Її Володимир В’ятрович для колишнього сотника-січовика вибудовує дуже оригінально: вже як гру через неможливість вийти з образу!!? Мовляв, «попри своє унікальне вміння перевтілюватися і грати цілком різні ролі» Хаїм Сигал, «незважаючи на те, що довкола врешті запанував мир і спокій, не міг знову повернутися в образ тихого і непомітного вчителя, яким був до вересня 1939-го.
Впевнено переступивши через умовну межу, що відділяє злочинця від нормальної людини, він більше не помічав її навіть в умовах, які суттєво відрізнялися від екстремальних воєнних. Розуміючи, що політична кар’єра тепер є надто ризикованою для нього, адже зайве привернення уваги до персони може привести до його викриття, усю свою кипучу енергію Сигал спрямував на самозбагачення». [1; 107]
По-перше, говорити про те, що одразу після закінчення війни «запанував мир і спокій» можна умовно. Хто хоч трішечки знайомий з повоєнною історією, тому не треба розповідати ні про лісових хлопців, ні про криміналітет, ні про міграцію різних національностей у зв’язку зі зміною кордонів держав та тодішньою переселенською політикою.
По-друге, «повернутися до образу тихого і непомітного вчителя, яким був до вересня 1939-го» Хаїм Сигал справді не міг. Тільки не через те, що він став ненормальною людиною – злочинцем. А тому, що не було до кого повертатися. Єврейські діти, яких він навчав у 1939 році, у 1945-му лежали у могилах разом зі своїми батьками!
По-третє, Хаїм Сигал політичної кар’єри не будував ані до війни, ані під час війни, ані збирався будувати її після війни, оскільки ніколи не належав до жодної політичної партії.
По-четверте, теза кандидата історичних наук про те, що колишній сотник УПА «Поліська Січ» «впевнено переступив через умовну межу, що відділяє злочинця від нормальної людини, і більше не помічав її» – це безпардонне нав’язування читачам своїх умовисновків, які ніяк не в’яжуться з реаліями. Наприклад, дружина Кирила Сиголенка Олена Симонович ненормальності у своєму чоловікові не помічала. Навпаки, у неї з його особою пов’язані найкращі спогади: «Мій чоловік… такий добрий, стільки він людям зробив добра, а так само для моєї родини». [2; 10зв.-11] Лише з позитивного боку його характеризує дослідник дев’яти поколінь священицького роду Симоновичів – Євген Симонович та інші родичі [3; 170-173]. Може, всі вони були ненормальними, належали до родинного злочинного угруповання? На жаль, Володимир В’ятрович це питання воліє не з’ясовувати. Чому? Бо теплі родинні стосунки, що будувалися на взаємоповазі, взаємовиручці розвіюють виссаний з пальця істориком міф про переступ Кирилом Сиголенком «умовної межі, що відділяє злочинця від нормальної людини».
Ніякого «переступу умовної межі» не засвідчує, зокрема, й чотиримісячний період його проживання у Польщі. Саме тут у місті Штетін (Щецін), яке щойно совєтська військова адміністрація передала полякам він розпочав «кар’єру комерсанта». Познайомившись з місцевими євреями, разом із ними організував пункт скупки і продажу одежі. Скуповував її від німців, які виїжджали, а продавав полякам, які прибували сюди на поселення з різних міст Польщі та відчували гостру потребу у вбранні. [4; 289]
Зрозуміло, що такий незлочинний початок «комерційної кар’єри» історика не цікавить. Відлік її він починає з німецького періоду життя героя, який почався у жовтні 1945 року. Справа в тому, що колишній січовик після закінчення війни вирішив виїхати з Європи до родичів. Він через своїх клієнтів-мігрантів дізнається, що у Берліні діє єврейське товариство, яке створило табори збору і відправки за кордон одноплемінників. Відтак він вирішується скористатися його послугами. Під час однієї з поїздок до німецької столиці реєструється у цьому товаристві як громадянин Німеччини. Через товариство дізнається адресу дядька у Бразилію та направляє йому листа. Підшуковує квартиру і перевозить сюди дружину Олену із дочкою Наталкою. [4; 290-291]
Слід сказати, що факт реєстрації Кароля Ковальського у єврейському товаристві як постраждалого від нацистів на підставі вигаданої історії про перебування у концтаборі та підтвердження її двома одноплемінниками став поживою українським історикам для доточування йому злочинного хвоста. Але ані слідство, ані Воєнний трибунал Прикарпатського військового округу у цьому факті не побачили злочину і не висунули йому ніякого звинувачення.
