Отець Михайло Симонович – перший душпастир УПА

Пропонуємо Вашій увазі біографію людини, яку можна вважати першим капеланом УПА, в роки Другої Світової Війни.  Біографію оприлюднюємо з книги “Родовід Симоновичів”, яку надав її автор, і син от. Михайла Симоновича – Євген Михайлович Симонович.  Найближчим часом ГІ “Поліська Січ”, оприлюднить відеоспогади Євгена Михайловича, який не лише був очевидцем освячення жовтоблакитних стягів УПА “Поліська Січ” в місті Олевську 21 серпня 1941 року, а й був учасником багатьох цікавих подій.

Михайло Олександрович Симонович

“Він обрав у своєму житті шлях нелегкий, тернистий, зате благородний – це шлях служіння народові“.

Михайло Олександрович Симонович народився 29 березня 1906 року в с. Сехи (нині село Томашгород Рокитнівського району Рівненської області) в сім’ї священика.

Він із двійнят, другий хлопчик – Микола.

Батьки – Олександр Вікторович Симонович і Любов Павлівна Симонович (уроджена Сакович).

Брати і сестри Миколи Симоновича: Раїса (1898-1899 pp.), Наталія, по одруженні – Легка (1899-1989 pp.), Марія, по одруженні – Щедрін (1901-1997 pp.), Борис (1903-1985 pp.), Микола (1906-1916 pp.), Іван (1908-2002 pp.), Ольга, по одруженні – Лонкевич (1911 р.н.), і Олена, по одруженні – Сиголеко-Ковальська (1914-1988 pp.).

В 1908 році сім’я Симоновичів переїхала з Томашгорода в село Борове (того ж Рокитнівського району Рівненської області), куди отця Олександра Симоновича перевели на парафію. З того часу с.Борове стало одним з центрів спілкування Симоновичів, Саковичів та їх друзів, а потім і Волощуків.

В селі Борове пройшли дитячі та юнацькі роки Михайла Симоновича, там він багато працював фізично, займався самоосвітою, там одружився, і в період творчого розквіту перейняв від батька Борівську парафію як священик.

В 1914 році, разом з братом Миколою, Михайло Симонович поступив у Житомирське чоловіче духовне училище. Там обид, ва захворіли на тяжку хворобу – гостру форму дизентерії. Михайло в нелегких умовах переміг хворобу – вилікувався, а Микола після ускладнень у 1916 році помер.

У період Першої світової війни Михайло Симонович разом із сім’єю, у супроводі тітки Анастасії Вікторівни Симонович, був у т.зв. “біженцях” у м. Муром (нині Володимирська область, Росія).

Після Житомирського духовного училища і певної підготовки дома Михайло Симонович 27 січня 1924 року поступи” у Волинську Православну Духовну семінарію в м. Кременець (нині Тернопільської області) на 6-й курс, де закінчив до липня 1926 року 6-й, 7-й і 8-й курси (свідоцтво збереглося). З 1927 по 1930 рік вчився у Варшавському університеті на богословському факультеті і закінчив три курси. В той час він вже мав сім’ю і був у сані священика на парафії.

Під час навчання як в семінарії, так і в університеті Михайло Симонович вчився не систематично, багато пропускав занять, тому що паралельно з навчанням, змушений був разом зі своїми братами Борисо та Іваном заробляти на прожиття і платню за навчання. Основний їхній заробіток був у Борівському лісному господарстві на заготівлі, вивезенні та навантажуванні лісу на вагони вузькоколійки. Крім того, Михайло ще багато допомагав батькам у сільському господарстві.

Михайло Олександрович Симонович одружився в с.Борове 4 листопада 1928 року з Ольгою Іванівною Волощук, дочкою священика.

Таїнство шлюбу здійснили священик Тихін Чехмановський з дяком феофілом Федоровичем Войной (метричне свідоцтво про шлюб збереглось).

