«Тавро націоналіста носив усе життя»

Микола Євстафієв, який потрапив у друкарню УПА підлітком, пройшов усе коло покарання за це: в’язницю, шахти Воркути, голод, зневагу
_______________
Ольга ДЕМ’ЯНЧУК
Джерело “Україна Молода”

Микола Євстафієв - друкар Бульби-Боровця

Микола Євстафієв - друкар Бульби-Боровця

Миколі Євстафієву із села Шубків, що на Рівненщині, зараз 86 років. Він не встиг повоювати серед «лісових братів», бо був на той час підлітком, а лише друкував газету загонів Бульби–Боровця. Та навіть така участь у русі опору більшовизму накреслила подальшу його долю — війна, тюрма, роки каторги на шахтах Воркути, а далі — на довгий період приклеєне тавро бандита, націоналіста, яке заважало жити, працювати. Але поневіряння не витравили духу свободи. Пан Микола залишився свідомим українцем. Каже, що кожного ранку, коли чує по радіо Гімн України, дякує Богові, що дожив до того часу, коли може не криючись розповідати про свою юність.

Підпільний друкар

Коли розпочалася війна, Миколі було 14 років. І як тільки у Шубкові організували гурток–боївку «Юннати», він відразу став її членом. Сільські «юннати» читали разом національну та політичну літературу, а ще — вивчали зброю, принципи користування нею, вчилися стріляти. Навесні 1942 року один із старших хлопців запропонував Миколі та його товаришу навчатися друкарської справи. Усе літо хлопці бігали до сусіднього Тучина вчитися, але восени на друкарню напали невідомі й забрали майже все обладнання.

— Весною приходить один із товаришів і каже, щоб увечері були готові, — розповідає Микола Олександрович, — одягнені, з продуктами, зі зброєю, якщо є. Коли нас привели у криївку, то ми побачили розкомплектовану друкарську машину, викрадену з Тучина. «Оце, хлопці, ваше завдання — щоб вона почала діяти», — сказали нам. Прийшли додому, все розповіли товаришу, який нас загітував на навчання. А він у відповідь: а якщо вас направити на ті машини, що діють, будете працювати? Будемо, відповідаємо. По зв’язку дісталися на місце. Там були і справні друкарські машини, і папір, і шрифт. Отож невдовзі ми зуміли видрукувати першу газету — «Земля і влада». Її випускало формуванню УПА «Поліська Січ» під проводом Бульби–Боровця. Та ж перша криївка, куди ми втрапили, як згодом виявилося, діяла від ОУН Степана Бандери. Отож ми перейшли від одного формування до іншого, самі того не знаючи. Ми не те що не цікавилися цим, ми просто не були обізнані про тертя, що відбувалися серед керівництва цих організацій. Основна мета для нас була — боротися.

Згодом довелося Миколі Олександровичу побувати і на Степанщині, де випускав газету «бульбівців» «Оборона України».

Газета «Оборона України». Друкований орган УПА "Поліська Січ" Бульби-Боровця

Газета «Оборона України». Друкований орган УПА "Поліська Січ" Бульби-Боровця

Друкували також листівки, відозви до селян. А з наближенням фронту надійшло розпорядження: неповнолітнім хлопцям вертатися додому і законспіруватися.

А зрадив товариш…

Після відновлення радянської влади почалася масова мобілізація в армію. Миколу теж забрали. Доправили в Орловську область. Але, оскільки йому на той час було лише 17 років, після кількох місяців перебування у казармах відправили додому.

— Восени 1944 року пішов я до школи, провчився в дев’ятому класі тижнів три, — продовжує Микола Євстафієв. — І один із товаришів моїх, Андрій Тивончук iз Тучина, мабуть, пішов на службу до НКВС, тому що привів до мене енкаведистів. Мене арештували. Я, звичайно, спочатку відмовлявся від усього. А тоді начальник відкрив двері і впустив Андрія. Ну що ж було відмовлятися, разом же газети «бульбівців» друкували… Далі було слідство. У в’язниці карали за будь–яке порушення — голосне слово, сміх. Відразу відправляли в карцер. Били немилосердно і вдень, і вночі, домагаючись «зізнатися у всьому». Коли ізолятор сухий, то ще півбіди: хоч простору було катма — два кроки вперед, два назад, однак можна було хоч походити. Але карцери під сходами — то жах! Там весь час капала вода. Холодно, зима ж надворі, а в карцері вогко, аж лихоманка б’є, і зігрітися ніяк, навіть кроку не зробиш — така тіснява.