Однак наступні торгові оборудки Кароля Ковальського, що були пов’язані, з бажанням пошвидше запастися грошима для переїзду за кордон під час очікування черги, дали підстави прокуратурі Берлінського гарнізону совєтської окупаційної зони звинуватити його у контрабанді та спекуляції і віддати під трибунал. За перепродаж цигарок, кави та інших продуктів, закуплених у Польщі, куди виїжджав як агент з постачання морського агентства совєтської воєнно-окупаційної адміністрації у місті Берліні, йому впаяли 10 років тюрми. [4; 294-295] І от що цікаво, Володимира В’ятровича у цьому випадку здивувало не те, що за злочин, вчинений на території Польщі та Німеччини проти поляків та німців, громадянина Німеччини Кароля Ковальського судив Воєнний трибунал совєтського сектора окупації Берліна за кримінальним кодексом РСФСР, а не польський чи німецький суди. Історика здивувало, що колишнього сотника-січовика «не вивезли в безкрайні сибірські простори до ГУЛАГу», що «ув’язнення він, як «німецький громадянин», відбував тут же, у Німеччині, – в таборі, який містився на території сумнозвісного Дахау»! [1; 108]
Очевидно, помітивши не співмірність покарання за вчинений злочин, сталінські наглядачі за дотриманням законності зменшили строк утримання під вартою спекулянта, контрабандиста та валютчика Кароля Ковальського до трьох років.
Після звільнення з ув’язнення він вирішує виїхати з родиною до Сполучених Штатів Америки. Однак комісія, що видавала дозволи на виїзд, добра родині Ковальських не дала, оскільки дружина голови сім’ї Олена хворіла туберкульозом легень і потребувала лікування. Відтак колишній січовик змінює плани. Пише листа у Палестину до маминої двоюрідної сестри і одержує від неї згоду на переїзд. [4; 293]
Паралельно з вирішенням питання виїзду за кордон Кароль Ковальський добивається дозволу від німецької влади Берліна на торгівлю білизною і тепер уже веде бізнес законно. [4; 296-297]
Але й у цьому періоді життя колишнього січовика українські історики знайшли кримінал. Ось цитата з нарису Володимира В’ятровича: «Ув’язнення не змінило його (колишнього сотника-січовика,- І.О.) намірів збагатитися якнайшвидше і будь-яким чином. Незабаром після звільнення зі своїми «компаньйонами» Яцеком і Влодеком він вирішив організувати «цікавий» бізнес – викрадення(!!?) людей у радянській зоні окупації Берліна і вимагання за них грошового викупу(!!?)». [1; 108-109] Олексій Бухало також у телепередачі твердить, що комерсант «планував розширити свій бізнес за рахунок торгівлі людьми(!!?)».[5; 1 хв.00 сек.] Слід сказати, що цей «бальзам на душу» їм вилив слідчий анонім-фальсифікатор апарату МГБ СССР у Німеччині у протоколі допиту від 14 червня 1951 року. У порівнянні з ним детальне спростування цієї брехні, очевидно, для названих істориків- дослідників виглядало геть непривабливим. Тому вони не завдавали собі і читачам зайвого клопоту звертати на нього увагу. А варто було б, аби не виглядати наклепниками. Ось воно: «Мої (Кирила Сиголенка,- І.О.) покази з цього питання на допиті 14 червня записані неправильно. Насправді було так. Ще до мого першого арешту моїми компаньйонами з торгівлі та інших оборудок, зокрема, з контрабандної торгівлі були Янек і Владек, а також Варшавський, Янковський, Видавський та інші. Після мого арешту у них залишилися мої гроші. Водночас вони витіснили зі своєї кампанії Янека і Владека, і між ними також була якась комерційна суперечка. Варшавський та інші вивезли сім’ї за кордон, а самі продовжували займатися спекуляцією. Янек і Владек, які були незадоволені ними, знаючи, що і я також незадоволений, почали говорити мені, щоб я зв’язався з кимось із працівників совєтських органів, оскільки я раніше працював у совєтській адміністрації, щоб заявити на цих осіб і тим самим відомстити їм. Янек і Владек мені казали, що вони молоді, нікого не знають із працівників совєтської адміністрації. Я також не знав, де перебувають совєтські органи, тому став цікавитися людиною, яка би знала місце розташування совєтських органів, аби можна було заявити. Але ніяких оборудок я не думав робити і про це ні з ким не домовлявся». [6; 198-200] От вам і «збагачення будь-яким чином», от вам і «торгівля людьми».