20 жовтня 1929 року Михайло Симонович висвятився в сан диякона, а через два дні – 22 жовтня того ж року – в сан священика. Висвячення виконав архієпископ Олександр (Іноземцев) Пінський і Поліський в м. Пінськ (нині Брестської області, Білорусь). Того ж дня, 22 жовтня 1929 року, одержав перше призначення на парафію в село Войткевичі (нині с. Кам’яне Рокитнівського району Рівненської області).

Оскільки протоієрей Михайло Симонович за своє життя був на багатьох парафіях, нижче приводжу витяг мовою оригіналу з послужного списку, форма № 3, складеного 20 серпня 1956 року.

“22.Х.І&29 г. назначен в с. Войткевичи, Столинского р-на, Пинской обл.

В марте 1930 г. Перемещен в с. Гриву Камень-Каширского района, Волынской обл.

В июле 1930 г. перемещен в с. Орехово Малоритского района, Брестской обл.

В июне 1931 г. перемещен в с. Ольманы Столинскогорайона, Пинской области.

1-го января 1934 г. перемещен в с. Боровое, Рокитнянского района, Ровенской области.

В октябре 1943 г. перемещен в с. Доротичи, Сарненского района, Ровенской обл.

5.VI.1950 г. назначен в г. Костюковичи, Могилевской области.

31.VI.1956 г. перемещен в г. Климовичи, Могилевской области”.

Сучасний адміністративний поділ не зовсім відповідає наведеному в послужному списку, а тому нижче уточнюю його.

Так, село Войткевичі перейменоване на Кам’яне і не Сталінського району, а Рокитнівського району Рівненської області. Села Грива з церквою Різдва Богородиці, як такого, нині немає зовсім. За активну участь його жителів у національно-визвольному русі після Другої світової війни (1941-1945 pp.) більшовицька влада всіх людей із села вивезла, саме село знищила, а землі переорала. Кому вдалося якось врятуватися, ті поселились у сусідньому селі Нов. Червища на одній вулиці, яку пізніше назвали Гривською. Це все, що лишилося з великого і заможнього колись села Грива.

Згідно з Указом №4201 від 9 травня 1931 року (який зберігся), Михайла Симоновича перевели в с. Ольмани (нині Столінського району Брестської області), куди він переїхав і” сім’єю. В Ольманах модно було підпалювати один одного, пожежі були часті і вважалися нормальним явищем. Осінню 1933 р. згоріла і церковна хата, в якій жив із сім’єю о.Михайло Симонович.

Жителі с. Борового довший час добивалися, просили, щоб о.Михайла Симоновича дали їм на парафію, і він також погоджувався, оскільки там був похований його батько, там жили його мати, брат Борис та сестри Ольга і Олена.

Враховуючи це, а також те, що парафія була дуже занедбана в духовному відношенні, правлячий єпископ накінець дав свою згоду на переміщення о.Михайла Симоновича в с.Борове з 1 січня 1934 року. Після цього боровці відразу приїхали в с.Ольмани і забрали сім’ю о.Михайла. Серед тих, хто перевозив, був найкращий друг родини Симоновичів Іван Антонович Крук (Іван Савонів) та брат о.Михайла Борис.

На новій парафії отця Михайла Симоновича чекала нелегка праця. Як у Боровому, так і в приписних селах Карпилівката Нетреба, треба було відродити у людей віру в нашу православну церкву, збудити в них почуття патріотизму, почуття християнської любові та єднання, подолати сектантство. З цією метою Михайло Симонович влаштовував зустрічі, диспути, організовував гуртки, братства, на яких виголошував палкі промови. У трьох селах викладав Закон Божий у школах, активно працював з молоддю.

Крім основної роботи на парафії як священика, в Михайла Симоновича в Боровому було чимале господарство: чотири дійні корови, пара коней, багато свиней та різної птиці, близько 18- ти гектарів церковної землі, яку треба було обробити. Михайло Симонович був людиною, яка ніколи не мала спокою і вільної хвилини. До нього йшли всі за допомогою, не тільки в релігійних справах, айв економічних, юридичних, медичних і т.д. Бо він був для своїх парафіян і лікар, і юрист (кому порадити, кому написати прохання, скаргу та інше), і економіст, і просвітитель. До того ж його постійно переслідували владні структури

за політичні переконання при Польщі, при німцях і, особливо, при радянській владі. Він був щирий патріот України, вірний син свого народу, правдивий, доброзичливий, непідкупний. Людина сильної волі, високої виконавської дисципліни, великий інтелектуал. У такому дусі виховував своїх підопічних (дітей, школярів, парафіян і т.д.).

