після розформування УПА «Поліська Січ» 16 листопада 1941 року просто «повернувся на роботу перекладача» назад у Сарни, [1; 101] [2; 81]  де нібито німецька адміністрація з розпростертими обіймами не могла його дочекатися. Правда, В. В’ятрович тут же й обмовлюється: «Спочатку [Сиголенко] виконував ці обов’язки в українській поліції(!!!)» і, зауважте, тільки «згодом у німецькій жандармерії». [1; 101]

Як бачимо, сам історик, який щойно заявляв, що Боровець для Хаїма Сигала перестав бути цікавим через втрату влади, тепер «йому потрібні були німці», чомусь веде героя оповіді не до потрібних німців, а до української поліції, якою керує Олександр Диткевич – недавній заступник Бульби-Боровця. З чого б це? По-перше, це свідчить про те, що бездумно лізти у небезпечні німецькі обійми січовик усе-таки остерігався. По-друге, він сюди йшов не просто сам по собі, а як виконавець доручення своїх українських зверхників. Як зазначає у своїх спогадах Тарас Бульба-Боровець: «Сотник В.Раєвський, сотник С.Сиголенко, поручник Лев Ковальчук, хорунжий Граб-Воловодик та інші люди отримали наказ вступити на службу в німецько-українську поліцію та в інші німецькі уряди та установи в Рівному та інших містах і виконувати там довірені завдання нашого штабу». [3; 179-180]  Слід сказати, що пояснення Кирила Сиголенка на допиті про повернення на службу у сарненську окружну поліцію дещо відрізняється від твердження Бульби-Боровця, але воно аж ніяк не заперечує його:  «Перед від’їздом [з Олевська] Бульба-Боровець запитав мене, де я буду перебувати, на що я відповів, що знову поїду у місто Сарни в окружну поліцію до Диткевича. Бульба на це сказав: «Ну й добре, я також там буду». [4; 161-162]  Наступна деталь  історії «повернення» сотника «Поліської Січі» до окружної поліції, на мій погляд, теж яскраво характеризує, наскільки «нецікавим став» для нього Бульба-Боровець після втрати влади. «Бульба далі запитав, як я поїду, на що я йому відповів, що поїду через село Борове, де зупинюсь на свято у священика (Михайла Симоновича, – І.О.), який просив мене приїхати на свято. Він мені дав підводу, передав свої речі – дві невеликі валізи і сказав: «Поки ти гостюватимеш у Боровому, я також через 2-3 дні туди приїду…Приблизно через три-чотири дні після мого прибуття в село Борове приїхав Бульба-Боровець і з ним шість чи сім осіб – Смородський, Круглій, Соловей, Ковальчук і ще двоє, але хто не пам’ятаю…  Названі особи Бульба-Боровець, Смородський, Круглій, Соловей, Ковальчук перебували у селі Боровому, гостювали разом зі мною у священика і його матері… Після цього Бульба-Боровець, Смородський, Круглій, Соловей і Ковальчук виїхали до міста Сарни, а я залишився ще гостювати у священика Симоновича… Всього у селі Боровому я перебував біля десяти днів, а потім виїхав до міста Сарни». [4; 162,163-164]  Що ж трапилося тут із Кирилом Сиголенком по дорозі в обійми до німецької влади, що він аж на десять днів затримався у селі Боровому Рокитнівського району Рівненської області? Бачте, тут вирішувалось питання його подальшого сімейного життя. Ще у вересні 1941 року, коли вперше їхав із міста Сарн до Олевська, він із Бульбою-Боровцем також гостював у священика Михайла Симоновича і тут познайомився з його сестрою Оленою. Листопадове десятиденне  перебування  у селі Боровому свідчило про те, що вересневе знайомство було не випадковим. Кирило Сиголенко пов’язував свою долю з українством не лише військовою службою, але й сімейними узами. Чи не правда, трохи дивно виглядають гостювання стурбованого думкою про пошвидший перехід під німецьку владу Кирила Сиголенка у душпастиря «Поліської Січі», домовленості з Бульбою-Боровцем, що не представляв ніякої влади, про зустріч в окружній поліції у Сарнах?  Ці деталі Володимир В’ятрович старанно обминає, оскільки вони не вкладаються у накреслену ним схему перевтілення Хаїм Сигала у прислужника своїх ворогів для «стрімкої» власної кар’єри. Відтак і згадки у нього не знаходимо про те, що у Сарнах січовик чомусь не біжить ані до гебітскомісара, ані до керівника жандармерії, з яким познайомився у жовтні 1941 року, які тут представляли німецьку владу, а йде на квартиру колишнього заступника Бульби-Боровця, а нині коменданта окружної поліції Олександра Диткевича. Тиждень живе у нього, поки той шукає йому роботу. [4; 172] 