Слід сказати, що після звільнення з ув’язнення Кароль Ковальський, вдихнувши свіжого повітря, захмелів від свободи. У нього з’явилась упевненість, що після тюремного випробування совєтські окупанти Берліна вже ніколи не зможуть докопатися до його минулого. І ця самовпевненість, а до того ще й розрив з колишніми побратимами по УПА «Поліська Січ», які остерігалися потикатися у совєтську зону окупації Берліна, зіграли фатальну роль у його житті. Як твердять чекістські писаки Т.Гладков, Б.Стекляр, а за ними і В.В’ятрович та О.Бухало з деякими розбіжностями в деталях, його було «затримано» 11 травня 1951 року в одній із книгарень совєтського сектора окупації міста Берліна за доносом мешканки міста Дубровиці Теклі Семенюк ще від літа 1949 року. Однак кримінальна справа свідчить, що «затримання», про яке розповідають вищеперелічені автори, не має нічого спільного з цією правовою процедурою. Як зазначають в акті від 27 серпня 1951 року працівники Управління МГБ Рівненської області, постанова про затримання Сиголенка-Ковальського сфальсифікована: дата 11 травня підтерта. Документ ніким не затверджений. Ордер на арешт та обвинувачення заарештованому не пред’явлені. [4; 3] Усе це вказує на те, що стосовно колишнього січовика чинилося беззаконня, за яке ніхто з емгебістів не хотів брати відповідальності.
Водночас він гідно протистояв сталінському слідству та «правосуддю». Спочатку Хаїм Сигал рятував від розправи дружину та доньку як членів сім’ї «прєдатєля родіни», яким загрожував арешт та висилка до Сибіру. Близько місяця він годував емгебістів усілякими небилицями, даючи шанс дружині дізнатися або здогадатися, що з ним трапилося і вжити необхідних застережних заходів. Вже на попередньому слідстві він спростував такі висунуті йому звинувачення, як служба в гестапо, збирання золота із євреїв дубровицького гетто, встановлення спеціального режиму для його мешканців, примушування їх працювати у власних корисливих цілях, знущання над затриманими совєтськими громадянами.
На засіданні Воєнного трибуналу Прикарпатського округу з нього знято звинувачення в участі у боях проти Червоної армії, у направленні поліцаїв на вилучення у населення худоби та продуктів харчування для німецької армії. Звинувачення у конвоюванні 3000 євреїв для відправки на розстріл у місто Сарни перекваліфіковано на розпливчасту участь у цій акції. [7; 421-426]
У свою чергу, Воєнна колегія Верховного суду СССР усунула звинувачення в охороні німецьких об’єктів, в арештах громадян та відправці їх на каторжні роботи до Німеччини. [7; 437-440]
Під час слідства і суду Хаїм Сигал глибоко аргументовано розвінчав брутальну фальсифікацію участі українців, що перебували на службі у німецькій поліції Дубровицького району, у розстрілах євреїв, яку вчинили гебісти та сталінські судді і яку нині поширюють українські історики-патріоти.
