Сотник УПА «Поліська Січ» Кирило Сиголенко (уроджений Хаїм Сигал): правда, домисли, фальсифікації. Частина п’ята: Завершення третьої німецької «стрімкої кар’єри»

sygalПідсівши на гачок совєтської пропаганди українські патріотично налаштовані дослідники із гідною кращого застосування завзятістю паплюжать пам’ять колишнього сотника УПА «Поліська Січ», висмикуючи окремі фрази з показів свідків, перекручуючи факти та домислюючи усілякі небилиці.

Ось, як, наприклад, Володимир В’ятрович продовжує викладати історію бульбівця після серпневих подій 1942 року, що були пов’язані з ліквідацією єврейського гетто у Дубровиці: «Для коменданта Сиголенка важливим було те, що він виконав наказ начальства і тепер остаточно став своїм для німців. Хоча підтверджувати лояльність він змушений був щодня, зокрема, проявляючи звірства під час допиту затриманих. Племінниця Сигала Ірина Легка, що жила з його сім’єю, свідчила, що дядько, «коли приходив додому, то його костюм був залитий кров’ю». [1; 105]

Але, як показують документи кримінальної справи, двома розстрілами євреїв на новому єврейському кладовищі у Дубровиці, про які йшла мова вище і до яких був причетний комендант поліції, виявляється, «наказ начальства» не було виконано. Як свідчить копач могил Пилип Рока, окрім двох вищеописаних були й інші випадки страти втікачів, у яких комендант участі не брав. Ось його слова на допиті 9 січня 1952 року: «Після того, як вдруге проводили розстріли євреїв, то приблизно через три чи чотири дні, точно не пам’ятаю, до мене додому прийшов поліцай Дубенець Якуб, по батькові не пам’ятаю, який сказав мені з’явитися у поліцію. Коли я прибув у поліцію, то туди також прийшли Лось Петро, Нашора Петро та інші жителі міста, але всіх я не пам’ятаю. Потім, коли ми зібралися в поліцію, то Сиголенко сказав нам, щоб ішли на єврейське кладовище і викопали яму. Тоді ж за його вказівкою ми пішли на кладовище і знову викопали яму. Коли ж закінчили копати яму, то всі пішли додому. Через деякий час у цей же день, коли нами була викопана яма, то знову до мене додому прийшов Дубинець Якуб і сказав, що німці і поліцаї повели на розстріл євреїв і сказали, щоб я та інші, хто копав яму, прийшли закопувати трупи розстріляних. Тоді ми всі зібралися і пішли до місця розстрілу, а коли підійшли до кладовища, то побачили, що два німці Шуман, а другого прізвища не пам’ятаю, стоять над ямою, до них підходять наголо роздягнені євреї, і вони з пістолетів розстрілюють їх. Поліцаї цього разу не розстрілювали, а стояли збоку і охороняли євреїв. Коли всі євреї роздяглися і німці над ямою розстріляли, то нам наказали засипати яму. Ми засипали яму і пішли додому. Більше під час розстрілів я не був присутнім, однак з розмов населення, але від кого саме не пам’ятаю, я чув, що і після цього в районі єврейського кладовища німці проводили розстріли євреїв». [2; 310-311] На запитання слідчого, скільки разів виводили німці і поліцаї на розстріл євреїв-втікачів, колишній поліцай Микола Гладкий на допиті  5 лютого1952 року відповів: «Мені здається, що таких випадків розстрілу євреїв-одинаків було близько десяти»(!!?). [3; 13] Я вже не кажу про те, що й сам Сиголенко розповідав на допитах про інші випадки страт євреїв на новому єврейському кладовищі, окрім двох описаних вище. А як же він у цей час «виконував наказ начальства», щоб «остаточно стати своїм для німців»? Ви не повірите – він просто симулював! Ось його пояснення: «До вечора поліцаї у дворі поліції зібрали ще 9 чи 10 осіб євреїв, яких лишили ночувати у дворі… Там був спеціальний будинок. Наступного дня я захворів і на службу не прийшов». [4; 226]  Чи це не показовий приклад, як самовіддано «виконувати накази начальства», аби стати в доску своїм?