Все це дуже не подобалось окупаційним владам, а тому вони його і переслідували.

Поляки в 1935 році в Михайла Симоновича, як неблагона- дійного, забрали польський паспорт (obewatelstwo) і позбавили польського громадянства.

Період перших “совітів” 1939-1941 pp. пройшов більш- менш благополучно. Нова влада арештувала тільки два боровці- “кулаки” і всю адміністрацію борівського лісництва.

На початку війни (1941 рік). Михайло Симонович, крім основної роботи на парафії в селі Боровому, на прохання Тараса Бульби-Боровця, виконував обов’язки січового священика в “Поліській Січі”, штаб якої був розташований в м. Олевськ (нині Житомирської області).

Це вимагало частих поїздок у до Олевська і в деякі села на богослужіння, молебні, панахиди та освячення прапорів, могил, “фігур” (пам’ятників”), на прийняття присяги січовиками та інше. Паралельно з обов’язками січового священика Михайло Симонович взявся за ремонт і відкриття церкви в м.Олевськ, яка до того використовувалася не за призначенням. Він був у ній і першим настоятелем, а потім передав своєму швагру о. Аркадію Івановичу Волощуку.

Дружні стосунки і спілкування Тараса Боровця і о.Михайла Симоновича були ще раніше, до війни. Тарас Боровець в той час був парафіянином о.Михайла Симоновича, оскільки жив на хуторі (на т.зв. 18-му кілометрі вузькоколійки) села Карпилівка, яке належало до борівської парафії. Тарас Боровець допоміг о. Михайлу до війни 1939 року побудувати в Карпилівці Церкву.

Їхні сім’ї дружили між собою і часто у свята гостювали одні в одних. А під час війни їх дружбу зміцнила ще більше сама практика втілення в життя ідеї визволення України. Вони обидва були палкі патріоти України і вважали за свій святий обов’язок робити все можливе у визвольній боротьбі свого знедоленого народу.

Тарас Бульба-Боровець священику Михайлу Симоновичу при переїздах та виконанні службових обов’язків завжди надавав особисту охорону, подарував йому іменну зброю (пістолет типу “наган” з патронами), подарував свою фотографію- (на якій з бородою) із власноручним підписом.

Під час ліквідації “Поліської Січі” в листопаді 1941 року весь штаб “Поліської Січі” на чолі з Тарасом Бульбою-Боровцем з усім майном та типографією приїхали в село Борове і розташувались у священика Михайла Симоновича, де пробули три доби.

Після цього Тарас Бульба-Боровець залишив у Михайла Симоновича на зберігання багато літератури, свої рукописи (серед них була драма “Людожери” про голод на Україні в 1932- 1933 pp.), свій мотоцикл і багато ще деяких речей. За певний час Бульба все це забрав.

Така пряма підтримка Михайлом Симоновичем хлопців із синьо-жовтими прапорами не могла сподобатись ані німцям, ані більшовицьким партизанам, які дуже активізувалися у 1942-1944 pp. і особливо на Поліссі.

Взимку з 1942 на 1943 р. вночі червоні партизани проводили масові арешти в селі Борове. У число заарештованих потрапив і Михайло Симонович.

Акція була добре підготовлена: надворі сильний мороз, партизан багато, хата оточена, у хаті всі сплять. Партизани спокійно проникли в хату, розбудили всіх, перевірили, знайшли кого їм треба й наказали Михайлу Симоновичу вдягатися, поставивши біля нього вартового. Решта “гостей” перевертала в хаті все догори дном.