Вирок смертної кари Хаїм Сигал зустрів мужньо, не просячи пощади. Єдине, що його хвилювало у цей момент, це доля хворої дружини Олени та дочки Наталки, чим скористався адвокат, якому в останньому слові висловив недовіру. Той одразу ж після оголошення вироку підсунув колишньому сотнику УПА «Поліська Січ» пустопорожню касаційну скаргу на кілька абзаців з проханням пом’якшити присуд, [7; 436-436зв.] яку, зрозуміло, Воєнна колегія Верховного суду СССР відхилила.
ДОВІДКА. Хаїм Ісакович Сигал народився 27 березня 1904 року у селі Лещатів Сокальського району Львівської області у єврейській родині. Був другою дитиною з дев’яти. У 1915 році батька призивають на службу в австрійську армію, після якої він у 1919 році помирає. У 1920 році мати з неповнолітніми дітьми переїжджає до Львова. Тут Хаїм у 16 років розпочинає трудову діяльність продавцем фарби у приватній польській фірмі. У 1928 році заочно закінчує вчительську семінарію і працює у приватній єврейській школі. У вересні 1939 року вступає до міліції на посаду помічника оперуповноваженого. У листопаді цього року одружується з Цилею Блуштейн. У березні 1941 року у них народжується дочка Віра. Під час евакуації углиб СССР у червні 1941 року дружина з дочкою губиться. У липні цього ж року вступає до восьмого батальйону першого Київського партизанського загону НКВД і направляється у німецький тил на Житомирщину. Під час розвідки потрапляє у німецький полон, де погоджується бути перекладачем у Новоград-Волинському таборі військовополонених, оскільки добре знає німецьку мову. Під час медогляду німецька медкомісія виявляє його національність. Однак Хаїмові вдається втекти від розправи. У Корецькій міській управі Рівненської області він для власної безпеки міняє прізвище Сигал на Сиголенко, про що одержує відповідну довідку. Під українським прізвищем наприкінці серпня 1941 року влаштовується на посаду перекладача Сарненської окружної української поліції. Знайомиться з Головнокомандувачем УПА «Поліська Січ» Тарасом Бульбою-Боровцем, який пропонує роботу перекладача усвоєму збройному формуванні. За сумлінне виконання обов’язків перекладача, підготовку казарм для поселення січовиків у місті Олевську, редагування газети «Гайдамака» заохочується військовим рангом сотника. Після розформування УПА «Поліська Січ» і переходу частини повстанців у підпілля направляється на службу до Сарненської окружної німецько-української поліції для виконання завдань повстанського штабу. У грудні 1941 року влаштовується перекладачем, а згодом, за рекомендацією коменданта окружної поліції Олександра Диткевича, переходить на таку ж роботу у німецьку жандармерію. Наприкінці квітня 1942 року жандармерією направляється на посаду коменданта Дубровицької районної поліції. Наприкінці серпня цього ж року, дізнавшись про злочинний намір гітлерівців знищити євреїв міста Дубровиці, повідомляє родину Гершбера Качки про загрозу життю і радить утекти до села. Під тиском німецьких жандармів виділяє вільних від роботи поліцаїв-українців для евакуації біля 3000 євреїв місцевого гетто на розстріл до міста Сарн. Під час конвоювання німецькими шуцманами близько тисячі бранців тікає з колони. Упійманих євреїв-утікачів німецькі жандарми-кати зобов’язують Кирила Сиголенка відвести для розстрілу на нове єврейське кладовище. Після етапування двох партій на страту комендант заявляє про хворобу і не виходить на роботу. У січні 1943 року після нападу на Дубровицю червоних партизанів переїжджає до Сарн, де влаштовується черговим у районної поліції, якою керує колишній ад’ютант Головнокомандувача УПА «Поліська Січ» Юрій Круглій («Дорошенко»). 