А ось як сам Кирило Сиголенко описує перехід на перекладацьку роботу у жандармерію: «Коли я вже став працювати в окружній поліції після розпуску «Поліської Січі», то наприкінці грудня 1941 року мене викликали до себе в кабінет начальник поліції Диткевич і його заступник Білоус Іван, які сказали мені, що роботи у поліції для мене мало і що вони хочуть, щоб я працював у жандармерії перекладачем, оскільки, за їхніми словами, там працює перекладачем поляк за національністю, який погано ставиться до українського населення. «А нам треба,- як висловився Диткевич,- щоб своя людина працювала в жандармерії». Слово «свій» я зрозумів, щоб працювала там людина за національністю українець. Я відповів їм, що раз так, то я піду працювати в жандармерію.

Через два-три дні до поліції зайшов знайомий мені жандарм Веке-Емдель, у розмові з яким Диткевич запропонував взяти мене перекладачем у жандармерію. Веке-Емдель погодився, заявивши, що роботи у нього багато». [4; 175-176] 

А тепер давайте поглянемо, які зусилля докладав Кирило Сиголенко, аби, за Володимиром В’ятровичем, «вислужитися» перед представниками німецької влади і «знову різко піти угору». З поміж перекладацької рутини якоюсь мірою виділяється участь колишнього сотника УПА «Поліська Січ» як перекладача на одному з допитів невідомого чоловіка, що незаконно зберігав зброю, та вдови-полячки, яка продавала мило за завищеною ціною. Так ось, після допиту полячці було повернуто вилучені 4-5 кілограмів мила і відпущено додому. А доля зберігача зброї невідома, оскільки на наступні допити Кирило Сиголенко не залучався. [4; 197-198]  У чому тут полягала вислуга перекладача перед німцями важко збагнути. Тоді, скажете, за що ж його призначили через чотири місяці на посаду коменданта районної поліції в Дубровиці? Ось відповідь самого героя на таке саме запитання слідчого: «Після того, як в районах Сарненського округу були створені жандармерії, на посади комендантів районних поліцій стали направляти осіб, які знали німецьку мову, щоб можна було особисто розмовляти з начальниками жандармерій без запрошення перекладачів і в необхідних випадках надавати допомогу начальникам жандармерій у перекладі документів або розмов з іншими особами. У зв’язку з цим я був направлений не за якісь заслуги, а як особа, що знала німецьку мову… Водночас на посаду коменданта Володимирецького чи Рафалівського району (точно зараз не пам’ятаю) був направлений перекладач жандармерії Михасик. Інші коменданти районних поліцій також володіли німецькою мовою». [4; 199-200]  Цікаво, що «різкий хід угору», за В.В’ятровичем, кар’єри Кирила Сиголенка ніяк не відбився на його зарплаті. І в жандармерії у Сарнах, і на посаді коменданта Дубровицької поліції він одержував ті самі 300 карбованців! [4; 201,247]  Прикметною є і ще одна деталь, про яку трохи далі згадує і сам історик: «На початку 1943 року [Кирило Сиголенко] переїхав із сім’єю до надійнішого міста Сарни». [1; 105]  Отже, і з точки зору комфортності проживання нове призначення колишнього сотника «Поліської Січі» комендантом поліції Дубровицького району теж не несло вигоди. От вам і «вислуги» перед гітлерівцями, от вам і «стрімка кар’єра».

Далі для характеристики діяльності Кирила Сиголенка на посаді коменданта поліції історик залучає усім добре відомі штампи совєтської пропаганди: «Забезпечував… зловісний німецький порядок», збір «різноманітних податків та контрибуцій, котрі зростали в міру того, як затягувалася «блискавична війна», організовував «насильні вивози молоді на роботи до Німеччини», чинив «жорстокі репресії за непослух, а особливо за підтримку руху опору». [1; 102] Словом, був царем і богом у Дубровицькому районі. Однак його кримінальна справа свідчить про інше. Зокрема, у ній зазначено, що збором податків, організацією робіт та складанням списків громадян для вивезення на роботу до Німеччини займалася Дубровицька райуправа, яку очолював Василь Гаврильчик. [4; 208]  Контролював процес збору податків та контрибуцій  сільськогосподарський комендант Дубровицького району німець  Гезель. [5; 273]  Питаннями репресій займалась жандармерія, якою керував німець Кеніг. [5; 274]  Тобто, поліції Дубровицького району не дозволяли лізти у ті справи, які її не стосувалися.  Вона лише займалася патрулюванням у місті, охороною установ і лише на виконання наказів начальника жандармерії, прохань старости райуправи чи сільськогосподарського коменданта допомагала притягувати до відповідальності порушників порядку, злісних неплатників податків та тих, хто ухилявся від поїздки на роботу до Німеччини. Словом, виконувала ті функції, що й поліція будь-якої іншої країни. Прикметно, що у вироку Воєнного трибуналу Прикарпатського військового округу відсутні звинувачення Кирила Сиголенка у зборах «різноманітних податків та контрибуцій», у «жорстоких репресіях за непослух, а особливо за підтримку руху опору». Отже, Володимир В’ятрович у цьому випадку навіть перевершив сталінських опричників у навішуванні собак на сотника «Поліської Січі». Для чого?