Тепер кілька слів про Сиголенкові «звірства під час допиту затриманих», які нібито підтверджує «його племінниця Ірина Легка, що жила з його сім’єю». Тут, по-перше, треба сказати, що Ірина Легка не проживала з родиною Кирила Сиголенка в Дубровиці у 1942 році, де він обіймав посаду коменданта, а в Сарнах, де він працював черговим у поліції, а згодом – перекладачем у жандармерії. Ось її слова: «Наприкінці березня 1942 року село Борове було повністю спалене німцями (насправді, воно спалене було у 1943 році,- І.О.), я ж переїхала на проживання у м.Сарни Ровенської області разом із бабусею (насправді, після спалення села Борового Ірина Легка під вартою була доставлена у місто Рівне для подальшої відправки на роботу до Німеччини, але звідси її визволив дядько, працівник сарненської жандармерії Кирило Сиголенко,- [5; 238]). Зупинилися проживати у дядька Сиголенка Кирила. У м.Сарни я прожила до грудня місяця 1942 року (насправді до грудня 1943 року – І.О.). Протягом одного місяця я працювала при магазині на залізниці, що належав німцям. Із м.Сарни у січні місяці 1943 (1944,-І.О.) року я разом із дядьком Сиголенком Кирилом і його дружиною Симонович Оленою Олександрівною і бабусею Симонович Любов’ю Павлівною переїхала на проживання за власним бажанням у м.Білосток». [2; 266-266зв.]  Тобто В.В’ятрович аргументує події у Дубровиці свідченнями людини, яка там ніколи не була.

По-друге, як стверджує на допиті 10 червня 1944 року заступник коменданта дубровицької поліції Володимир Логвинович, «поліція не мала права проводити слідство щодо підозрюваних осіб, а лише затримувати і направляти у жандармерію, але жодного (чуєте, жодного!!!) такого випадку не було». [4; 226]

По-третє, навіть сталінський Воєнний трибунал відкинув свідчення Ірини Легкої, які так сподобалися В.В’ятровичу, як такі, що не мають ніякого стосунку до реалій, і не звинувачував Кирила Сиголенка у «звірствах», про які пише історик.

Слід сказати, що й у відображенні подій після ліквідації гетто у Дубровиці Володимир В’ятрович силкується зробити Кирила Сиголенка ворогом побратимів-січовиків: «Така завзятість коменданта («з виконання наказу начальства» зі знищення євреїв наприкінці серпня – початку вересня 1942 року,-І.О.)  не минула повз увагу його колишніх товаришів з «Поліської Січі», що перейшли в антинімецьке підпілля. Якось улітку 1942 року до кімнати Сиголенка влетіла граната, однак сам комендант не постраждав, лише перелякався і продовжив свою діяльність». [1; 105]

Однак матеріали справи №67436 свідчать, що історик і тут вдався до маніпулювання фактами. По-перше, замах на коменданта відбувся до розстрілу євреїв-утікачів у Дубровиці. Отже, він не був розплатою за вірнопіддане  виконання комендантом злочинних німецьких наказів. Ось як про це розповідає Кирило Сиголенко: «Улітку 1942 року, точно не пам’ятаю якого місяця, але, здається, у липні я одержав поштою листа, у якому також була бандитська листівка. У цьому листі пропонувалося мені  разом з поліцією йти у банду. У листі вказувалося, що про прийняте рішення я повинен повідомити письмово, вкласти листа під четверте чи п’яте дерево, розташоване вздовж дороги, що вела до села, назви якого зараз не пам’ятаю. Іти в банду я не наважився, але й відповіді не дав.

Через деякий час на якесь релігійне свято до мене приїхав на гостину Диткевич зі своєю дружиною. І коли ми лягли спати, то у вікно мого будинку була кинута граната, були і постріли, але нікого не поранило. Я зрозумів, що це зробили колишні поліцаї, які пішли в банду. Цей висновок я зробив ще й тому, що мій будинок розташований майже по-сусідству з приміщенням районної поліції, де був вартовий, однак останній на постріли не прийшов». [4; 231-232]

По-друге, з розповіді Кирила Сиголенка аж ніяк не випливає, що кидали гранату у його будинок саме побратими-січовики. Ба більше, в історії УПА під проводом Тараса Бульби-Боровця не знаходимо випадків відкликання у 1942 році повстанців з поліції чи з інших німецьких установ, а також смертних вироків їм за невиконання наказів вищого керівництва. Навпаки, зустрічаємо факти засилання туди своїх людей, аби через них одержувати інформацію про плани окупантів і діяти на випередження. Так, улітку 1942 року після розформування сарненської окружної поліції та переведення її коменданта Диткевича і його колег до шуцбатальйону на посаду керівника новосформованої служби охорони порядку  було направлено колишнього ад’ютанта Головнокомандувача УПА «Поліська Січ» Юрія Круглія-Дорошенка. [4; 206]

По-третє, у середині січня 1943 року після нападу червоних партизанів на Дубровицю та втечі звідти Кирила Сиголенка з дружиною до Сарн комендант поліції Сарненського  району Юрій Круглій надав своєму побратиму-січовику посаду чергового поліції. Ото була й уся «ворожнеча» між «товаришами з «Поліської Січі». [4; 238]