23 березня 1943 року у його родині народжується дочка Наталка. Наприкінці квітня, коли поліція дизертирувала до лісу, знову переходить на посаду перекладача у жандармерію. На обійманих посадах сприяє звільненню з-під варти низки невинних людей, окремим допомагає уникнути вивезення на роботи до Німеччини. У січні 1944 року разом з родиною евакуюється до польського міста Білосток. Працює в жандармерії у селі Михайлово, заступником коменданта дисциплінарного табору у селі Старосільці. Наприкінці липня 1944 року переїжджає з родиною до міста Остерроде. 20 жовтня цього ж року за рекомендацією колишнього начальника штабу УПА «Поліська Січ» Петра Смородського влаштовується на роботу до шостого відділу служби безпеки СД, де працює до квітня 1945 року. Під приводом хвороби дочки дизертирує зі служби. Переховується з родиною від бомбардувань у селі поблизу міста Віттенберга, яке через кілька днів захоплює Червона армія. Разом з польськими заробітчанами направляється на збірний пункт репатріантів до міста Кіриц, де реєструється громадянином Польщі Каролем Ковальським. У липні 1945 року оселяється у місті Щеціні займається перепродажем одягу. Дізнається від єврейських мігрантів про єврейське товариство, яке допомагає емігрувати з Європи. У жовтні реєструється у ньому як громадянин Німеччини. Під час очікування черги на виїзд за кордон на початку 1946 року влаштовується торгівельним агентом морського агентства совєтської воєнної адміністрації міста Берліна. Водночас підзаробляє перепродажем продуктів харчування, кави, цигарок. 27 січня 1947 року разом з іншими працівниками агентства заарештований прокуратурою Берлінського гарнізону совєтської зони окупації за звинуваченням у контрабанді та спекуляції, а 15 квітня цього ж року Воєнним трибуналом засуджений на 10 років. Звільнений з ув’язнення у січні 1950 року. У травні 1951 року по-бандитськи захоплений емгебістами у магазині «Міжнародна книга» совєтської зони окупації Берліна нібито «за підозрою у зв’язках з інорозвідорганами». За понад дев’ять місяців слідства витримав 74 допити та очні, низку процедур упізнання, єзуїтсько-цинічне засідання Воєнного трибуналу Прикарпатського військового округу у свій день народження 27 березня 1952 року, вироком якого від 28 березня цього ж року засуджений до вищої міри покарання – розстрілу. Воєнна колегія Верховного суду ССР 26 квітня 1952 року відхилила формальну касаційну скаргу, яку подав адвокат. Вирок виконано у місті Рівному19 червня 1952 року.
У січні цього ж року дружина Олена з дочкою Наталкою при допомозі Тараса Бульби-Боровця переїхала до Америки, проживала у місті Чікаго, де померла у 1988 році. Дочка Наталка у 1961 році вийшла заміж за Грасиліано Ріверона, у шлюбі з яким народила сина Андрія, дочок Олену та Марію. Померла 13 серпня 2006 року.
[3;169,308] [4;3,87,90,91,93, 294-295] [7; 200-202,205-206,380-384,399-403,437,443] [8]
1.Страшний маскарад Хаїма Сигала//Володимир В’ятрович. Історія з грифом «Секретно»-2.- Львів.-2012.-С.90-111.
- ГДА СБУ.-Ф.65.-Спр.С-9133.- Т.1. – Ч. IІI. -Арк.10зв.-11.
3.Євген Симонович. Родовід Симоновичів.-Рівне.-2004.-512с.
- 4. ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 1.-301арк.
- Олексій Бухало. Так було: Хаїм Сигал. 3 квітня 2015 року. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=hsWUIBbOTck
6.ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 2.- 331арк.
- ГДА СБУ.- Спр.67436.-Том 4.-456арк.
- Natalie Riveron. Notice Condolences. Режим доступу: http://www.legacy.com/obituaries/baltimoresun/obituary.aspx?n=natalie-riveron&pid=19301112