Але спрацювали ризиковий характер отця Михайла, його кмітливість та Божа допомога – Михайло Симонович в лічені секунди зник з хати через запасний вихід. Вискочив у валянках, кожусі та натільній білизні. Розгублені червоні партизани, не вірячі самі собі, запитували тільки один одного: “где поп?..” “где поп?..”… І тільки один з тих, що були надворі, відповів: “Я слишал, что кто-то потупотел”. Так, Михайло Симонович утік із рук партизан, але конфіскацію “всего имущества” вони зробили – вичистили все з хати і хлівів. Правда, через три дні дещо повернули назад.

Після цього Михайло Симонович деякий час переховувався у свого друга Івана Антоновича Крука (т.зв. Івана Савонового) на хуторі “Горохова”. Оскільки довго жити так було небезпечно, то Михайло Симонович на початку 1943 року вивіз свою сім’ю в містечко Рокитне, а сам час від часу навідувався на парафію та хозяйство. В Рокитному жили спочатку разом з поляками- біженцями в якомусь нічийному будинку, а потім перебралися до Марії Олександрівни Щедрін, сестри о.Михайла.

У борівській хаті залишилися жити троє: узбек Обід Західов – з військовополонених, дівчина сирота (не пам’ятаю, як Q звали) та теща Михайла Симоновича Домнікія Петрівна Воло, щук. Вони доглядали хату, хазяйство, худобу. Та це було недовго. 7 квітня 1943 року в Боровому відсвяткували Благовіщення Пресвятої Богородиці, 8 квітня посвятили фігуру біля церкви, а 9 квітня 1943 року німці спалили село.

Після цього в Михайла Симоновича в Боровому не лишилося нічого і нікого. Меблі і худобу німці забрали, хата, всі забудови біля хати та церква згоріли, узбека Обіда з дівчиною забрали в Німеччину, Домнікія Волощук утекла. З того часу отець Михайло практично залишився без парафії. І тільки в жовтні 1943 року він одержав призначення на парафію в с. Доротичі Сарненського району Рівненської області, куди і переїхав із сім’єю.

В с. Доротичі сім’я Симоновичів пережила фронт і після, воєнні труднощі. Там два старших сини Михайла Симоновича закінчили в м. Сарни середню школу №1 і поступили у вищі учбові заклади, там народився і менший син Микола.

В с. Доротичі о.Михайло повністю відбудував-реставрував церкву, у яку в час війни влучило три бойові снаряди.

Михайла Симоновича любили і поважали в Доротичах, але після арешту кадебістами старшого сина Євгена 4 лютого 1949 року далі жити в Доротичах було небезпечно. Михайло Симонович почав шукати нову парафію. Але в Україні ніде не давали йому іншої парафії. І тільки з допомогою свого швагра Аркадія Івановича Волощука, який у той час був священиком у Мінську, Михайлу Симоновичу вдалось одержати призначення на парафію в м. Костюковичі (Могильовської області, Білорусь).

Витяг з Указу:

“Указ №649

5/VI1950 г.     Гор. Минск

Протоиерею о. Михаилу Симоновичу

Определением моим от 5-го июня 1950 года вы назначаетесь настоятелем СвМарии Магдалининской церкви м. Костюковичи, Могилевской области и благочиния Климовичского.

Архиепископ

Минский и Белорусский        /ПитиримГ

У Костюковичах Михайло Симонович із сім’єю жив в одній найманій кімнаті, а потім купив собі маленьку сільську однокімнатну хатинку, до якої добудував ще одну кімнатку. В цій хатині сам жив із сім’єю, гостей приймав і родичів.

В умовах радянської влади він у Костюковичах на місці каплички побудував церкву. На будівництві сам був і бригадиром, і виконробом, і теслярем.

В 1956 році 31 червня Михайла Симоновича переводять на парафію в м.Климовичі (Могильовської область) з призначенням одночасно благочинним Климовицької благочинничої округи.

Спокійне життя у Климовичах було доти, поки не дали другого священика о. Олексія Лебедя, який у своїй злочинній діяльності зблокувався з жидом з м. Орша, колишнім жителем села Борового. Обидва вони написали донесення в КДБ на о. Михайла Симоновича, що він під час війни співпрацював з націоналістами, сприяв і благословляв розстріл євреїв.