Аби зобразити сотника УПА «Поліська Січ» виродком В.В’ятрович застосовує стандарти подвійної моралі. Так, він пише, що, мовляв, той під час ліквідації гетто у Дубровиці навряд чи думав про свою доню Віру, яка разом з першою дружиною загубилась під час евакуації на схід СССР у 1941 році, та про своїх батьків, братів і сестер, що лишилися на окупованій німцями Львівщині. І водночас він картає Кирила Сиголенка за те, що той у Сарнах не покинув напризволяще свою другу дружину Олену з новонародженою дочкою Наталочкою, тещею та племінницею Іриною Легкою, які були на його утриманні, і не «пішов до лісу» навесні 1943 року разом зі своїм безпосереднім керівником Юрієм Круглієм та більшістю підпорядкованих йому поліцаїв. [1; 105]

Правда, таку дрібницю, як склад сім’ї січовика, історик опускає, очевидно, щоб, бува, у читачів не виникли симпатії до «убивці дітей», який як справжній чоловік турбується не тільки про власну дружину й дитину, але й про родичів з боку коханої. Володимир В’ятрович акцентує увагу лише на нібито ницих почуттях страху сотника УПА «Поліська Січ» за власну шкуру: «Хаїм не ризикнув залишити німецьку службу, побоюючись розплати з боку повстанців не менше, ніж покарання німців». [1; 105]

З якого це дива Кирило Сиголенко мав боятися розплати з боку повстанців? Він же у сарненській поліції працював під безпосереднім керівництвом ад’ютанта Головнокомандувача УПА «Поліська Січ» Юрія Круглія і не чув від того погроз. Ба, навіть сам Головнокомандувач УПА Тарас Бульба-Боровець не схвалював масового переходу українських поліцаїв до лісу. У відкритому листі до Проводу ОУН (Б) від 25 березня 1943 року він, зокрема, писав: «Ця акція знищила українську по­ліцію, яка ще могла деякий час працювати для нас на місцях і викликала даремні репресії проти цивільного населення». [6; 171]

Гадаю, тут варто сказати і кілька слів про те, як український історик «без гніву та пристрасті» розповідає про роботу Кирила Сиголенка  у німецькій службі безпеки СД. Ось цитата з його нарису: «У місті Кенігсберг він (Сиголенко,-І.О.) змінює звичний для нього профіль роботи поліцейського і переходить до німецької служби безпеки СД. 20 листопада 1944 року він отримав документ, який зазначав, що «капітан Сиголенко Кирило Миколайович перебуває на службі в шостому відділенні СД на посаді інформатора». Його завданням було вивідувати настрої в таборах робітників, вивезених на роботу. Неможливо оцінити, наскільки успішно працював агент Сигал. Він постійно втрачав зв’язок із керівництвом, адже наближення фронту посилювало хаос». [1; 105]

Одразу зауважимо, що служба безпеки СД, в тому числі й міста Кенісберга, ніяких поліцаїв та ще й з характерними ненімецькими рисами не підбирала. Туди йшли люди з рекомендаціями. Але Володимир В’ятрович цей момент обминає. Чому? Бачте, історик вже «збудував барикади» між Кирилом Сиголенком і його побратимами-січовиками. А тут йому знову приходить на допомогу «товариш із «Поліської Січі», колишній начальник штабу, полковник Петро Смородський, який працював у шостому відділі СД. Він і запропонував влаштувати побратима у цьому відомстві. [4; 245]  Це відбулося після випадкової зустрічі у поїзді та розповіді про пошуки роботи для утриманням родини.

Цікаво, що В.В’ятрович у своєму нарисі відмовляється оцінити якість виконання завдань колишнім січовиком, вигадуючи різні причини, як от: «хаос», що посилювався з наближення фронту, «постійну втрату зв’язку із керівництвом». Нічого подібного! Як свідчать матеріали кримінальної справи, «агент Сигал»  регулярно доповідав про виконану роботу і справно одержував зарплату. Тут справа в іншому. У своїх звітах Кирило Сиголенко елементарно дурив керівництво. А це, бачте, не вкладається у схему В’ятровича, згідно з якою, цей єврей мав щоденно вислуговуватися перед німцями, доводячи їм свою вірнопідданість. Ось фрагменти допиту січовика 28 листопада 1951 року, на якому з’ясовувався характер його роботи у службі безпеки: «Я як агент СД повідомляв відомості лише про загальний настрій робітників, навіть не вказуючи прізвища тих, хто їх висловлював…

Що я повідомляв, зараз за давністю часу не пам’ятаю, але загалом… більшість моїх відомостей були вигадані мною(!!!), ніж зібрані з розмов із робітниками». [4; 275, 277-278]