Дуже показовим у справі Кирила Сиголенка є звинувачення його в участі у «насильному  вивезенні молоді на роботи до Німеччини». Серед 332 остарбайтерів Дубровицького району слідство не знайшлося жодного(!!!), хто би засвідчив про причетність коменданта поліції до завданих йому страждань. Цікаво, що у справі відсутні й свідчення мешканки Дубровиці Теклі Семенюк, яка нібито через кілька років по війні, повертаючись із робіт у Німеччині, у Берліні упізнала Кирила Сиголенка і донесла про це місцевим чекістам. Відтак виникають запитання: чому слідство не залучило до процесу цю особу? Чому вона фігурує лише у публіцистиці гебістських писак Теодора Гладкова, Бориса Стекляра (так-так того самого, що причетний до вбивства повстанського художника Ніла Хасевича) та, як це дивно, у патріотично налаштованого українського історика Володимира В’ятровича? [6] [1;109]  

До речі, у визначенні Воєнної колегії Верховного суду СССР від 26 квітня 1952 року відсутнє звинувачення Кирила Сиголенка у причетності його до відправки молоді на роботи до Німеччини та до участі в арештах совєтських громадян. [5;437-440]  

Далі у своєму нарисі Володимир В’ятрович педалює тему зради Кирилом Сиголенком побратимів по боротьбі. Мовляв, «поліцейські, які ще недавно здавалися своїми, швидко перетворювалися у представників чужої, жорстокої влади. Для багатьох із них, які були місцевими жителями, такий розвиток подій був надто важким, тому вони тікали з поліції і приєднувалися до повстанських загонів – спочатку бульбівських, а згодом бандерівських, часом вливалися до радянських партизан. Навряд чи якісь докори сумління надокучали Сигалу, адже йому як колишньому радянському міліціонеру не вперше було втихомирювати незадоволене українське населення. Так само його не особливо бентежило й те, що він опинився по різні боки барикад із вояками «Поліської Січі», що почали антинімецьку діяльність. Боротися з колишніми товаришами – для нього це також не вперше, адже саме за це він і отримав звання сотника від отамана «Тараса Бульби». [1;102] 

Вище вже йшла мова про те, що Хаїм Сигал у першому і дев’ятому відділеннях міліції міста Львова працював помічником оперуповноваженого, тобто вів документацію, виконував іншу рутинну роботу. У штабі Бульби-Боровця теж займався справами, що пов’язані з паперами: обіймав посаду редактора, перекладача, підписував посвідки за ад’ютанта. І це, виявляється, було здобуттям досвіду з «втихомирення незадоволеного українського населення», «боротьби з колишніми товаришами»!? Відверто кажучи, таким бурхливим фантазіям В. В’ятровича можна позаздрити. Як і зведенням барикад між комендантом Дубровицької поліції і вояками «Поліської Січі». Вище вже йшла мова про те, що Кирило Сиголенко був спеціально направлений для служби у поліцію отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем для «виконання там довірених завдань штабу». Крім того, отаман у своїх спогадах зазначає, що у березні 1942 року колишній сотник «Поліської Січі» разом з іншими старшинами надавав допомогу з розробки тактики та нових оперативних планів УПА. [3;186]  Правда, Кирило Сиголенко на допиті твердив, що не виконав листовне прохання отамана прибути навесні 1942 року на зустріч до Клесова. Але, зауважте, під час зустрічі у Потсдамі навесні 1945 року Тарас Бульба-Боровець чомусь не згадує про листа весни 1942 року та невиконання Сиголенком його прохання. [4;167-168]   Ба більше,  після арешту свого побратима по боротьбі отаман допомагє його дружині Олені та дочці Наталці переїхати із Західного Берліна до Сполучених Штатів Америки. [7;169]  Адже проживати у німецькій столиці стало небезпечно, оскільки про адресу помешкання дізналися совєтські спецслужби. То по яких боках барикад опинилися сотник УПА «Поліська Січ» Кирило Сиголенко і її Головнокомандувач Тарас Бульба-Боровець?