У грудні 1944 року доправили Миколу Євстафієва з Тучина до Рівного, де і відбувся суд, який виніс вирок — 20 років каторжних робіт і п’ять років позбавлення волі. Згодом етапом відправили на Воркуту, до якої довелося добиратися в голоді та холоді 21 добу.

На шахтах Воркути

— Коли під час слідства ще можна було витримати, то на етапі це було щось страшне, — поринув у спогади Микола Єв­стафієв. — Годували нас раз на добу. Давали скибочку мерзлого хліба і кілька солоних хамсин. Води коли дадуть, а коли й ні. Пити дуже хотілося. А вагони поїзда скріплювалися великими болтами, на яких від морозу з’являвся іній. То ми ставали в чергу, щоб облизувати ті болти.

Воркута запам’яталася Миколі Володимировичу тяжкою непосильною працею на шахті, коли доводилося довбати мерзлу землю й витягувати на– гора тисячі тонн вугілля, і постійним бажанням щось поїсти та попити.

— Доводилося працювати землекопом, довбати вічну мерзлоту. Бараки, в які поселили, світилися дірами. Коли мороз, то ще нічого, а у відлигу, прокинувшись, відриваєш мокрого бушлата від нар — і сам мокрий наскрізь. А ще постійно хотілося води. Рятував сніг. Сніг пили, їли, ним і вмивалися. Добре, що зима там триває довго.

Можливо, саме перебування в забої і врятувало життя Миколі Євстафієву, адже під час суворих воркутинських зим, коли температура досягала 50 градусів морозу, а хуртовина збивала з ніг, у шахті, як не як, було хоча б тепло. А вже на четвертому році перебування на засланні освоїв ще й нову професію — машиніст підйому. Тоді стало трохи легше: краще почали годувати, постіль видали. А після смерті Сталіна «політичних» почали потроху випускати. З Миколи Єв­стафієва, який свій злочин скоїв неповнолітнім, зняли судимість і відпустили додому.

Ніколи не думав, що все витримаю

Спочатку він поїхав з товаришем на Херсонщину, де починали будувати зрошувальний канал. Влаштувався там машиністом, а допоки роботи не розпочалися, навідався додому. Там повна хата бід: страшні нестатки, мама — інвалід. Її сльози і прохання повернутися додому виявилися сильнішими за бажання їхати на чужину.

— Я не скажу, що тут було дуже погано, але тавро бандита, буржуазного націоналіста я носив на собi завжди. Спочатку не міг влаштуватися на роботу, місця колишньому каторжанину не було ніде. Згодом допомогли добрі люди вступити до Великомежиріцької сільськогосподарської школи, здобув професію пасічника. Були в житті періоди, коли доводилося працювати будівельником, а ще 26 років присвятив поштовому зв’язку.

І скрізь свою роботу виконував добросовісно, але постійно тінь минулого переслідувала.

— Позбувся її, коли проголосили незалежність України, — підсумовує розповідь Микола Олександрович. — Через деякий час у нас в селі організувався осередок Народного Руху, де мене обрали його першим головою. Ми упорядкували могили загиблих за Україну, що були занедбані, реставрували пам’ятник загиблим петлюрівцям, знищений за часів радянської влади. Я ніколи не думав, що все те витримаю: тюрму, і каторгу, і голод. А от довелося. І сьогодні, на 85–му році, я це вам розповідаю. Дякувати Богові, що ще живу.

Найкращим своїм життєвим надбанням Микола Євстафієв вважає знайомство й одруження з Вірою Трохимівною, з якою прожили душа в душу понад 50 років, виховали трьох дочок. Нині дідусь радіє внукам–козакам. Він дуже вірить, що Україна ще розквітне і стане такою, про яку мріяли сотні тисяч нескорених.

Джерело: “Україна Молода


Опубліковано у НеПідшите | Теґи: , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.
Comments:

Напишіть відгук