На основі того доносу на Михайла Симоновича в КДБ завели справу і в 1964 році перевели на парафію в Костюковичі з вимогою, в ультимативній формі, негайно виїхати з сім’єю із Климович.

Однак на цьому кадебісти не зупинилися. За їх вимогою церковна влада в 1966 році перевела його у Брестську область (с. Городноє Сталінського району). Там він понад рік, відірваний від сім’ї, служив священиком, ремонтував церкву, сам розмальовував стіни та іконостас, зрідка навідувався в Костюковичі до хворих жінки, дочки та тещі.

Весь цей час КДБ викликало Михайла Симоновича на допити, збирало матеріали, і він готувався до того, що його арештують. І тільки після відвертої розмови із сином Євгеном, який повернувся вже з більшовицьких спецтаборів і мав певний досвід у тому, отець Михайло перебудував свою поведінку на слідстві з оборонної на наступальну.

Із виявленням нових свідків в особі узбека Обіда Західова, вдалося звести нанівець брехливі доноси московського попа у співпраці з продажним іудою-євреєм. У процесі слідства виявилось, що Михайло Симонович не тільки не благословляв розстріл євреїв, а, навпаки, ризикуючи своїм життям, життям своєї сім’ї, переховував і годував євреїв у часи німецького полювання на них. У нього переховувалися дві сестри – дочки сусіда Мотеля з Борового, і мати з дочкою Туровці з Рокитного. Під час останнього виклику в КДБ начальник слідчого відділу сказав Михайлу Симоновичу: “Немцы били евреев, а вы их прятали, от они сейчас вас отблагодаривают “.

 

Довго ще довелося Михайлу Симоновичу оббивати пороги в різних інстанціях, поки його, вже хворого, знову в 1967році перевели в Костюковичі до сім’ї. Але здоров’я його з кожним днем гіршало. Місцеві лікарі нічого не могли зробити, і в жовтні 1968 року діти забрали його в м.Рівне. 28 жовтня 1968 року поклали в Рівненську обласну лікарню, там зробили операцію але вже було пізно: ракові метастази пішли на інші органи. 29 листопада виписали з лікарні. Поліпшення після операції було тільки уявним. Хвороба прогресувала, і через сім місяців після операції в тяжкій боротьбі і муках Михайло Олександрович Симонович помер 20 червня 1969 року. Це сталося в Костюковичах у лікарні. Діти виконали його заповіт поховати в Україні. Перевезли труну з тілом в м.Рівне і поховали на Тинненському кладовищі недалеко від входу зі сторони церкви. Могилка в одній оградці з дружиною.

+
Напис на пам’ятнику:
Протоієрей
Симонович
Михайло
Олександрович
29-03      20-06
1906        1969

 У Михайла Олександровича і Ольги Іванівни Симонович було шестеро дітей: Євген – 1929 р.н., Олександр – 1930 р.н., Галина – 1934 р.н., Ірина – 1939 р.н., Микола – 1945 р.н., Людмила – 1950 р.н.

 

 

 

Дивіться також по цій темі:
“Спогади сина першого душпастиря УПА, дисидента, Євгена Симоновича”
“70-чя Олевської Республіки та УПА “Поліська Січ””
___________________________________
Раніше зусиллями ГІ “Поліська Січ” було оприлюднено біографії з книги “Родовід Симоновичів”, у Вікіпедії. Зокрема біографію от.Михайла Симоновича і його брата Бориса Симоновича який був головою Управи “Олевської Республіки“.
А також написано статтю для Вікіпедії “Православні душпастирі УПА“.

ГІ “Поліська Січ”, буде вдячна всім, за будь-яку раніше не оприлюднену інформацію, що стосується національно-визвольних змагань українців.

Долучайтесь до сторінок ГІ “Поліська Січ” в соціальних мережах ВКонтакт і Facebook, та підписуйтесь на канал YouTube.