Нарешті, ми підійшли до головного злочину Хаїма Сигала – «вбивства своїх одноплемінників», яке, на думку Володимира В’ятровича та Олексія Бухала нібито було закономірним у  його житті, що складалося із серії «перевтілень» з метою «вислуговування перед владою» та «руху далі кар’єрною драбиною». Ось, зокрема, як мотивує цей злочин Володимир В’ятрович: «Щоб не виникло ані найменшого сумніву в його (Хаїма Сигала,-І.О.) лояльності до влади, врешті до його національності, він мав стати найбільшим антисемітом і брати найактивнішу участь в ліквідації своїх одноплемінників». І тут же історик перелічує факти мерзенних вчинків, які  нібито передували «найогиднішій ролі» єврея. Узяті вони переважно зі свідчень червоного партизана Аврама Наймана. «Спочатку як комендант поліції він забезпечував охорону Дубровицького гетто, в якому перебувало майже чотири тисячі євреїв. Сигал повною мірою користався своїм службовим становищем, змушуючи мешканців гетто працювати на себе. Сюди він приїжджав мало не щодня, адже тут мав свого перукаря. Саме єврейські кравці пошили йому новий одяг – поліцейський мундир, в якому він тепер красувався на вулицях міста. Він неодноразово викликав робітників із гетто для важкої фізичної праці в місті. Врешті, коли влітку 1942 року серед євреїв почали поширюватися чутки про можливість знищення, Хаїм Сигал почав збирати золото в мешканців гетто, яке обіцяв передати німцям в обмін на гарантію безпеки… 26 серпня 1942 року прийшов наказ про їх перевезення із Дубровицького гетто до Сарн, де на них чекав розстріл. В евакуації, із підпорядкованими йому поліцаями, брав участь Хаїм Сигал, який ще зовсім недавно обіцяв своїм одноплемінникам безпеку в обмін на забране золото. Під час конвоювання 3800 євреїв частина з них спробувала втекти. Конвоїри почали стріляти, зчинився безлад, внаслідок якого близько тисячі етапованих утекли, близько півсотні були застрелені при спробі втечі». [1;103] 

Проте, слід сказати, що в матеріалах архівно-кримінальної справи №67436, яку нібито вивчав історик, міститься спростування наведених ним фактів. Так, цифру 50 убитих євреїв під час конвоювання, яку називає червоний партизан Аврам Найман з чуток, [8;295] заперечують Петро Нашора та Пилип Рока, які збирали і хоронили трупи. За їхніми даними, таких було усього 8-10. [9;282,304]  А ось спростування комендантом поліції Дубровицького району твердженням, що нібито він забезпечував охорону Дубровицького гетто: «Спеціального наряду з охорони єврейського гетто тоді не призначалось, а нагляд за єврейським гетто входив у функції поліцаїв, які робили обхід міста. Такий обхід міста проводився щоденно два-три рази. Поліцаї, які йшли на обхід, повинні були перевіряти, як виконується режим дня у гетто і в місті, а також перевіряти, чи стоять на посту біля входу до гетто поліцаї з осіб єврейської національності(!!?), які слідкували, щоб з гетто ніхто з євреїв нікуди не виходив без відповідного пропуску або розпорядження». [9;143]   А це його пояснення на очній ставці з червоним партизаном Аврамом Найманом 18 лютого 1952 року щодо «користування своїм службовим становищем, примушування мешканців гетто працювати на себе», зокрема, ремонтувати квартиру: «Що стосується ремонту моєї квартири, то я хочу сказати, що справді у моїй квартирі виконував ремонт єврей-спеціаліст, але за ним до єврейського комітету я не ходив і не замовляв, а домовився з ним без комітету, після чого за роботу (ремонт квартири) я особисто йому й іншому євреєві-робітнику заплатив». [5;126]  А це відповідь коменданта на звинувачення його у залученні євреїв гетто до пошиття костюмів для поліції: «Покази свідка Наймана неправдиві, оскільки мундири для поліцаїв за моєю вказівкою ніхто не шив. Коли я прибув у місто Дубровицю, то поліцаї вже носили мундири з чорної кирзи… на одному зі знімків, які пред’явлені мені на слідстві, є сфотографований комендант Дубровицької районної поліції, який був до мого прибуття, який сфотографований у мундирі пошитому з чорної кирзи, що підтверджує той факт, що ці мундири були пошиті ще до моєї служби комендантом Дубровицької поліції». [9;185-186]   Так само Кирило Сиголенко на очній ставці із Аврамом Найманом спростував свою участь у зборі золота у єврейському гетто. Зокрема, він зазначив: «Збором золота, а також інших цінностей займався сарненський гебітскомісар, я ж до цієї справи ніякого стосунку не мав». [5;125]   Частих відвідин перукарні, яку відкрив один єврей у гетто, комендант не заперечував. Ото і все  було його «примушування мешканців гетто працювати на себе».