Як ви вже, певне помітили Кирило Сиголенко у В.В’ятровича виглядає людиною, яка нібито володіє чарівною паличкою: захотів – і вже у німецькій поліції, захотів – і в жандармерії, захотів – і у службі безпеки. З подібною легкістю український історик і звільняє героя розповіді із німецької СД: «У березні – квітні 1945 року він перебував у Потсдамі, передмісті Берліна, який зазнав нещадних бомбардувань союзників. Сигал зрозумів: головне для нього зараз – не кар’єра, а виживання. Йому вдалося разом із сім’єю (а на той момент його родина поповнилася ще й дитиною (слід сказати, що згадка про поповнення родини Сиголенків дитиною  через два роки після її народження – це показовий момент уважності кандидата історичних наук до предмету свого дослідження,-І.О.)) змішатися з тисячами польських біженців і таким чином безболісно для себе зустріти падіння «Тисячолітнього Райху». [1; 105]

Варто також зазначити, що тут В. В’ятрович виглядає геть не переконливим у творенні образу єврея-кар’єриста, пишучи, що у Потсдамі у нього перестала бути головною думка про просування вгору по службовій драбині. Як же так, сотник, який на всіх етапах служби тільки те й робив, що виживав, підлаштовувався, прогинався перед своїми німецькими зверхниками рангом не вище лейтенанта, і для якого під час бомбардувань з’явилась можливість просунутися на вищу посаду у разі загибелі когось із безпосередніх начальників, знову обирає остогидле виживання! Ну, де тут відчуття моменту для кар’єрного росту? Очевидно, що в його житті все було далеко не так, як це подає кандидат історичних наук. Як свідчать факти, німецьку службу Кирило Сиголенко використовував для виживання в умовах війни власної сім’ї, допомоги родичам, а при нагоді і людям, які потрапили в біду. Тому він за неї не тримався, коли з’явилась можливість просунутися на посаді, а, ризикуючи життям, дизертирував з неї, аби бути з родиною, яка перебувала за десятки кілометрів від нього. Він, зокрема, організував листа від дружини Олени з міста Віттенберга, де вона з дочкою, мамою і племінницею проживала у виділеному німцями помешканні, у Потсдам, де розташовувалась на той час штаб-квартира СД, з розповіддю про недугу дворічної Наталочки. Цього листа передав своєму керівництву, і воно дозволило йому відвідати дружину з хворою дитиною. З Віттенберга, який обстрілювався совєтською артилерією,  Кирило Сиголенко з родиною негайно тікає у село за 8-10 кілометрів, яке через кілька днів захоплює Червона армія. Звідси їх совєтський офіцер, призначений комендантом села, разом з усіма іноземцями відправляє на збірний пункт у місто Кіриц для подальшої репатріації. [4; 283-285]  У дорозі серед попутників він бачить багато польських заробітчан, тому з родиною пристає до них і по прибутті на збірний пункт реєструється громадянином Польщі Каролем Ісаковичем Ковальським. [4; 283-285]

І тут Володимир В’ятрович не уник моменту, аби не перегнути палицю. Він пише, «що під час реєстрації він (Кирило Сиголенко,-І.О.) спочатку отримав посвідчення на своє справжнє прізвище та ім’я, хоча назвався жителем Варшави. Але згодом він зрозумів, що за Хаїмом Сигалом теж тягнуться гріхи, за котрі доведеться відповідати, тож при переоформленні документів, яке відбулося у визволеній від німців Польщі, взяв собі інше прізвище. Тепер він Кароль Ковальський. Вказати польське прізвище йому порадив знайомий єврей, який твердив, що в Польщі після війни дуже зріс антисемітизм». [1; 105]   За свідченням племінниці Ірини Легкої, яка востаннє бачила сотника «Поліської Січі» у німецькому місті Кіриц, саме там він був зареєстрований на прізвище громадянина Польщі Ковальського. [2; 267]  Відтак колишньому сотнику «Поліської Січі» ніяких перереєстрацій у Польщі робити не довелося.

Варто також зазначити, що на збірному пункті у місті Кіриц родина Кирила Сиголенка розділилась. Тут відбулася зустріч зі старшою сестрою дружини Олени  Ольгою Лонкевич (Симонович) та її сином Богданом, які розшукували чоловіка і батька-поляка. Ольга забрала із собою маму та племінницю і в числі перших польських репатріантів виїхала у місто Білосток. [2; 267] 

1.Страшний маскарад Хаїма Сигала//Володимир В’ятрович. Історія з грифом «Секретно»-2.- Львів.-2012.-С.90-111.

2.ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 2.- 331арк.

3.ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 3.- 332арк.

4.ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 1.-301арк.

5.Євген Симонович. Родовід Симоновичів.-Рівне.-2004.-512с.

6.Володимир Сергійчук. Тарас Бульба-Боровець. Документи. Статті. Листи. – Київ.-2011.-С.171

7.ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 4.-456арк.


Про автора Iван Oльховський

журналіст, дослідник української історії, видавець
Опубліковано у НеПідшите. Додати до закладок постійне посилання.
Comments:

Напишіть відгук