Слід сказати, що всі вищеперелічені звинувачення Кирила Сиголенка навіть сталінські слідчі визнали безпідставними і не включили їх до обвинувачувальному висновку. А червоного партизана-наклепника Аврама Наймана навіть не допустили до участі у засіданні Воєнного трибуналу. Однак, як бачимо, ці «звинувачення» не дають спокою сучасним українським історикам, які їх товчуть із таким заповзяттям, ніби хочуть нового суду над страченим 1952 року сотником УПА «Поліська Січ»? А що, може, й справді варто такий суд провести. Він, гадаю, багато чого відкрив би громадськості. Ну, хоча б той факт, що при всесильному комендантові Дубровицької районної поліції, яким його силкуються виставити сучасні українські дослідники, який усіляко «вислуговувався» перед німецькою окупаційною владою, показував себе «найбільшим антисемітом і брав найактивнішу участь в ліквідації своїх одноплемінників», раптом ні з сього, ні з того під час етапування 3800 євреїв від гетто до станції близько 1000 з них утекло!!! Про це побіжно згадує В.В’ятрович, як нібито про буденний факт. На судовому засіданні, певне, можна було би почути пояснення, як це в’яжеться з особливим «вислуговуванням» коменданта Дубровицької поліції перед німецькою владою – оганізатором знишення єврейського населення.

Очевидно, на ньому можна було би почути не тільки байки червоного партизана Аврама Наймана, які переповідає у своєму нарисі Володимир В’ятрович, але й  свідчення інших учасників процесу, які він старанно обминає. Наприклад, факти допомоги Кирила Сиголенка племінниці Гершбера Качки, факти попередження його родини, яка проживала за межами гетто, про смертельну загрозу їй та необхідність втечі з міста. [4; 218-219]   Іван Чирук міг би повідати, як на прохання матері його звільнив з-під варти комендант поліції Дубровицького району, який відзначався «жорстокими репресіями» та умінням «втихомирювати незадоволене українське населення». [8; 143-144]    Марія Осейко могла би розповісти, як через кілька днів після візиту до Кирила Сиголенка було звільнено з ув’язнення її чоловіка Гната Осейка підозрюваного у зв’язках з червоними партизанами. Зі свідчень цієї жінки можна було би дізнатися і те,  що серед мешканців Сарненщини ходив поголос: з проханнями про допомогу треба звертатися саме до колишнього сотника УПА «Поліська Січ». [8; 219-220]    Про гуманне ставлення Кирила Сиголенка до заарештованої цілої родини, підозрюваної у підпалі польських садиб, а згодом і звільнення її з-під варти міг би засвідчити Максим Удод. [8; 223-224]   Я вже не кажу про низку позитивних моментів, які могли би розповісти його родичі по дружині Олені Симонович.

Зрозуміло, що ці свідки були усунуті від участі у судовому процесі, аби нікому й на думку не спало, що справа колишнього січовика побудована на однобоко підібраних фактах і з об’єктивним розглядом немає нічого спільного.

  1. Страшний маскарад Хаїма Сигала//Володимир В’ятрович. Історія з грифом «Секретно»-2.- Львів.-2012.-С.90-111.

2.Іван Капась. Гетто у Дубровиці. За матеріалами архівно-кримінальної справи Хаїма Сигала//Голокост і сучасність №1(11).-2012.-С.78-103.

3.Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави.-Вінніпег.- 1981.- 328с.

4.ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 1.-301арк.

5.ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 4.-456арк.

6.Теодор Гладков, Борис Стекляр. Встреча на Унтер-ден-Линден//Со щитом и мечом.- Львів.- 1988. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://mreadz.com/new/index.php?id=256242&pages=2

7.Євген Симонович. Родовід Симоновичів.-Рівне.-2004.-С.171.

8.ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 3.- 332арк.

9.ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 2.- 331арк.

 

 

 

 


Про автора Iван Oльховський

журналіст, дослідник української історії, видавець
Опубліковано у НеПідшите. Додати до закладок постійне посилання.
Comments:

Напишіть відгук